Ліміти було надано. Саме в Харкові, єдиному з міст СРСР, за участі цих катів при арештах інтелігенції' проводилася децимація - брали підряд кожну десяту сім'ю.
(Автори цієї інформації посилаються на перший том виданого в
Москві Архіву ФСБ).
1941 (червен ь-липень) - Фізичне знищення комуністами десятків тисяч українців, котрі були запроторені до в'язниць у Західній Україні, а також кількасот осіб з середовища української інтелігенції, котрі на час розстрілів у тюрмах не сиділи. Більшість із страчених, як син Івана. Франка, професор Петро Франко чи письменник Кирило Студинський, не мали ніякого відношення до політики. Розстріли чинилися відповідно до плану евакуації' в'язнів з тюрем та наступної телеграми за підписом Л. Берії від 25 червня 1941 року.
1941 (липень - вересень) - У Києві НКВД масово арештовувало й вбивало професорів, викладачів, науковців та студентів. За далеко нині ще не повним списком, під час того енкаведистського «покосу» було знищено 5147 осіб.
1941 (жовтень) - У селі Непокрите (тепер Шестаково під Харковом) комуністи загнали в клуню й спалили живцем (за приблизними оцінками 300 осіб). Це була арештована за звинуваченням в антирадянській агітації' українська інтелігенція, котру забрали в Харкові й нібито для евакуації' погнали етапом. Серед по-варварськи закатованих був відомий поет і перекладач Володимир Свідзінський.
1941 (листопад-грудень) - Під час німецького наступу на Москву радянське командування кинуло проти німців 179 тисяч «ополченців» - учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під контролем з України, не підготовлених, не навчених. Саме там був випадок, який шокував весь світ: на озброєнні була одна рушниця й один комплект набоїв на 5 осіб і одна граната на 3 особи. У тому бою загинув цвіт української інтелігенції, що ще залишався після терору. До речі, саме такі «ополченські частини» впродовж усього 1941 року самотньо приймали на себе удари німецьких військ, бо залишалися кинутими Червоною армією, яка панічно втікала з поля бою.
1944—1953 - Продовження депортацій мешканців західних областей України (здебільшого українців) до Сибіру та Центральної Азії'. Тоді за ініціативою Георгія Жукова був план вивезення всіх українців до Сибіру, проте зірвався через нестачу вагонів.
1945 (16 травня) - тост Сталіна «За великий російський народ», який, як свідчать спогади очевидців, викликав нову шалену хвилю русифікації' в східних та південних областях України. Як бачимо зі спогадів очевидців, пропагандистська машина працювала не те, щоб кожен школяр і студент в Україні хотів стати представником того народу.
1946 - Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу «Про затвердження українського правопису, наближеного до російського». Український правопис ще більше за «правопис 1933 року» було наближено до російського.
1946 - Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націоналізм», внаслідок якої кілька тисяч представників української інтеліґенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редактора журналу «Україна» Юрія Янов-ського було звільнено з роботи.
1947 - Видано таємну інструкцію на 157 сторінках про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції' застерігав: «Особи, що загублять даний зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».
1947 - Каганович Лазар Мойсейович, присланий у березні з Москви до Києва на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У, провів широку чистку серед українських національних кадрів, зокрема серед діячів української культури, звинувачуючи їх в «українському буржуазному націоналізмі».
1947 - Операція «Вісла» - спільна акція Москви та підконтрольного їй комуністичного польського уряду з розселення українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками в західних та північних регіонах Польщі для прискорення їхньої полонізації', а відтак «остаточного розв'язання» українського питання. За три місяці цієї брутальної акції' було виселено понад 150 тисяч осіб.
1949 - Неподалік одного з концтаборів на Колимі комуністичні карателі потопили в болоті приблизно 3000 українських дівчаток 13-14 років з притаманним для страшних дикунів формулюванням: «щоб нікому було народжувати бандерівців».
(«Независимая газета», Одеса, 17 листопада 1995 р.)
1949 - 16-й з'їзд КП(б)У вже вкотре засуджує «український буржуазний націоналізм». Це рішення з'їзду знову дамокловим мечем повисло над головами українських діячів науки та культури, котрі ще залишилися на волі. Спираючись на це рішення, влада змушувала творчу інтелігенцію таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» (в основі російську) більшовицької імперії'. Проте не лише в тому суть рішення з'їзду. По всій Україні - від Львова до Донецька (тоді Сталіно) -організовується кампанія за викорінення «українського буржуазного націоналізму». Як пише в спогадах Іван Дзюба, багато-хто піддався впливу тої пропаганди47.
1949—1953 - Чистка в рядах компартії, унаслідок якої за «український націоналізм» було виключено понад 22 тис. її членів, значна частина яких потрапила до концтаборів.
1951 - Викриття «Правдою» - на той час центральною газетою більшовицької імперії, «національних ухилів» в українській літературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібрето Олександра Корнійчука до опери Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» та ін.).
1951 - Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студенти на закритому засіданні суду були засуджені до смертної кари! І напередодні чергової річниці більшовицького перевороту в Росії' їх було розстріляно!
Микита Хрущов (1953 —1964)
1958 (12 листопада) - На Пленумі ЦК КПРС була прийнята постанова «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти в країні» та спущені в народ тези з цього питання для обговорення. Там ставилося питання про переведення в школах союзних республік їх національних мов на статус необов'язкових, факультативних. Питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах було віддано на вирішення батьків та самих учнів. Останнім було настійливо «рекомендовано» розв'язувати це питання з точки зору так званої практичної доцільності, мовляв, навіщо «перевантажувати» дитину «неперспективною мовою».
1958 (24 грудня) - Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям». Констатуючи, що в СРСР здійснено «культурну революцію» (себто реанімована шовіністична теза з 1922 про вищість міської - російської культури), схвалено концепцію мовно-освітньої політики КПРС. Було відзначено, що «всенародне обговорення цього питання показало, що розроблена Центральним Комітетом КПРС і Радою Міністрів СРСР програма подальшого розвитку системи народної освіти зустріла одностайне «схвалення й підтримку» народу.
А те, що на сторінках «Правди» Максим Рильський та Микола Бажан різко виступили проти положення про запровадження фактичної факультативності у викладанні рідної мови в Україні, Верховна Рада СРСР просто не помітила. Особливістю цього рішення було перенесення мовного питання на рівень республік, щоб показати світові, що українці самі відмовляються від рідної мови, що це ніяк не русифікація, а «природний процес».
1959 (17 квітня) - Маріонетковий символ псевдодержавнос-ті УРСР - Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». її (а насправді тодішнє керівництво УРСР на чолі з першим секретарем КПУ Миколою Підгорним) не зупинили звернення таких знакових у всьому світі постатей як