— І тоді вона запропонувала, — урвав його розповідь Мелчетт, — щоб ця дівчина, її двоюрідна сестра, приїхала сюди?

— Саме так, — неохоче погодився Прескотт. — То була непогана ідея. Зважте, я не збирався йти на додаткові витрати. Я пообіцяв дівчині харчування, а щодо платні, то це була їхня справа — її й Джозі. Так усе й улаштувалось. Я нічого про дівчину не знав.

— Але вона виявилася здібною?

— О, звичайно. У неї, якщо казати правду, все йшло добре. Вона, звісно, молоденька, може, трохи простувата для такого закладу, але манери мала приємні — спокійна, вихована. Танцювала добре. Люди її любили.

— Гарненька?

На це запитання важко було відповісти, дивлячись на посиніле, опухле обличчя мертвої дівчини в бібліотеці.

Містер Прескотт розмірковував:

— Так собі. Щось у ній було хижувате, розумієте. Обличчя без косметики досить невиразне, їй, однак, вдавалося бути привабливою.

— Біля неї упадали хлопці?

— Здогадуюсь, до чого ви ведете, сер. — Містер Прескотт пожвавішав. — Я нічого не бачив! Нічого «такого». Один-два крутилися коло неї, але то серед дня, за роботою, так би мовити. І не для того, я б сказав, щоб задушити. У ній було щось наївне, і вона легше сходилася зі старими людьми. На вигляд зовсім дитя, розумієте, їх це потішало.

— Містера Джефферсона, наприклад, — низьким, сумним голосом уточнив Гарпер.

— Так, саме містера Джефферсона я й мав на увазі. Вона частенько сиділа з ним і його родиною. Інколи він брав її покататися на машині. Містер Джефферсон дуже любить молодь і дуже добрий до неї. Я не хочу, щоб у вас склалося про нього хибне враження. Він каліка. Багато гуляти він не може — тільки там, де може проїхати крісло на коліщатах. Але він любить дивитись, як розважаються молоді хлопці й дівчата, як вони грають у теніс, купаються й таке інше. Влаштовує для них вечірки. Він любить молодь, і в ньому нема, як це буває, злості. Дуже популярний джентльмен, я б сказав — особистість.

— І його зацікавила Рубі Кіні? — спитав Мелчетт.

— Мабуть, його тішили її веселі теревені.

— А його родині вона подобалась?

— Так, вони були завжди дуже доброзичливі до неї.

— І це він заявив у поліцію про те, що вона зникла? — спитав Гарпер. Він уклав у ці слова стільки значущості й докору, що власник готелю відреагував одразу ж:

— Поставте себе на моє місце, містере Гарпер. Я ж ні на мить не припускав, що могло щось трапитись. Містер Джефферсон прийшов до мене в кабінет, лаявся і взагалі був дуже збуджений. Дівчина не ночувала в себе. А звечора не вийшла на танець. Може, вона поїхала з кимсь кататися на машині й попала в аварію? Треба, мовляв, негайно повідомити в поліцію і розпочати пошуки. Містер Джефферсон був такий схвильований, такий рішучий, що негайно ж зателефонував до поліції.

— Не порадившись із міс Тернер?

— Джозі все це дуже не подобалось. Я бачив. Вона була така лиха!.. Лиха на Рубі. Але що вона могла сказати?

— Гадаю, нам краще поговорити з містером Джефферсоном, — запропонував Мелчетт. — Так, Гарпер?

Старший поліційний офіцер Гарпер погодився. Містер Прескотт піднявся разом із ними до Конвея Джефферсона. Той жив на другому поверсі, вікна його номера виходили на море. Мелчетт недбало кинув:

— Видно, дбає про себе. Чоловік багатий?

— Здається, навіть дуже багатий. Коли він приїздить сюди, до його послуг усе — найзручніші номери, найдорожчі наїдки, найвишуканіші вина. Все найкраще.

Мелчетт кивнув головою. Містер Прескотт постукав у двері. Зсередини долинув жіночий голос:

— Заходьте!

Першим увійшов власник готелю, за ним решта. З жінкою, що сиділа біля вікна й повернула до дверей голову, містер Прескотт розмовляв вибачливо.

— Мені дуже прикро турбувати вас, місіс Джефферсон, але ці джентльмени з поліції, їм конче треба поговорити з містером Джефферсоном. Е-е… полковник Мелчетт, старший поліційний офіцер Гарпер, інспектор е-е… Слек. А це місіс Джефферсон!

Місіс Джефферсон ледь помітно кивнула головою. Проста жінка, одразу подумав Мелчетт. Та коли на її вуста набігла легенька усмішка і вона заговорила, його враження змінилося. У неї виявився чарівний, доброзичливий голос, а очі — справжнісінькі карі очі — прекрасні. Одягнена скромно, хоч і не без смаку, і було їй, на думку полковника, років тридцять п'ять.

— Мій свекор спить, — сказала вона. — Здоров'я у нього нікудишнє, а ця подія його приголомшила. Довелося викликати лікаря, і той дав йому заспокійливе. Я знаю, він захоче побачитись з вами, як тільки прокинеться. А тим часом, може, я чимось зараджу вам? Сідайте.

Містер Прескотт, охоплений єдиним бажанням — ушитися звідси, звернувся до Мелчетта:

— Може, е-е… якщо я вам більше не… — І, діставши дозвіл, пішов.

Як тільки двері за ним зачинилися, атмосфера в кімнаті стала розкутішою, товариською. Аделаїда Джефферсон випромінювала спокій. Вона була з тих жінок, які самі говорять мало, зате вміють підвести до розмови інших: з такими почуваєш себе невимушене. Ось і тепер вона почала дуже просто:

— Ця подія приголомшила всіх нас. Знаєте, ми частенько зустрічалися з бідолашною дівчиною. Це щось неймовірне. Мій свекор просто убитий горем. Він так любив Рубі.

— Як я розумію, це містер Джефферсон повідомив у поліцію про її зникнення, — озвався полковник Мелчетт.

Він хотів побачити жінчину реакцію на ці слова. В її очах щось майнуло, так, саме майнуло, не більше. Роздратування? Тривога? Полковник не міг сказати, що саме. Йому здалося навіть, ніби вона, готуючись до чогось неприємного, змушена була взяти себе в руки.

— Так, саме він, — нарешті відповіла Аделаїда Джефферсон. — Він каліка й відразу втрачає спокій, починає хвилюватися. Ми намагалися переконати його, що все гаразд, річ, мовляв, природна, дівчина й сама не хотіла б, щоб доходило до поліції. Та він наполіг на своєму. Так воно й вийшло… — Вона зробила характерний жест. — Правда його, а не наша.

— Ви добре знали Рубі Кіні, місіс Джефферсон? — спитав Мелчетт.

Вона замислилась.

— Важко сказати. Мій свекор дуже любить молодь, йому подобається, коли хлопці й дівчата крутяться поруч. А Рубі була для нього ніби новинка, його тішили її веселі балачки. Вона часто сиділа з нами у готелі, свекор катав її на машині.

Відповідала вона ухильно. А могла б сказати більше, якби захотіла, подумав Мелчетт. Уголос він промовив:

— Ви не могли б розповісти, як усе було вчора ввечері?

— Звичайно, можу, але користі з цього, боюсь, буде мало. Після вечері Рубі прийшла до нас у вітальню. Вона сиділа й не вставала, навіть коли почалися танці. Ми домовилися пограти в бридж і чекали Марка, тобто Марка Гаскелла, мого свояка, — він був одружений з дочкою містера Джефферсона, як ви знаєте. Йому треба було написати кілька важливих листів. Ми чекали ще Джозі — вона мала грати четвертою.

— Таке часто бувало?

— Досить часто. Грає вона, звісно, прекрасно, а крім того, дуже приємна жінка. Мій свекор страшенно любить грати в бридж і, як тільки трапляється нагода, запрошує Джозі, а не когось чужого. Певна річ, вона не може грати з нами щоразу, а тільки, коли вільна, — адже в її обов'язки входить організовувати гру в бридж у всьому готелі. Мій свекор… — Ті очі зблиснули усмішкою. — … залишає тут чимало грошенят, і власник готелю цілком задоволений тим, що Джозі нам до душі.

— А вам Джозі подобається? — спитав Мелчетт.

— Подобається. Вона завжди добродушна, весела, працює багато і схоже, свою роботу любить. Досить хитра, хоч і не особливо премудра. І… ні на що не претендує. Дівчина проста й щира.

— Прошу, розповідайте, місіс Джефферсон.

— Отож Джозі мала погуртувати людей по четверо на бридж. Марк писав листи, а Рубі сиділа з нами й розмовляла трохи довше, ніж звичайно. Потім з'явилася Джозі, і Рубі пішла на свій перший танець із Раймондом — він професійний танцівник і тенісист. Пізніше, коли вже надійшов Марк, вона повернулась до нас. Потім пішла танцювати з якимсь хлопцем, а ми вчотирьох сіли грати в бридж. — Вона замовкла і зробила ледве помітний жест — красномовний і безпорадний. — Оце й усе, що я знаю! Один раз я мигцем побачила, як вона танцювала, але бридж така захоплююча гра, що я більше й не дивилася крізь перегородку до зали. Згодом, опівночі, до Джозі підійшов Раймонд. Він був знервований і спитав, де Рубі. Джозі, певна річ, спробувала закрити йому рота…