— Сподіваюсь, я не примусив вас чекати, — ввічливо кажу я. — Маю на увазі, що ви вже, напевно, поснідали.
Свіжі столові прибори біля неї свідчать про те, що я помиляюсь, тому дама залишає моє запитання без відповіді, лише зауважує:
— Я гадала, що торговці — народ пунктуальний.
Голос, як завжди, люб'язно-приємний.
— Саме так, — підтверджую я, вмостившись навпроти неї. — Але для мене торгівля — це лише хобі. Справжнє моє покликання — неробство.
— Що вам принести: каву, чай? — перебиває нашу розмову кельнер.
— Каву, — відповідаю я.
— Дві кави, — уточнює дама.
Кельнер уже хотів іти, але вона жестом зупиняє його.
— І ще помаранчевий сік, шинку з яйцем, кефір.
Тепер уже мені доведеться чекати її. Кельнер зникає. За столом западає неприємна мовчанка.
— Посміхніться, — кажу я. — Сьогодні буде чудовий день.
Її обличчя й справді освітилося блідою усмішкою. Блідою і, здасться, іронічною.
— Домовимося наперед не говорити про погоду. І взагалі вам не обов'язково розважати мене розмовами.
— Гаразд, я мовчатиму. Якщо ви наполягаєте.
— Я ні на чому не наполягаю, — м'яко проказує вона, наче я дитина, якій треба пояснювати елементарні речі. — Просто хочу, щоб ви не робили зайвих зусиль. Вважайте мене службовою особою.
Кельнер приносить каву, а разом з нею неодмінний додаток: булочку, масло, конфітюр.
— Якщо ви службова особа, то я починаю снідати, — доповідаю я, наливаючи каву.
— Так-так, не соромтесь.
Трохи згодом приносять і її смажену шинку. Їмо мовчки, кожний зайнятий своєю тарілкою і своїми думками. Судячи з її округлих форм, дама не може поскаржитися на відсутність апетиту. Що ж до її гаданої веселої вдачі, то тут я, здається, помилився. Або ж Сеймур попередив її: «Будьте з ним дуже уважна. Він нещирий і до того ж бабій. Не спускайте з нього очей, але тримайтесь на відстані».
Наливаю собі ще чашку кави й закурюю сигарету.
— Чи не скажете ви мені, як службова особа, які в нас плани?
— Наш спільний знайомий вам про це казав, — відповідає Мод.
Сеанс наближається до кінця — дама взялася за кефір.
— Я маю на увазі сьогоднішній день.
— Поїдемо до Франкфурта.
Дама підводить на мене очі. Великі темно-карі промовляють: тут не місце для розмов.
— У вас гарні очі, — кажу я.
— Я подбаю про те, щоб винесли валізи, й розрахуюсь, — каже Мод, підводячись. — Почекайте мене в холі.
Що й казати: службова особа.
У підземному гаражі готелю, де стояли наші автомобілі, виникла коротенька суперечка, яка мала дуже серйозні наслідки.
— Ви куди? — запитує дама, побачивши, що я прямую до свого «БМВ». — Ми поїдемо разом.
— Звичайно, але кожний у своєму автомобілі.
— Навпаки: поїдемо в одному автомобілі.
— Тоді сідайте в мій.
— Ви поїдете в моєму автомобілі, Альбере, — наполягає жінка.
— Але ж наш спільний знайомий мені цього не казав…
— Він казав мені. Згодом ви знову одержите свій автомобіль. А поки що кладіть сюди свою валізку.
Отже, прощавай, мій любий «БМВ», прощавай, моє сіре котеня. Тепер я зовсім обеззброєний. Ну ж, не треба занепадати духом: менше зброї — легше нести. Діятимемо голіруч, як борці дзю-до.
Віддаю валізку і, вже не заперечуючи, сідаю в зелений «мерседес» на місце мерців. На відміну від мого «БМВ», просякнутого духом бензину й тютюну, тут панує легкий запах парфумів.
Вона вправно виводить «мерседес» з гаража. Досвідченого водія видно з того, як він рушає з місця. Максиміліанштрассе залита сонцем. Мод тримає кермо лівою рукою, правою виймає з сумки чорні окуляри, і я згадую колишню секретарку Сеймура — Грейс, хоч її окуляри були не темні.
Якщо не брати до уваги окуляри, то схожість між Грейс і Мод така сама, як між небом і землею. Та була струнка, нервова, агресивна, з багатьма комплексами. А ця — «в здоровому тілі — здоровий дух», спокійно-самовпевнена й холодно-доброзичлива. Ані крихточки від муштри Грейс. Чисте, матово-біле обличчя, під блідо-ліловою попліновою блузкою вирізняється великий бюст, масивні стегна обтягує спідниця з сірої англійської фланелі. Ні, у Сеймура не такий смак. Службова особа — і тільки.
Оминаємо бензостанцію і виїжджаємо на автостраду. Точніше сказати: в'їжджаємо в автостраду, бо це окремий світ, особливий світ, обмежений з боків бетонними рівчаками, не дуже широкий, але безконечно довгий, світ, де безмежний рух вкладається у два протилежні потоки автомашин, що мчать денно й нощно, нескінченні потоки механічних кров'яних тілець, які циркулюють у бетонних венах.
Непривабливий пейзаж, строго геометричний, де природа — рослини й квіти — поступилась місцем бетону й криці, залізобетонним шляхопроводам, дорожнім знакам з назвами населених пунктів і цифрами дозволеної швидкості. Ізольований світ, одірваний від усього навколишнього, світ двох вимірів, зведений до двох напрямків — того, звідки ти їдеш, і того, куди їдеш, — така собі сіра стрічка, яка безперестану розкручується під тобою, зв'язуючи те, що було, з тим, що буде.
— У мене таке відчуття, ніби ви працювали на радіо, — кажу я трохи згодом.
— Якщо це вас так цікавить, то я таки там працювала.
— У вас такий мелодійний, добре поставлений голос, як у людей з ефіру..
— Не розумію, чим вам не подобається мій голос? — байдуже видає Мод.
— Нічим. Просто він мені нагадує магнітофонний запис…
— В такому разі ні про що мене не розпитуйте. Мовчатимете ви — мовчатиме і мій магнітофон.
— Чому ж! Тембр вашого голосу мені приємний. До того ж я маю до вас запитання.
Жінка мовчить, спрямувавши свої темні окуляри на бетонну стрічку, що летить нам назустріч.
Прибуваємо до Франкфурта близько третьої години. Готель «Континенталь», де ми зупиняємося, — незважаючи на гучну назву, — такий собі стандартний модерний готель середнього ріння. Коли ми піднімаємось ліфтом у супроводі хлопчика з валізами, дама пропонує:
— Приймемо ванну, а тоді спустимося пообідати.
— Я не голодний. Краще посплю.
— Тоді я замовлю що-небудь собі в кімнату.
— Якщо ви робитимете замовлення, попросіть, щоб мені в номер принесли газети.
— Гаразд.
Кімнати на четвертому поверсі, але досить далеко одна від одної. Моя — в кінці коридора, і, поки хлопчик відмикає двері, я помічаю в глибині ще один ліфт, певно, службовий, яким доставляють на поверхи закуски й білизну.
Через кілька хвилин після того, як я розпакував свої речі, у двері стукають: принесли газети. Нашвидку переглядаю одну з них: треба ж знати, що відбувається у світі. Потім, за звичкою, згинаю її на фінансовій сторінці й кидаю на ліжко. Тепер треба чекати телефонного дзвінка. Невдовзі маємо й це.
— Чи принесли вам газети? — чую в трубці голос дикторки.
— Так, дякую.
За півгодини вона, певно, озветься знову, щоб поцікавитись, чи прочитав я їх. А ще згодом захоче довідатись, чи я не зголоднів. Перевірки… Вони будуть неодмінно, та я не можу втрачати через них свій останній шанс.
Тихенько виходжу в коридор, чіпляю на двері знайдену в кімнаті табличку з написом: «Прошу не турбувати», замикаю номер і скрадаюсь до ліфта.
Вантажний ліфт опускає мене в партер службової частини готелю. У глибині коридора — вихід на вулицю. В приміщенні — ані душі. Крізь прочинені двері помічаю якусь жінку, зайняту сортуванням простирадл, але вона мене не бачить.
«Континенталь» стоїть на площі біля вокзалу, де завжди чергують таксі. Беру перше-ліпше й кидаю шоферу:
— Вісбаден — і назад. Чим швидше, тим краще.
Мені пощастило. Водій з тих юнаків — з довгим волоссям, у чорній спортивній куртці, — для яких водіння автомобіля — і професія, і спорт. Він скажено мчить людними вулицями, а потім обганяє на автомагістралі інші машини, і я вже мало не шкодую, що сів до нього. За моїх обставин швидка їзда — це добре, але ж іще краще повернутися назад живим.
Коли сьогодні вранці Мод сказала «Франкфурт», я одразу ж подумав: це твій останній шанс, дивись, щоб його не втратити. Бо якби вона назвала Гамбург, Любек чи якесь інше місто в тому напрямку, це означало б кінець усім надіям.