— За два з половиною місяці, — поправляю и я. — І якщо хтось набалакався за цей час, то не ви, а я. Ви тільки й знаєте, що мовчите, боячись порушити інструкції Сеймура.

— Шеф не давав мені інструкцій мовчати.

— Тоді говоріть!

— Що вас цікавить, Альбере? Що вам не дає спокою з самого ранку?

— Гадаю, я маю право знати, чим закінчиться вся ця історія?

— Не вірю, що це аж так вас турбує.

— Не «аж так», але якоюсь мірою…

Мод не відповідає, втупивши очі у вантажну машину, що їде попереду, — алюмінієве громаддя з зеленими літерами фірми «Саламандра». Жінка давно вже могла б обігнати її, та боїться, щоб якийсь автомобіль позаду не стукнув нас у найвідповідальніший момент. Нарешті обгін завершено. З полегкістю зітхаю і закурюю сигарету.

— Якщо ви хвилюєтесь про своїх подруг, то можу вас запевнити, що з ними все гаразд.

— Але ж тих подруг нав'язали мені ви.

— Тільки по службі, Альбере. Інтимні стосунки — виключно ваша ініціатива.

Вона знову замовкає, бо попереду несподівано виринає ще одна вантажна машина. Проте їде вона досить швидко, і дама, подумавши, вирішує не обганяти її.

— Так, ваші подруги живі й здорові. Мені навіть здається, що тепер вони помиряться, — їм уже нема кого ділити.

— Чому ж! А Мур? А Добс?..

— Таких, як Мур і Добс, вони можуть мати десяток. Ідеться про нареченого, Альбере. Вічна мрія дуреп.

— Знаю, знаю. Ваш погляд на це мені відомий. Не морочте мені голову жіночими історіями.

— Жіночі історії — це складова частина чоловічих історій, друже. Томас, перш ніж зробити свій фатальний візит до «Семсона», залишив у Дейзі лист для нашого посольства й копію фактури. Дізнавшись про загибель свого можливого чоловіка, Дейзі передала документи Муру, а той відніс їх куди треба. Коротше кажучи, Райєна затримано й провадиться слідство.

— Це ще нічого не значить.

— Райєн, мабуть, не поділяє вашої думки. Звинувачення проти нього досить вагомі й підтверджуються по всіх лініях.

— Ви гадаєте, що доповідь Сеймура знову витягли з архіву?

— Я нічого не знаю про його доповідь.

— Даруйте, ви ніколи не знаєте.

— Невдячний!

— І все-таки Райєн якось виплутається. Америка — країна необмежених можливостей, зокрема для таких, як Райєн-батько.

— В Америці, як і скрізь, у могутніх людей є й могутні недруги. Не думаю, щоб противники Райєнів не скористалися з такої чудової можливості звести з ними давні рахунки.

— Буду радий, коли виявиться, що ви не помилилися. Адже приємно усвідомлювати, що стільки благородних зусиль було витрачено недаремно. Маю на увазі передусім зусилля Сеймура, а також ваші.

— Які зусилля, Альбере? Я просто виконую розпорядження.

— Ви готові піти навіть на смерть заради усмішки шефа. На жаль, він дуже скупий на усмішки, ваш шеф. А до всього ще й дуже підозріливий. «Чи можу я дізнатися, як ви готуєте сандвічі, люба?»

— Він ніколи не каже «люба».

— Авжеж, навіть цього не каже. Страшенно скупий чоловік.

Мод не вважає за потрібне відповідати. Навіщо повторювати відомі відповіді на відомі запитання! Вона має рацію: протягом останніх двох місяців ми з нею таки набалакались.

— Ви колись випередите цю машину чи ні?

— Навіщо, Альбере? Потім з'явиться інша. Невже ви не помітили, що найрозумніше рухатися в своєму ряді з помірною швидкістю?

— О, тому Сеймур ніколи вам і не всміхнеться: ви хочете рухатись у своєму ряді, та ще й з помірною швидкістю!

Прибуваємо до Штутгарта, а точніше, під Штутгарт, після обіду. Мод звертає з шосе на якийсь пагорб і зупиняється перед маленьким готелем, що сховався серед дерев.

— Навіщо муляти людям очі в місті? — пояснює вона. — Тут чистенько й гарна кухня.

— До чого ці виправдовування? — питаю. — Хіба ми тут зимуватимемо?

— Я нічого не знаю, — відповідає дама і йде оформляти документи.

Так само нічого не знає вона й під час обіду і потім, коли я приходжу до неї в кімнату, щоб дістати якісь відомості про наступні плани. Та замість відомостей я дістаю тільки її міцне тіло.

— Уже час прокидатися, — невиразно долинає до мене мелодійний голос.

Вона ще двічі повторює це, перш ніж я наважуюсь розплющити очі,

— Що сталося?

— Ви спите вже дві години.

— Ну то й що?

— До нас можуть завітати гості, — пояснює жінка, яка ніколи нічого не знає.

Гості прибувають аж надвечір і в однині. Це, звичайно ж, Сеймур. Він навіть не зволить вийти із сталево-сірого «мерседеса», такого ж, як і в Мод, — чекає, поки ми наблизимося до нього.

— Сідайте, дорогий мій…

— Мої речі нагорі…

— Хай лежать. Мод прибере їх.

Сідаю спереду й кидаю погляд на даму; вона у відповідь легенько киває, посміхаючись отією невловимою напівусмішкою, немов каже мені: «Прощавай, щасливої дороги»!

«Мерседес» зривається з місця й стрімко набирає швидкість — давно знайомий мені шоферський стиль американця. Коли ми виїздимо на трасу, Сеймур збільшує швидкість до двохсот кілометрів. Таке теж уже бачив: так летів він колись не по трасі, а вузенькими вуличками Копенгагена.

— Якщо все буде гаразд, цієї ночі ви перейдете кордон, — нарешті повідомляє мені Уїльям.

— Ви так відчайдушно женете, що я можу й не перейти його.

— Бачу, ви вже зовсім під впливом Мод, — зауважує він. — Не бійтесь, я їжджу досить обережно.

— Отже, завісу спущено, — вирішую я змінити тему розмови.

— Мабуть, Мод поінформувала вас.

— З Мод не витягнеш більше однієї фрази.

Сеймур мовчить, бо саме готується обігнати «порше». Таке завдання взагалі непосильне для «мерседеса», та тільки не для цього. Обганяємо «порше», мало не злетівши в кювет.

— Ваш автомобіль, певно, не такий, як у Мод, — кажу я.

— Звідки ви взяли? — запитує Сеймур, притискаючись до обочини, щоб дати дорогу «порше», який знову виривається вперед.

«Мерседес» летить і далі так само стрімко; пейзаж навколо нас зовсім розмазаний шаленою швидкістю й сутінками, що вже помітно густішають. «Порше» залишається далеко позаду. Американець трохи зменшує швидкість і вмикає фари близького освітлення.

— Слухаючи ваші теоретизування, я доходжу висновку, що ви задоволені епілогом, — зауважую я.

— Я завжди теоретизую, дорогий мій. Хоч і не завжди вголос. Неприємна звичка, та що вдієш! Дехто гризе нігті, а я теоретизую.

— І все-таки цей епілог…

— Кращий, ніж можна було сподіватися, — визнає Уїльям. — Ми гадали, що Райєн піде собі, як і Томас, а можливо, й раніше за Томаса. Самі знаєте, що в таких випадках може бути багато варіантів. Теорія ймовірності, непередбачені ускладнення і таке інше.

— Виходить, ви не бажали йому найгіршого?

— Навпаки. Смерть — це одна з форм помилування, Майкле. Краще вмерти, ніж мучитись. Проте дозвольте запитати: а чому б йому і не помучитись? Чому не пройти крізь звільнення з посади, слідство, процеси, цькування преси, а вже потім відпочити у в'язниці! Чому він має вмерти? Хай поживе в постійному напруженні сам, а з ним і той старий покидьок, його батько.

Він знову пригальмовує, і я бачу край шосе знайомий стандартний знак: виделка, ніж і відповідна цифра. Це означає, що поблизу є ресторан.

— Ви не зголодніли?

— Анітрохи.

— Я теж, однак треба зупинитися й зачекати.

Сеймур різко зменшує швидкість і трохи перегодом звертає на другорядну дорогу, минає бензозаправну станцію й зупиняється на протилежному боці перед освітленим фасадом бару. Зупиняється й одразу ж рушає далі:

— Ні, тут забагато світла й, мабуть, дуже людно.

— Вважаєте, що й досі є небезпека?

— Навпаки. Але людина ніколи не знає…

Знову виїздимо на автостраду, а через кілька кілометрів знову звертаємо, щоб зупинитись перед маленьким буфетом — кліткою з алюмінію і скла. Тут майже безлюдно, що гарантує, нам добрий спостережний пункт.

— Краще було б взагалі не заходити сюди, — дозволяю собі зауважити я.

— Чому? Коли щось негаразд, хай ми це побачимо зараз, а не на кордоні.