Конрад випив каву, з’їв омлет, булочку з маслом і булочку з шинкою.

— Ти, видно, дуже голодний, — мовила пані Бартолотті.

— О ні, — відповів хлопчик, — я вже дуже наїдений, насилу їм.

— То не їж.

— Але ж треба все з’їсти, що покладено на стіл, а особливо те, що покладено на тарілку, — пояснив Конрад.

Пані Бартолотті швидко забрала зі столу решту булочок, чималий шматок шинки й сир і сховала все до буфета. Тепер на столі ре було нічого їстівного, і Конрад з полегкістю відітхнув.

Звичайно пані Бартолотті в неділю працювала. Але сьогодні подумала: в неділю семирічному хлопцеві, напевне, краще побути на свіжому повітрі. Погуляти або пограти в м’яча. Може, Конрад захоче піти в парк розваг або в звіринець.

Проте Конрад не захотів нікуди йти. Ні в звіринець, ні в парк розваг, ні на свіже повітря. Він заявив:

— Я хотів би сьогодні підготуватися до школи. Я вже вмію рахувати, писати й читати. В нас був добрий підготовчий курс. Але, звичайно, я не знаю, що встигли засвоїти діти мого віку в тутешній школі. — І він попросив пані Бартолотті: — Підіть, будь ласка, до якогось семирічного школяра й позичте в нього шкільні підручники, щоб я зміг їх переглянути.

— То ти не хочеш іти до першого класу? — запитала пані Бартолотті й пояснила: — Перший клас напевне далеко не втік, бо навчається лише один місяць. За такий час багато не встигнеш!

Конрад похитав головою і сказав, що й гадки не мав іти до першого класу. Він значно розумніший за пересічних дітей, тому шкода було б не використати як слід його духовних здібностей. Він піде щонайменше до другого класу.

Пані Бартолотті знов зітхнула. Тоді спустилася на другий поверх — сама вона мешкала на третьому — й подзвонила в двері, що були просто під її дверима. Там мешкали Рузіки. Їхня дочка Кіті мала сім років і ходила до другого класу. Двері відчинив пан Рузіка. За ним стояла Кіті і з цікавістю дивилася на гостю. Позад Кіті стояла пані Рузіка й дивилася на гостю ще з більшою цікавістю. Пані Бартолотті досі ніколи не розмовляла з ними, хоч Рузіки мешкали в цьому будинку вже п’ять років. Пані Бартолотті взагалі мало розмовляла з мешканцями будинку, бо вони не дуже хотіли розмовляти з нею. Мешканці будинку вважали пані Бартолотті химерною особою. Через її чудернацький одяг. І через те, що вона надто яскраво малювала обличчя. І через те, що часто розмовляла на сходах сама з собою.

Пані Бартолотті й гадки не мала, що мешканці будинку вважали її химерною, та коли всі троє Рузік зацікавлено витріщили на неї очі, вона відчула, що її прохання звучатиме досить дивно. Бо яка доросла жінка піде позичати шкільні підручники?

— Ви чогось хотіли? — запитав пан Рузіка.

У голові в пані Бартолотті завирували думки: вона силкувалась вигадати щось. Може, сказати: «До мене приїхав у гості небіж і хоче щось почитати». Чи: «Я повинна виткати килим, на якому було б щось із читанки». Чи: «На двадцять третій сторінці „Арифметики“ є дуже гарний малюнок, мені треба подивитися на нього».

— Ви чогось хотіли? — знов запитав пан Рузіка.

Усі брехні, які спадали на думку пані Бартолотті, здалися їй безглуздими. Тому вона сказала правду:

— Мій син завтра йде до школи і хотів би спершу переглянути підручники. А ваша дочка також ходить до другого класу, то я подумала собі: чи не позичили б ви йому ці книжки на сьогодні до вечора. А ввечері я їх поверну.

Пан Рузіка й пані Рузіка були виховані люди і, як належить вихованим людям, утримались від запитань. Щоправда, на обличчях у них проступив вираз безмежного подиву і збентеження, але вони відповіли в один голос:

— Авжеж, позичимо, залюбки!

Кіті Рузіка теж була дуже вихована дитина, але, звичайно, ще не така вихована, як дорослі. За сім років, прожиті на світі, вона ще не встигла опанувати всіх тонкощів вихованості, тому запитала:

— У вас є син, пані Бартолотті?

— Цить, — прошепотіла пані Рузіка, а тоді додала ще тихіше: — Про таке не питають!

Кіті кивнула головою і побігла до кімнати по читанку й підручник з арифметики. Пані Бартолотті взяла в неї книжки, подякувала й побігла сходами нагору. Пан Рузіка зачинив двері.

— Вони зовсім не здивувалися, — мовила сама до себе пані Бартолотті, відмикаючи свої двері. — Та й чого б вони мали дивуватися? Хіба диво, що жінка має сина?

Та якби пані Бартолотті могла бачити крізь підлогу, то помітила б, що все-таки вона і її син викликали неабиякий подив. Бо Рузіки й досі стояли в передпокої за вхідними дверима. І всі троє Дивилися на двері й перемовлялись:

— У неї є син! Семирічний син! Я збожеволію. У неї є син!

Потім пані Рузіка обурено шморгнула носом і сказала:

— Щоб я провалилась на цьому місці, коли в неї є син!

А пан Рузіка додав:

— А коли є, то де його підручники? І якщо йому сім років, то чому він аж завтра йде до школи?

А Кіті Рузіка запитала:

— Можна мені буде потім побігти й глянути на її сина?

— Так просто не можна, адже вона тебе не запрошувала, — відповіла пані Рузіка.

— Я можу піти по свої книжки, — мовила Кіті.

— Це поважна причина, — відповів пан Рузіка, — але не йди дуже рано. Щоб не склалося враження, що ти надто цікава. А після обіду можеш побігти.

Кіті дуже втішилась і почала нетерпляче очікувати, коли нарешті настане те після обіду.

Конрад страшенно зрадів, коли отримав читанку й підручник з арифметики. Але трохи злякався, побачивши, що Кіті понамальовувала на берегах підручника з арифметики повно чоловічків і квіток. А в читанці всі великі літери «О» були зафарбовані в яскраві кольори.

— Хіба дітям таке дозволено? — запитав він.

Пані Бартолотті добре не знала, чи дітям таке дозволено. І сказала, що, коли вона сама була дитиною, дітям такого не дозволяли.

— Але це було так давно! — додала юна. — Може, відтоді в школах усе змінився.

— Мабуть, так, — з полегкістю мовив Конрад.

Пані Бартолотті принесла йому олівця, кулькову ручку й багато паперу в лінійку та в клітинку. Він заходився рахувати, гортати підручники, читати вголос і про себе, писати слова й речення. Прочитавши якесь речення чи зробивши підрахунок, він щоразу кивав головою. Пані Бартолотті побачила, що вона там зайва, й вирішила нарешті дов’язати торочки до зеленого килима. Цей килим вона мала віддати замовникові два тижні тому. Але їй так нудно було в’язати торочки, що вона відкладала цю роботу з дня на день і з тижня на тиждень. Вона завжди відкладала нудну роботу, аж поки відчувала, що їй украй потрібні гроші. А тепер їй гроші були вкрай потрібні! Адже вона витратила всі свої заощадження на одяг для Конрада.

Пані Бартолотті витягла моташку зелених вовняних ниток і дошку. Вона намотала нитки на дошку, тоді розрізала їх усі ножицями впоперек. Так у неї вийшов товстий жмут однакових завдовжки ниток.

— А тепер, дитино моя, візьми гачок і починай засиляти торочки! — сказала сама до себе пані Бартолотті.

— Зараз, мамо, — озвався Конрад.

Минула добра хвилина, поки пані Бартолотті втовкмачила хлопцеві, що «дитино моя» стосувалося не його, а коли він нарешті зрозумів це, задзеленчав дзвоник. Конрад побіг відчиняти двері. Прийшов пан Егон.

— Це ти? — здивувалася пані Бартолотті. — Чого тобі треба?

— Як це? — запитав аптекар. — Може, я вам заважаю?

— Ні, не заважаєш, — відповіла пані Бартолотті, — але субота була вчора, а вівторок буде аж післязавтра.

— Тепер це вже не має значення! Я ж бо став батьком, — пояснив пан Егон.

— Он що! Виходить, це тому ти з’явився, — промурмотіла пані Бартолотті. І, кашлянувши, запитала: — А скільки разів на тиждень, по-твоєму, має приходити батько?

— Скільки зможе, — відповів аптекар-Пані Бартолотті подумала, що, хоч пан Егон вісім годин на день сидить в аптеці, потім у нього повно вільного часу. В нього немає ні дружини, ні приятелів, немає дітей, — крім Конрада, — він не грає в теніс, це ходить на футбол, не читає книжок, не дивиться телевізора, не вибирається на прогулянки й не грає в шахи.