— Ваш план дуже добрий! Я допомагатиму вам!

Менше ніж за годину після того, як поштар приніс листа, Кіті прибігла до своєї матері й попросила її:

— Мамо, можна мені допомогти пані Бартолотті віднести килим у чистку, бо він дуже важкий?

Пані Рузіка сказала, що не пустить її, бо хоче піти з нею до фотографа. Щоб послати її знімок тітці Емі на день народження.

— До фотографа можна піти й завтра. Ну прошу вас, — благально мовила Кіті. — Килим такий важкий, що бідна пані Бартолотті з сили виб’ється, поки донесе його.

— А чому Конрад не допоможе їй? — сказала пані Рузіка.

А коли почула чому, то так і застигла з роззявленим ротом. Бо Кіті сказала:

— Конрад? Та його ж уже немає в пані Бартолотті!

— Немає? А де ж він дівся?

— Я, мамо, й сама не знаю, але як допоможу пані Бартолотті нести килим, то, може, вона мені скаже.

Пані Рузіка була дуже цікава, як майже всі люди, а до фотографа справді можна було піти й завтра. І бідолашній пані Бартолотті таки треба було допомогти.

— Ну, то йди, доню, — погодилась пані Рузіка. — Але не дуже напосідайся з запитаннями про Конрада, так не гарно. — А як Кіті була вже в дверях, пані Рузіка додала: — Але ж уранці він ще був. Ви ж разом ішли до школи.

— Ви помилилися, мамо, — відмовила Кіті. — Я йшла до школи з Антоном. — І, не чекаючи, що мати ще спитає, вибігла на сходи.

Кіті піднялася на третій поверх. Пані Бартолотті чекала її на порозі.

— А тепер швиденько, — сказала вона. — Може, те чортове поріддя надумає вже сьогодні прийти!

Вони зайшли до вітальні, витягли з-під крісла килим і занесли його до спальні. Конрад, що сидів там на краєчку ліжка, запитав:

— Тепер уже мені можна слухати?

— Тепер тобі можна лягти на килим, — сказала пані Бартолотті.

Конрад ліг, і пані Бартолотті загорнула його в килим. Килима якраз вистачило на те, щоб тричі сповити хлопця. Потім вони з Кіті підняли килим. Один його край пані Бартолотті взяла під пахву, а другий Кіті завдала собі на плече.

— Тобі там вистачає повітря? — гукнула Кіті в скручений килим.

— Вистачає, — почувся звідти глухий голос.

— Ну, то ходімо, — мовила Кіті. — Тільки не ступайте широко, а то я зіб’юся з кроку і Конрад ухитається.

— О’кей! — відповіла пані Бартолотті. Вони в ногу вийшли з будинку й подалися вулицею до «Хімчистки».

Пані Рузіка стояла біля вікна й дивилася їм услід.

— Справді, вони пішли без Конрада! — сказала вона сама до себе. Тоді побігла до своєї сусідки, пані Мерц, і розповіла їй:

— Уявіть собі, Конрада тієї старої Бартолотті вже кілька днів як немає вдома.

— Та я ж іще сьогодні вранці…

— То був Антон! — сказала пані Рузіка.

«Хімчистка» містилася біля самої аптеки пана Егона. Кіті й пані Бартолотті занесли туди килим.

— Добрий день, — привіталася жінка, що приймала речі.

— Скільки коштує почистити такий килим? — запитала пані Бартолотті.

Жінка обмацала краєчок килима, щоб побачити, які в ньому нитки й основа.

— Дванадцять п’ятдесят за квадратовий метр, — відповіла вона.

— Так дорого? — вигукнула Кіті й підморгнула пані Бартолотті.

— То ми не будемо здавати його, вибачте за мороку, — перепросила пані Бартолотті жінку і сказала Кіті: — Несімо його назад, доню.

І вони подалися з килимом до дверей, але не до тих, якими зайшли, а до тих, що вели на подвір’я.

— Ви куди? — запитала жінка.

— Ми живемо в цьому будинку, на четвертому поверсі, — мовила Кіті. — Так нам ближче.

Жінка тільки три тижні тому перейшла сюди працювати з іншої філії і ще не знала мешканців будинку. Тож вона відчинила задні двері й випустила їх на сходи. До «Хімчистки» саме зайшла якась клієнтка, тому жінка швидко зачинила двері й не побачила, що пані Бартолотті з Кіті не побралися на четвертий поверх, а подзвонили, як на сполох, у задні двері аптеки пана Егона.

Дзвонили вони дуже голосно й дуже довго. Пан Егон саме стояв біля прилавка й продавав ліки. Він чув дзвінок у задні двері, але подумав собі: «Той, хто там ґвалтується, може любенько зайти через передні двері!» І аж коли настирливий дзвінок почав його дратувати, він сказав жінці, яку саме обслуговував:

— Хвилинку, шановна пані, там хтось дзвонить у задні двері!

Пан Егон поминув одну кімнату, другу, третю і підійшов до задніх дверей. Він хотів добре вилаяти нахабного відвідувача, що так настирливо добивався до аптеки, але до цього не дійшлося. Тільки-но він відімкнув двері, пані Бартолотті відштовхнула його вбік і пропхалася з килимом до кімнати, а за нею зайшла Кіті й зачинила двері. Пані Бартолотті порозсовувала порожні картонні коробки та ящики з сухим молоком для немовлят, щоб можна було розгорнути килим.

— Що це має означати? — перелякано запитав пан Егон.

— Його треба сховати, — сказала пані Бартолотті й почала розгортати килим.

— Навіщо тобі ховати в мене свій килим?

— Не килим! Треба сховати Конрада!

— А де він?

Пані Бартолотті тяжко зітхнула: який же цей Егон нетямущий!

— У килимі, а де ж, бовдуре!

І вона розгорнула килим до кінця. На ньому, ледве дихаючи, лежав Конрад, неймовірно запорошений, бо килим справді треба було давно віддати в чистку.

— Сядь, я тобі все поясню, — сказала пані Бартолотті аптекареві.

— Дитино моя, в аптеці повно людей! — вигукнув той.

— То витури їх і замкни двері!

Тоді втрутилася Кіті:

— Але ж, пані Бартолотті, це всім би надто впало в око! Не можна так просто зачинити аптеку. Адже люди питали б одне одного, чому пан Егон зачинив її.

«Ти ба, ця Кіті не така дурна, як я завжди гадав», — подумав пан Егон.

З аптеки через дві кімнати долинав невдоволений гомін. Якась жінка гукнула:

— Пане аптекарю, я дуже поспішаю, де ви ділися?

Пан Егон побіг туди.

— Якщо він не може тут зі мною побалакати, то я з ним побалакаю там, — сказала пані Бартолотті, схопила білий халат, що висів на кілочку, й накинула його на себе. На жовті кучері вона натягла білий ковпак, що лежав на картонній коробці.

Конрад сидів посеред килима й кашляв, бо, поки його несли, забагато наковтався пороху. Одночасно він намагався стерти хусточкою бруд з обличчя і з рук.

— Дитино моя, не можна ж так… — пошепки почав був пан Егон, коли одягнена в біле пані Бартолотті з’явилася поряд із ним біля прилавка.

— Усе можна, — так само пошепки перебила його пані Бартолотті, схопила ступку й товкачик і заходилася так завзято орудувати ним, наче хотіла найтвердіші пігулки розтерти в найдрібніший порошок. Поки пан Егон брав рецепти й гроші і видавав ліки та здачу, вона тихенько сказала йому: — Конрада нам помилково прислали й хочуть забрати назад!

— Про це не може бути й мови! — пан Егон так схвилювався, що вигукнув ці слова вголос.

Чоловік, який саме подавав йому рецепт, спантеличено запитав:

— Чому ви не хочете дати мені ліки проти кров’яного тиску? Вони шкідливі?

— Вибачте, — мовив пан Егон і прошепотів до пані Бартолотті: — Ти ж заплатила за нього?

— Ні, — відповіла пані Бартолотті й пошепки розповіла йому все, що було написане в блакитному листі.

Клієнти знали пана Егона як спокійну, привітну людину й тепер неабияк дивувалися, бо він просто кидав їм ліки і здачу на прилавок, не відповідав на привітання, не питав про їхнє здоров’я. Коли якась жінка захотіла зважитись на медичній вазі, він просто відмахнувся від неї, а коли якийсь чоловік запитав, чи ліки, що їх виписав йому лікар, справді не гіркі, пан Егон його взагалі не почув.

Закінчивши пошепки свою розповідь під стукіт товкачика, пані Бартолотті запитала його:

— То ти мені допоможеш?

— Звичайно! — вигукнув пан Егон, і бабуся, якій він саме віддавав пляшечку настою із зілля від кашлю, страшенно зраділа, бо перед цим питала його, чи він згоден, що від кашлю найкраще помагає настій із зілля.