Ми з Мишком поклали собі боротися за червоний прапор.
— Як візьмемо його з самого початку, то до кінця не випустимо й додому повеземо, — казав Мишко.
Наш город був недалеко від річки. Ми виміряли землю рулеткою, намітили ділянки і забили кілочки з номерами. Нам з Мишком дісталася дванадцята ділянка. Мишко тут же зчинив галас, що нам дали найгіршу ділянку.
— Та чим вона погана? — запитує Вітя.
— Дірка отут у землі!
— Ну, що це за дірка! — засміявся Вітя. — Коняка копитом продавила.
— І пень он стирчить, — каже Мишко.
— І на інших ділянках є пні, подивись.
Та Мишко вже нікуди не хотів дивитись і кричав:
— Його ж із землі викорчувати треба!
— Що ж, викорчуєте. Самі не подужаєте, хлопці допоможуть.
— Уже коли візьмемося — подужаємо, — образився Мишко. — Ще й хлопцям допоможемо, на буксир кого треба візьмемо.
— От і добре, — каже Вітя.
Усі хлопці почали копати землю. І ми з Мишком почали копати. Мишко раз по раз бігав дивитися, скільки інші хлопці накопали. Я кажу йому:
— Ти не бігай, працюй, а то ми менше від усіх накопаємо.
— Нічого, — каже, — я ще візьмуся як слід.
І став братися. Візьметься, візьметься і знову побіжить куди-небудь.
У цей день ми мало працювали. Незабаром вожатий Вітя покликав усіх обідати. По обіді ми з Мишком ухопили заступи й знову хотіли на город бігти, але Вітя не дозволив. Він сказав:
— Працювати будем тільки до обіду. По обіді — відпочивати, а то в нас знайдуться такі хлопці, які першого ж дня перетрудяться і потім не зможуть працювати.
Наступного ранку ми раніше від усіх примчали на город і стали копати. Потім Мишко випросив у Віті рулетку і заходився землю міряти, скільки в нас на ділянці скопано і скільки залишилося. Покопає трохи і знову міряє. І все йому здається мало.
Я кажу:
— Звичайно, буде мало, якщо я один копаю, а ти тільки міряєш!
Він кинув рулетку і заходився копати. Тільки недовго копав. Корінь йому в землі попався, то він цей корінь почав із землі виривати. Виривав його, виривав, усю ділянку розрив. Навіть на сусідню ділянку заліз і там витягає цей корінь.
— Та кинь ти його, — кажу. — Чого ти до нього причепився?
— Я, — каже, — думав, що він короткий, а він он який довгий, наче удав.
— Ну й годі з ним вовтузитись!
— Але ж повинен він де-небудь кінчитися!
— А тобі ніби не байдуже?
— Ні, — каже, — я така людина: коли до чого-небудь узявся, то обов’язково до кінця зроблю.
1 знову схопився руками за кореня. Тоді я розсердився, підійшов і підрубав цей корінь заступом. А Мишко корінь рулеткою виміряв і каже:
— Ого! Шість з половиною метрів! А коли б ти не відрубав, то він, може, метрів двадцять мав би!
Я кажу:
— Коли б я знав, що ти так працюватимеш, то з тобою не зв'язувався б.
А він:
— Можеш окремо. Я ж тебе не силую.
— Як же тепер окремо, коли в нас стільки накопано! Ось не одержимо через тебе червоного прапора.
— Чому не одержимо? Ти подивися, скільки в Іванка Ложкіна та Семенка Боброва. Ще менше, ніж у нас.
Він побіг на ділянку Іванка та Семенка і почав з них сміятися:
— Ех ви! Доведеться вас на буксир брати. А вони його проганяють:
— Гляди, коли б тебе не взяли!
Я кажу:
— Дивак ти! З інших смієшся, а сам скільки зробив? І чого я тільки з гобою зв'язався!
— Нічого, — каже, — я одну штуковину придумав. Завтра прапор буде на нашій ділянці!
— Збожеволів! — кажу. — Тут на два дні роботи, а з тобою й чотири прововтузишся.
— От побачиш, я потім тобі розкажу.
— Ти краще працюй. Земля сама не скопається.
Він узяв заступ, але тут Вітя сказав, щоб усі йшли обідати. Ну, Мишко заступ на плече і помчав поперед усіх до табору.
По обіді Вітя став червоний прапор виготовляти, а ми всі йому допомагали: хто палицю стругав, хто матерію підшивав, хто розчиняв фарби. Прапор вийшов гарний. Палицю пофарбували золотою фарбою, а на червоній матерії Вітя написав срібними літерами: «Найкращому городникові».
Мишко сказав:
— Нумо ще опудало зробимо, щоб ворони город не видзьобували.
Ця вигадка всім дуже сподобалась. Узяли ми жердину і до неї хрест-навхрест палицю прив'язали, роздобули старий мішок і пошили з нього сорочку. Потім натягнули цю сорочку на жердину, а зверху глиняний горщик наділи. На горщику Мишко намалював вуглиною ніс, рот, очі. Страхітлива пика вийшла! Поставили це опудало посеред подвір'я. Всі дивилися на нього і сміялися. Мишко відвів мене вбік і каже:
— Ось що я придумав: нумо, коли всі полягають спати, втечемо на город і скопаємо свою ділянку. Залишимо на ранок маленький клаптик, завтра скопаємо й одержимо прапор.
Я кажу:
— Якби ж ти працював! А то ж з різними дурницями морочишся.
— Я добре працюватиму, ось побачиш!
— Ну, гаразд, тільки якщо ти знову візьмешся за старе, кину все й піду собі.
Увечері всі полягали спати. І ми з Мишком лягли, тільки для годиться. Я вже почав дрімати. Раптом мене Мишко штурхає в бік:
— Уставай! А то не бачити нам прапора, як своїх вух!
Підвівся я. Ми вийшли так, щоб ніхто нас не бачив. Взяли заступи й пішли на город. Місяць світив, і все було видно. Прийшли на город.
— Ось наша ділянка, — каже Мишко. — Бачиш, і пень стирчить.
Стали ми копати. Цього разу Мишко добре працював, і ми багато скопали. Дійшли до пня і вирішили його викорчувати. Обкопали з усіх боків і почали із землі витягувати. Тягли, тягли, а він не лізе. Довелось обрубати коріння заступом. Утомилися, як коні! Однак витягли. Землю зарівняли, а пень Мишко на сусідню ділянку кинув.
Я кажу:
— Це ти недобре вчинив!
— А куди його подіти?
— Не можна на чужу ділянку!
— Ну, давай його в річку кинемо!
Узяли ми пень і потягли до річки. А він важкий! Насилу дотягли — і шубовсть у воду! Він поплив річкою, ніби спрут чи восьминіг якийсь. Ми подивилися йому вслід і пішли додому.
Більше вже не могли працювати. Утомилися дуже. Та нам зовсім невеличкий клаптик лишилося скопати.
Вранці прокинулись ми пізніше від усіх. Усе тіло в нас болить: руки болять, ноги болять, спина болить.
— Що це? — запитує Мишко.
— Перетрудились, — кажу, — занадто багато працювали.
Підвелися ми, розім'ялися трохи. За сніданком Мишко завів перед хлопцями хвалитися, що червоний прапор нам дістанеться.
Після сніданку всі помчали на город, а ми з Мишком пішли не поспішаючи. Куди нам поспішати! Прийшли на город. Усі, як кроти, риють, а ми ходимо та посміхаємося.
— Не бачити вам прапора, — кажемо, — як своїх вух!
Хлопці відповідають:
— Ви б працювали! Тільки іншим заважаєте.
Тут Мишко каже:
— А це ось чия ділянка? Зовсім мало скопано. І господарів нема. Напевне, досі задають хропака?
Я подивився:
— Номер дванадцятий. Та це ж наша ділянка!
— Не може бути, — каже Мишко. — Ми більше скопали.
— Мені, — кажу, — теж здавалося, що більше.
— Може, умисне хто-небудь номерки перемінив?
— Ні, все правильно. Ось одинадцятий, а там тринадцятий. Дивимось, і пень стирчить. Ми розгубилися навіть.
— Послухай, — кажу я. — Якщо це наша ділянка, то звідки ж пень узявся? Адже ми його вже викорчували!
— Правда, — каже Мишко. — Не міг же за ніч новий пень вирости.
Раптом чуємо, Іванко Ложкін на своїй ділянці кричить:
— Хлопці, гляньте, яке диво! У нас тут учора пень був, а сьогодні нема. Куди він подівся?
Усі побігли на те диво поглянути. Підійшли й ми з Мишком. «Що таке! — думаємо. — Вчора у них і до половини не було скопано, а сьогодні зовсім невеликий клаптик лишився».
— Мишко, — кажу я, — та це ж ми вночі помилково на їхній ділянці працювали і пень їм викорчували!
— Та ти що!
— Правда!
— Які ж ми віслюки! — каже Мишко. — Що ж нам тепер робити? За правилом, вони повинні нам свою ділянку віддати, а собі хай беруть нашу. Що ми, задарма у них працювали?