Невгамовні пси знову завалували.

— Ходімо, — стривожено озвалася Шекюре.

Незважаючи на те що ще був тільки вечір, дім єврейського привида поглинула темрява. Я мимоволі кинувся обійняти її ще раз, та вона, ніби горобчик, спурхнула з місця.

— Я досі гарна? Відповідай негайно!

Я відповів. Вона вислухала й з довірою поставила наступне запитання:

— А як я вдягнута?

Я відповів.

— А як я пахну?

Такі літературні ігри аж ніяк не були ходами на любовній шахівниці, бо істинні ходи на ній, як пише Нізамі, робить душа, що рветься у височінь. Безперечно, Шекюре це добре знала.

— Чого ти сягнеш у житті? Ти зможеш піклуватися про моїх сиріт? — запитала вона.

Я говорив їй про те, що моє служіння державі й перу не закінчилося, що побачені війни й тіла загиблих подарували мені гіркий досвід і попереду на мене чекає велике майбутнє. Я обняв Шекюре.

— Ще мить тому нам було так добре в обіймах, — промовила вона, — а відтепер усе втратило свою чарівність.

Аби переконати Шекюре в щирості моїх почуттів, я міцно-міцно притис її до себе й запитав: чому вона повернула мені через Естер колись створений мною малюнок, який берегла добрий десяток років. Її очі були ніжні-ніжні й здивовані моїм дитячим запитанням. Ми поцілувалися. Безумна пристрасть більше не неволила моє тіло, я злітав на орлиних крилах справжньої любові, котра заполонила наші з Шекюре серця, груди, кожну частинку тіла. Що ще так утамовує бажання спраглої плоті?

Коли я взяв у долоні її пишні груди, Шекюре рішуче, але лагідно відштовхнула мене: я ж не той чоловік, якому буде приємно одружуватися з обезчещеною до заміжжя жінкою, поспіх — улюблена справа шайтана, а я забуваю про це, заради щасливого шлюбу варто потерпіти й постраждати. Вона вислизнула з моїх обіймів, опустила полотняне пече й попрямувала до дверей. Відчинила їх. Я побачив, як падає густий лапатий сніг у пітьмі вулиць. Забувши, що ми постійно шепотілися в цьому домі, — мабуть, аби не тривожити душу повішеного юдея, — я загукав до неї:

— Що ми робитимемо далі?

— Не знаю, — відповіла моя красуня згідно з правилами любовних шахів і мовчки пішла, залишаючи в старому садку свої сліди, які швидко замітав сніг.

28. Про мене скажуть — убивця

Я впевнений: те, про що зараз розповім, траплялося й з вами. Ти петляєш безкінечними стамбульськими вулицями, або кинув собі в рот кусок кале[136] в якійсь забігайлівці, або пильно вдивляєшся в звивисті, немов саз,[137] узори на берегах сторінки, — і враз відчуваєш, що це вже колись було з тобою, що ти живеш ніби в минулому. Ось я ступаю засніженою вулицею, а в душі думаю: «Я вже ступав засніженою вулицею».

Ті незвичайні події, про які я розповім, мали місце в нашому часі, але неначе й у минулому. Був вечір, на землю насунула темрява, сіявся сніжок, я йшов вулицею, де мешкав Еніште-ефенді.

Рішуче йшов крізь пітьму, знаючи чого й навіщо, не так, як тими ночами. Тими ночами я часом простував, думаючи про товстелезні ґератські книги з часів Тимура, які прикрашені на титульній сторінці ликом сонця, але без позолоти, про першу обіцянку мамі заробити ілюстраціями сімсот акче, про власні гріхи й тупість. Я глибоко поринав у свої думки, а ноги тоді не несли мене самі по собі. Та нині я йду, знаючи за чим.

Боячись, аби мене не помітили, я лиш раз доторкнувся до отих величезних воріт, збираючись постукати. Вони ж відхилилися без нічиєї допомоги. Аллах знову був зі мною! Я завжди минав цей просторий двір, викладений каменем, коли ніс нові ілюстрації до книги Еніште-ефенді. Сьогодні я тут нікого не зустрів.

Праворуч був колодязь із відром, на ньому сидів горобець, здається, його аніскільки не доймав мороз, попереду — місце для багаття, яке чомусь не горіло о пізній порі; ліворуч — стайня, тільки для коней гостей. Нічого не змінилося. Я пройшов крізь відчинені в дім двері біля стайні, кахикаючи й шлапаючи по дерев'яних сходах, піднявся нагору.

На мій кашель ніхто не відгукнувся. У передпокої я з шумом роззувся й поставив свої брудні черевики біля дверей в один ряд із іншим взуттям. Однак і досі ніхто не озивався. Я звично оглянув пари взуття. Серед них не було гарненьких жовтих чобіток, які б мали належати Шекюре. Можливо, в хаті нікого немає, майнуло мені.

Я заглянув у кімнату праворуч, напевне, тут Шекюре спить, обійнявшись із дітьми. Я торкнувся до їхніх ліжок, відчинив скриню, що стояла скраю, легенькі, наче з пуху, дверцята шафи. Подивився. Цей ніжний аромат мигдалю, — мабуть, запах тіла Шекюре. Поки я мріяв, подушка з верхньої шафки впала спершу мені на голову, а потім — на склянки й мідну карафу, що стояли збоку. Коли чуємо подібний дзенькіт, нам відразу спадає на думку, що в кімнаті непроглядна пітьма, я ж зрозумів, що тут холодно.

— Хайріє, Шекюре, хто там ходить? — долинув голос Еніште-ефенді.

Я швидко, як оком змигнути, вискочив зі спальні Шекюре, перетнув передпокій і зайшов у малярську кімнату з голубими дверима, де ми зимовими ночами працювали з Еніште-ефенді над книгою.

— Це я, Еніште-ефенді, я…

— Хто ти?

В ту мить я збагнув, що Еніште-ефенді тайкома насміхається над псевдонімами, котрі в дитинстві нам накинув майстер Осман. Я чітко по складах вимовив своє повне ім'я, в яке входило й батькове, сказав звідки родом, а перед тим додав: «ваш убогий грішний раб». Так би розписався на останній сторінці якоїсь пишної книги самовпевнений каліграф-краснописець.

— Як?! — почув я, а за хвильку господар вигукнув: — А!

Й ненадовго затих. Проте його мовчання ніби тривало цілу вічність. Усе було, як в одній сирійській казці, я чув її малим: старий дідуган зустрічає смерть таким же мовчанням.

Якщо серед вас хтось гадає, ніби я прийшов сюди скоїти вбивство, бо говорю про смерть, то він неправильно розуміє книжку, яку читає. Людина, що приходить з наміром убити, — хіба вона стукатиме в двері, зніматиме взуття, хіба не візьме ножа?

— Отже, прийшов, — знову, немов із казки, озвався старий.

Несподівано його настрій перемінився:

— Радий тебе бачити, сину мій. Розказуй, що тебе привело?

Надворі вже смеркало. Невелике вузьке вікно з виходом на чинар та гранатове дерево було заліплене воском. Його відчиняли навесні. Світла, яке проникало в кімнату, вистачало лише, щоб розрізнити обриси предметів, темрява цієї майстерні сподобалася б китайським малярам. Еніште-ефенді, як завжди, сидів у кутку перед пюпітром. Світло падало на нього ліворуч, і його обличчя розчинялося в пітьмі. Тут ми працювали з ним до ранку, при свічці, серед пензлів, каламарів, писал, приладів для глянсування паперу, я малював, ми балакали про мистецтво, і він був мені, неначе рідний. Охоплений неспокоєм, я намагався знову відчути оту близькість. Не знаю чому: чи через відчуженість, чи через сором і боязнь відверто сказати, що сумніваюся в обраному шляху, що мої малюнки — гріх, однак я вирішив поділитися своїм горем з Еніште у скритій формі, розповівши одну притчу.

Можливо, ви теж чули оповідь про ісфаганського живописця шейха Мухамеда. Не було йому рівних у доборі кольорів, розміченні сторінок, зображенні людей, тварин, облич. Його малюнки дихають натхненням, яке зустрінеш тільки в поезії, вони сповнені таємного смислу, який побачиш тільки в геометрії. Досягши майстерності ще замолоду, він упродовж тридцяти років був найсміливішим, найзавзятішим художником в експериментах зі стилем, у виборі тем та їхньому втіленні. Власне він гармонійно й талановито поєднав витончену, чутливу ґератську ілюстрацію з демонічними зображеннями, які прийшли до нас від китайців через монголів: він виводив у чорному кольорі страхітливих шайтанів, рогатих джинів, коней із велетенськими яйцями, напівлюдей, напівзвірів, девів; шейх Мухамед першим зацікавився портретами, привезеними португальськими й голландськими кораблями; відшукуючи книги незапам'ятної давнини, він відновлював усіма забуті художні стилі епохи Чингісхана; зважився намалювати сцени, на які чоловіки не могли дивитися без збудження: Ширін у сяйві місяця купається в озері, Олександр Македонянин підглядає на жіночому острові за голими красунями; намалювавши Пророка, який злітає на коні Бураку, шахів, котрі чухмаряться, собак, які паруються, шейхів, що впиваються вином, він накинув своє бачення світу всій малярській братії. Коли відкрито, коли потайки зловживаючи вином, курячи опіум, шейх Мухамед тридцять років із натхненням творив свої ілюстрації. Однак на старості став мюридом[138] праведного шейха й цілковито змінився. Майстер прийшов до висновку, що його роботи тридцятирічного періоду єретичні, безбожні, й зрікся творіння власних рук. Мало того, останні тридцять літ свого життя він мандрував від міста до міста, від палацу до палацу, вишукував свої книги в шахських, падишахських скарбницях, бібліотеках і нищив їх. Знайшовши в бібліотеці якогось шаха один зі своїх малюнків, він як не києм, то палицею добивався свого. Якщо не допомагали улесливі слова, тоді художник хитрощами відвертав увагу присутніх, а сам мерщій шматував дивовижну ілюстрацію або ж виливав на неї воду. Я розповів цю історію, приклад душевних мук живописця, який, одержимий творчістю, не помічає безбожності власних малюнків. Через це, — нагадав я, — в час, коли намісником Казвіна був принц Абаз Мірза, шейх Мухамед спалив величезну казвінську бібліотеку. Серед сотень її книг він не зміг розшукати кілька тих, які сам ілюстрував. У всеохопному полум'ї пожежі згорів і сам маляр, а з ним — його біль і каяття, — емоційно закінчив я, неначе сам був героєм цієї оповіді.