Оповідаючи про ґяурських беїв,[131] які замовляють портрети, батько казав «ми». Мене це дивувало. Цікаво: чи Кару — теж? Коли я підглядала за Карою в шпарину, то побачила, що його обличчя страшенно бліде. Мені аж лячно стало. Серце моє смагляве, мій оповитий тугою герою, чи не тому ти змарнів, що все думаєш про мене й не спиш ночами?

Мабуть, ви не знаєте: Кара — високий, гарний, з вишуканими манерами чоловік. Широкий лоб, очі, немов мигдалини, ніс міцний, але витончений. Руки, як і в дитинстві, — худі та довгі, пальці — рухливі, жваві. Зовні він мовби худий, однак жилавий. Стрункий, плечі кремезні, але не надто, не такі, як у хамала.[132] Як і в дитинстві, Кара не може всидіти на місці. Після дванадцяти років я вперше глянула на нього зі свого темного закутка — він перетворився на чоловіка в розквіті сил.

Нині, припадаючи в темряві до шпарини, я лише через дванадцять років помічаю ту печаль, відбиту на лиці Кари. Відчуваю й провину, й гордість, адже ж він натерпівся стільки всього через мене. Кара розглядає якусь ілюстрацію до книги, слухає мого батька, а його лице безгрішне, немов у дитини. Він розтулив рожеві губи, і мені несподівано захотілося піднести до них свої груди. Я б куйовдила його волосся, а Кара припадав би головою до моїх грудей та, неначе немовля, смоктав мої пипки із заплющеними від щастя очима. Він би збагнув, що лише моя ніжність і ласка принесуть йому спокій, ніби зболеній, сумній дитині, й Кара б навіки залишився моїм.

Я з головою поринула у свою мрію, аж стало трохи млосно, і вже уявляла, як у ці миті Кара заворожено й пристрасно дивиться на мої великі груди, а не на зображення шайтана, котре показує йому батько. Кара, наче п'яний, прикипів поглядом не тільки до моїх грудей, а до всього мого тіла, шиї, волосся. Я страшенно йому подобаюся, адже ж він говорить мені ті чарівні слова, які не наважувався вимовити в юності, з його обличчя видно, що він уражений моєю гордістю, вихованням, поведінкою, тим, як я терпляче й мужньо чекаю свого чоловіка, вражений вишуканістю мого листа.

На якусь хвилину мене охопив гнів на батька. Він готовий кувати лихо, аби я не вийшла вдруге заміж. Я сита по горло його обожнюванням європейських малярів, ілюстраціями, які він змушує робити своїх майстрів, та спогадами про Венецію.

Я знову заплющила очі, і — о мій Аллаху! Це сталося поза мною, — уявляла себе з Карою в таких райських утіхах, що мені здалося, ніби він — тут, біля мене в темряві. Кара обіймав мене ззаду й цілував мої потилицю, шию, вуха. Від нього струменіла сила. Він міцний, великий і дужий, опираючись на нього, я відчуваю себе немов за кам'яною стіною. Мені лоскітно в потилицю, пипки набубнявіли. Мої очі заплющені, я в пітьмі, а воно в нього здоровенне й торкається до мене. Все було, як насправді, — я аж обернулася. Цікаво: яке воно в Кари?

Інколи я бачу уві сні, як мій чоловік показує мені своє, й воно в нього болить. Мені сниться, що чоловік, пронизаний списами й стрілами перських вояків, повзе, стікаючи кров'ю. Від нього до мене зовсім близько, але між нами — глибока річка. Чоловік мучиться на тому березі від ран, гукає мене, а його прутень виростає в мене на очах. Якщо молода грузинка в бані, якій підтакували старі карги, не обманює, то в мого чоловіка він не дуже великий. У Кари — набагато більший? Невже справді такий здоровенний, як я вчора бачила, коли він у нього встав? Без сумніву. Ще не зможе ввійти або буде дуже боляче, — острахнулася я.

— Мамо, Шевкет мене зачіпає!

Я покинула свій темний закуток і мовчки пройшла у кімнату навпроти, дістала зі скрині безрукавку з червоного сукна й одягла. Хлопчаки повмощувалися на моєму ліжку й, репетуючи, тузилися.

— Чи ж я вас не просила не галасувати, коли Кара в гостях?

— Мамо, а нащо ти вдягла свою червону безрукавку? — запитав Шевкет.

— Та ж, мамо, Шевкет не дає мені спокою, — не вгавав Орхан.

— Хіба я тобі не заборонила лізти до нього? А це що за гидота?

Скраю на матраці лежав якийсь шматок смердючої шкіри.

— То Шевкет із вулиці притягнув.

— Негайно віднесіть його туди, звідки принесли.

— Шевкет хай несе.

— Негайно!

Я розсерджено прикусила краєчок губи — це було їм засторогою, що ще трохи — й відлупцюю. Налякавшись, хлопчаки втекли. Скоро прибіжать, дасть Бог, не застудяться.

З-поміж усіх малярів я вподобала Кару, адже ж він найбільше мене любить і я знаю його душу. Діставши калям, я одним махом написала: «Гаразд, ми зустрінемося з тобою в домі повішеного єврея перед вечірнім азаном. Якомога швидше закінчи батькову книгу».

Хасанові я не відповіла. Нехай вони навіть підуть сьогодні до кадія, проте їхні свідки не посунуть відразу до нашого дому. Інакше Хасан не передавав би мені листа й давно вдався б до рішучих дій. Нині він очікує від мене звісточки. А от коли не отримає, то оскаженіє й, назбиравши всяких пройд, піде в наступ. Та ви не думайте, ніби я анітрохи не боюся Хасана. Щиро кажучи, маю надію на Кару, на його захист. Але моє серце в ці хвилини говорить: мабуть, ти не дуже боїшся Хасана, бо і його кохаєш.

Якщо запитаєте: а що для мене значить кохати? Я не розгніваюся. Слушне запитання. Я роками жила з Хасаном під одним дахом, дожидаючись свого чоловіка, й не могла не збагнути, до чого він ница й слабка людина, яка тільки чекає свого часу. Сьогодні ж Естер розповіла, що він заробляє чималі гроші, перекупка зводила свої брови, отож не збрехала. Якщо Хасан при грошах, то тепер він упевнений у собі, і те зло, що клекотало в ньому, зникло. Однак із листів, котрі він уперто шле, проривається назовні якась потаємна його сторона, щось від джина.

І Кара, й Хасан страждають від кохання до мене. Кара блукав дванадцять років, зник, образився. А Хасан щодня посилав мені листи з малюнками газелей та птахів. Ті листи раніше відлякували мене, та згодом пробудили цікавість.

Мене не здивувало, що Хасан знає про мій сон, у якому я бачила чоловіка мертвим. Йому не байдужий кожен мій крок. Та я не виключаю, що Естер дає читати Хасану листи, адресовані Карі. Тому й не передала свою звістку через Естер. Вам видніше: мої підозри безпідставні чи навпаки?

— Де ви запропастилися? — гримнула я до дітей.

Вони відразу помітили, що мій гнів несправжній. Я відвела Шевкета в бік, у темний закуток, де стояла шафа, обняла його й розцілувала в шию, волосся, потилицю.

— Та ти замерзло, серденько, — сказала я. — Дай-но мамі зігріти твої гарненькі рученята.

Від його рук тхнуло здохлятиною. Я змовчала й міцно притисла сина до грудей. Він зігрівся й задоволено замуркотів, ніби кіт.

— Ану покажи, як ти сильно любиш маму.

— Мммрммм…

— Отак?

— Отак!

— Більше за всіх?

— Так!

— Тоді я тобі щось маю сказати, — таємниче прошепотіла я, — але щоб ніхто не знав. Я тебе теж люблю більше за всіх. Ясно?

— І більше за Орхана?

— І більше за Орхана. Орхан ще як мале курча. Нічого не тямить. А ти в нас кмітливий, — я цілувала й нюхала його волосся. — Мама хоче, аби ти їй допоміг. Ти вчора тихенько передав Карі-ефенді пустий папірець. А сьогодні віднесеш йому папірця?

— Він убив мого тата.

— Що?!

— Це він убив тата. Він зізнався учора в домі повішеного єврея.

— А що він сказав?

— «Я вбив твого батька. Я вбив чимало людей».

Хвилину по тому я вже не тримала Шевкета в обіймах, а він стояв і рюмсав. Чого він зараз рюмсає? Бо я не витримала й дала йому ляпаса. Не хочу, аби хто-небудь подумав, що в мене черстве серце. Але брехати на людину, з якою я маю намір одружитися, заради їхнього ж блага! Мене це впекло.

Моя бідолашна сирота досі рюмсає й крає мені серце. Ми обнялися. Шевкет ще схлипував. Невже я настільки образила його своїм ляпасом? Я погладила малого по голові.

Ось із чого заварилася каша. Як вам відомо, позавчора в розмові з батьком я сказала йому, що мій чоловік приснився мені мертвим. По суті, за чотири роки його зникнення у війні з персами він не раз снився мені неживим, однак невиразно. Я бачу якогось мерця, та чи це — мій чоловік? Я не впевнена.