Часом здавалося, що Ходжа зневажає мене, бо збагнув безглуздя мого існування, відірваного від батьківщини, здавалося, він читав мої думки. Хоча, ймовірно, що Ходжа навіть не прагнув дізнатися про мої думки, бо запишався від свого успіху — падишах обожнював його розповіді, а проект небаченої зброї обов'язково мав вразити падишахів двір. Я піймав себе на думці, що заздрість до Ходжевої популярності затьмарює мені розум. Мені він подобався, подобалась його запальність від останніх, дещо перебільшених перемог, нескінченних проектів, подобався погляд, зосереджений на руках, коли говорив, що схопив падишаха, як Бога за бороду. Собі не наважувався зізнатися, але то правда, що коли дивився на його поставу, ходу, жести, здавалося, що бачу своє відображення у дзеркалі. Так трапляється, що часом людина впізнає себе у поведінці стороннього юнака чи навіть дитини, від чого уважно і з насолодою починає слідкувати за їхніми рухами: мій страх і цікавість нагадували це. Згадувалося, як він тримав мене за скроні, говорячи: «Я став тобою!» Коли я нагадував це Ходжі, він змінював тему і починав переказувати розмову з падишахом, заводив мову про проект зброї чи в подробицях переказував своє тлумачення чергового сну, молов що завгодно, аби збити мене з пантелику.

Намагався переконати у своїх успіхах, про які так солодко розповідав. Інколи я захоплено поринав у безодню мрій, ставлячи себе на його місце. Тоді я обожнював його, себе — нас, заслуховувався Ходжевими баєчками, як той дурень, що слухає нечувану побрехеньку з відкритим ротом, перед очима вимальовувалося безхмарне майбутнє — наше майбутнє.

Врешті, я приєднався до Ходжі у тлумаченні снів падишаха. Ходжа мав намір спонукати двадцятиоднорічного падишаха прибрати всю владу до своїх рук. Він пояснив, що підковані покинуті коні з часто бачених снів падишаха, які швидко долали степ, — нещасні, бо втратили господаря; дикі вовки, які впиваються у горло своїх ворогів, — тріумфують, бо роблять це без перешкод; заплакані похилого віку жінки, сліпі дівчата-красуні та дерева, листя яких опадає від чорної зливи, — кличуть його на поміч; священні павуки та гордовиті соколи — знак неприступної самотності. Скористалися і його жахами, адже прагли зацікавити своєю наукою, якщо влада повністю залежатиме від волі падишаха. Звісно, вночі після виснажливого полювання йому снилося, що його переслідують, а коли був настраханий втратою трону, снилося, буцімто кровний син посідає його місце. Ходжа запевняв, що падишах вічно залишатиметься молодим на троні за умови, що знешкодить пильних ворогів небаченою зброєю, яка змітає все на шляху. А ще падишах бачив уві сні свого діда, султана Мурата, коли той, щоб довести силу в руках, одним помахом розтинав навпіл віслюка, при цьому частини тварини починали бігти навипередки, а потім розходилися у різні боки; воскреслу бабу-відьму Кьосем-султан, яка гола-голісінька являлася, щоб занепастити малолітнього разом з його матір'ю; покривавлені трупи замість плодів інжиру на деревах, насаджених за високими чинарими на Ат-мейдани; злих дядьків з султанським обличчям, вони наздоганяли його, щоб убити та запхати в мішок; орду черепах, панцирі яких мерехтіли купою свічок з негаснучим навіть від вітру полум'ям, вони стрибали з Ускюдару в море, намагаючись атакувати палац. З кожним новим сновидінням падишаха ми все більше переконувалися, що він не занедбав державні справи, як торочило його оточення, і весь свій час витрачає далеко не на полювання та своїх улюблених тварин. Я наполегливо працював, терпляче записував усі сни падишаха, щоб потім тлумачити їх на користь науки та виробництва небаченої зброї.

Ходжа стверджував, що ми мали неабиякий вплив на падишаха, і з часом він довіриться нам, одначе я скептично сприймав його слова. Падишах пообіцяв Ходжі побудувати обсерваторію, будинок науки, виділити кошти на виробництво нової зброї. Після таких обіцянок ми не спали вночі, окрилені надією, будували плани; та минали місяці, поки Ходжа міг хоча б раз серйозно вести мову про це. Через рік після чуми, коли помер головний візир Кьопрюлю, у Ходжі з'явилася надія: падишах боявся грізного візира і не наважувався впровадити свої ідеї, а зараз, коли несміливий син обійняв посаду свого батька, — саме час рішуче діяти.

Наступні три роки минули для нас в очікуванні. Мене ж дивувало не те, що падишах не наважується прийняти рішення, а те, що Ходжа й досі сподівався втілити свої мрії. Я ж упродовж усіх цих років чекав миті, коли Ходжа відмовиться від своїх нав'язливих ідей і, нарешті, буде схожий на мене! Про перемогу Ходжа вже не говорив із піднесенням, як це було раніше, в час нашої боротьби з чумою, хоча надія спонукати падишаха на великі справи ще жевріла в ньому. А поки що він шукав виправдання для нашого правителя: виділення чималих грошей на виробництво зброї після нищівної пожежі в Стамбулі розв'язало б язики клятим розумникам з оточення і стало приводом до захоплення трону молодшим братом; стояв на заваді й військовий похід на Угорщину, а наступного року на Німеччину; далі мусили завершити масштабне будівництво мечеті Єні-Валіде-джамі;[42] окрім того, здійснювалися численні виїзди на полювання, до яких жодного стосунку я не мав. Чекаючи повернення Ходжі з полювання, я заповнював свій час виконанням його нескінченних доручень — меланхолійно і водночас прискіпливо гортав сторінки книжок у пошуках блискучих ідей для «грандіозного проекту» чи того, що він іменував «наукою».

Я вже не зважав на безкінечні проекти Ходжі і не переймався наслідками, навіть якщо вони здавалися перспективними. Ми обоє розуміли, що наші дослідження у галузі астрономії, географії, природничих наук наразі вичерпалися: годинник, пристрої, моделі були давно забуті і давно поржавіли. Ми відклали у скриню наші напрацювання, допоки не настане день, коли зможемо по-справжньому займатися Ходжевою «наукою»; ми не мали наміру зупинятися і зосереджувати всю увагу на одному «грандіозному» проекті, який мусив урятувати нас від провалу, нас надихала сила-силенна інших небачених проектів. Попри все мене вабила думка бути поряд з Ходжею, а щоб повірити у божевільні проекти, мусив з його дзвіниці дивитися на сторінки, які гортав, з його дзвіниці розглядати ідеї, що спадали мені на думку. Коли Ходжа повертався з полювання, я вдавав, що назбирав багато цікавого матеріалу для проекту, про який перед від'їздом він згадував, просячи зробити розвідку, і це, звісно, допоможе нам зробити новий крок у наукових дослідженнях; я сміливо заявляв, що морські припливи можуть змінюватися за рахунок різниці температур води річок, які впадають у море; що чума передається повітряно-крапельним шляхом, а відходить, коли змінюється температура повітря; що виробництво гармат-велетнів на колесах з довгими дулами допоможе ефективно знищити ворога і що Земля обертається навколо Сонця, а Сонце навколо Місяця. Ходжа слухав мої припущення, знімаючи брудний після полювання одяг і при цьому докидаючи своє: «А ці телепні навіть не підозрюють!»

Відразу після цього його переповнював гнів, що заволодівав і мною. Ходжа починав розповідати про падишаха, як той декілька годин поспіль переслідував на коні здичавілого кабана чи жалісно лив сльози над роздертим хортами тільцем русака. Він зеленів від злості, однак не наважувався визнавати, що всі його балачки стосовно нового проекту під час полювання пролітали повз падишахові вуха, він лише повторював: «Коли ці телепні збагнуть істину? Чи є закономірність у тому, що відразу стільки дурнів знаходять одне одного? Чому вони такі недалекі?»

Від таких балачок Ходжа переконувався: що потрібно знову зайнятися тим, що він називав «наука», і цього разу для того, щоб збагнути, чим набиті їхні голови. Я теж був радий зайнятися тією «наукою», багатіючи думкою, що це нагадає нам ті прекрасні дні, коли ми, як краплина води схожі одне на одного, з прихованою ненавистю сідали за стіл творити, однак цього разу спроби виявилися марними — час змінив нас.

Я вже не міг прочитати його думки, тому й не знав, з якого боку його зачепити. Але найголовніше — його страждання та переживання сприймав як свої власні. А якось, важко у це повірити, нагадавши Ходжі з неабияким перебільшенням про дурість падишахового почту, успішно переконав, що і він приречений програти; той завзято доводив, що, втіливши у життя проект нашої зброї, ми змінимо ситуацію і виграємо. Мені стало радісно на душі, бо зараз Ходжа говорив не про один реальний проект, а про низку віртуальних, як колись раніше, у хвилини нашого відчаю. І найголовніше, попри безапеляційне самовтішання його охоплював страх неминучої поразки. У такі хвилини Ходжа нагадував мені сиротливе дитятко, яке потребує прихисту, мене тішили його гнів і печаль, а думками я линув у ті часи, коли ми тільки починали жити разом і хотілося бути схожим на нього, бути ним. Коли я спостерігав за Ходжею, як він ходив кімнатою у роздумах чи дивився у темряву брудної вулиці, що потопала в заливному дощі, чи уважно стежив за ледь жевріючими вогниками у вікнах будинків на схилах Золотого Рогу, ніби шукав порятунку, я думав, що це не Ходжа, а моя молодість, яка потрапила у тенета страждань. Було враження, ніби людина, якою був я, пішла геть, а інший я, що причаївся десь у кутку, пробуджуючи в уяві спогади та переживаючи тугу втрати, намагався відродитися знову, щоб жити.