Мені набридло сидіти в чотирьох стінах, тому під вечір вирішив вийти на вулицю: у садку неподалік діти видерлися на дерево, під яким купою лежали різнокольорові черевики; балакучі жінки, які юрмилися у черзі біля джерела, не вгавали, навіть коли я підійшов до них; базар залюднився покупцями; одні лаялися, інші намагалися їх помирити, а решта спостерігала за тим, що відбувається. Я взявся переконувати себе, що епідемія пішла на спад, коли раптом побачив, як з двору мечеті Беязид виносять домовини з небіжчиками, мені стало моторошно, і я поквапився повернутися додому. Заходячи до кімнати, я почув голос Ходжі: «Йди-но сюди, поглянь на це». Він розхристав мінтан[28] і показав червону цятку на пухлинці внизу черева: «Скрізь паразити». Я наблизився й уважно оглянув: червона плямка в центрі пухлинки, схожа на укус комахи; навіщо він мені демонструє це? Мені стало бридко, я відсторонився. «Це лише укус комахи, — мовив Ходжа. — Чи не так?» — намагався заручитися моєю підтримкою. Він пальцем провів по пухлині. «Звісно, це блощиця». Я мовчав, не наважуючись сказати, що такого укусу блощиці я ніколи не бачив.

Мені вдалося знайти привід, щоб провести решту дня в садку до заходу сонця. Я усвідомлював, наскільки небезпечно зараз лишатися вдома, однак мені нікуди було йти. Власне, пухлина Ходжі скоріш нагадувала укус комахи, ніж чиряки чуми. На думку мені вже спадало інше. Здавалося, що поки я броджу між зелених трав саду, болячка Ходжі наливається бутоном і вже за два дні дозріє та лопне, і від цього мій двійник помре у страшних муках. Може, то був якийсь ґедзь, хоча ні, ранка скоріш була схожа на нічну гігантську комаху з екзотичних країн, однак назви тієї комахи я так і не зміг пригадати.

За вечерею Ходжа намагався триматися невимушено, жартував, навіть спробував іронізувати з мене, однак тривало це недовго. Закінчили ми свою трапезу в глибокій тиші, навіть вітер не порушував цей спокій. Надворі смеркало, наближалася ніч, коли Ходжа буркнув: «Мене мучить нудота. Нудотно й сумно. Ходімо до столу — писати». Лише так він міг розважитися й відволіктися.

Одначе писати він не зміг. Я легко нанизував рядок за рядком, а він незворушно сидів, змірюючи мене поглядом. «Про що ти пишеш?» — запитав він через деякий час. Я прочитав йому те, що написав: як після закінчення першого року навчання в інженерному коледжі на коняці їхав додому на канікули і мені не терпілося здолати нудний та довгий шлях. Та під час канікул мене огортав смуток, бо я обожнював коледж і своїх друзів, ба навіть товариство привезених книжок, які я читав на самоті, не могло компенсувати радість спілкування з однокурсниками. Після недовгого мовчання Ходжа зашепотів так, ніби мав намір повідати таємницю; він запитав: «Невже там усі такі щасливі?» Я думав, що за мить він пошкодує й накинеться з докорами, та Ходжа продовжував по-дитячому наївно, із захопленням дивитися мені у вічі. Тому теж відповів пошепки: «Я був щасливий». На його обличчі проступила легка, незла тінь заздрощів, і він, трохи ніяковіючи, почав розповідати.

Коли жили в Едірне (а було йому тоді дванадцять років), вони з сестрою та матір'ю часто ходили до Дарюшіфа — лікарні при мечеті Беязид. Туди через проблеми зі шлунком звертався материн батько. Зранку мати залишала найменшого брата, який ще не вмів ходити, на сусідку, підхоплювала Ходжу з сестрою, бляшанку молочного кисілю, налаштованого ще зрання, і всі разом вони прямували до мечеті. їхній шлях пролягав попід старими тополями, був недалеким і цікавим. Йдучи, дід розповідав чимало кумедних історій. Ходжа любив ці історії, та коли вони наближалися до лікарні, тікав від родини, щоб оглянути територію і приміщення лікарні, від захоплення атмосферою Дарюшіфа йому перетинало дух. Якось він почув музику, яку виконували для душевнохворих у будівлі з велетенською банею, освітленою ліхтарями. Та музика нагадувала монотонне вирування водоспаду. Бродив Ходжа й іншими будівлями лікарні, в одному приміщенні його надзвичайно здивували виставлені різнокольорові пляшки з баночками, які переливались яскравим блиском. А якось він навіть заблукав і почав рюмсати, тоді його водили по всій лікарні, поки не знайшли Абдулаха-ефенді. Інколи його мати гірко плакала або разом з донькою слухала дідові історії. Потім вони забирали у діда пусту бляшанку і йшли додому. Дорогою мати обов'язково купувала халву і зі словами «перехопимо солодощів, поки ніхто не бачить» вона зупиняла дітей. У тіні тополь, на березі невеликого струмка сім'я знаходила зручне місце, і всі троє, спустивши ноги у воду, починали їсти халву, поки ніхто не бачить.

Ходжа скінчив розповідь, і запала мертва тиша, яка зближувала нас, навіюючи почуття братерства. Впродовж довгого часу Ходжа боровся із душевним неспокоєм. Із брязкотом відчинилися і знову грюкнули двері сусіднього будинку; Ходжа сказав, що вперше в нього з'явилася зацікавленість наукою, коли він побачив у лікарні великі терези та купу різнокольорових пляшечок із ліками, від яких хворі одужували. Однак його дід невдовзі помер, і вони не ходили до лікарні. Ходжа мріяв, як одного дня він виросте й сам піде до лікарні. Однак так сталося, що ріка Тунджа вийшла з берегів і затопила територію лікарні, хворих довелося перевести звідти в інше місце, брудна вода залила приміщення лікарні й довго не спадала. А коли вона потроху відступила, донедавна чудова лікарня опинилася під покривалом гидкого зеленкуватого бруду з неприємним запахом, якого ще багато років не могли позбутися.

Коли Ходжа замовк, між нами знову вже була прірва. Він піднявся з-за столу, краєм ока я міг бачити його тінь, що металася кімнатою, він узяв лампу зі столу й опинився у мене за спиною. Тепер я вже не бачив ані тіні Ходжі, ані його самого. Мені хотілося повернутися й подивитися, що відбувається. Я передчував щось лихе і вже відчував напругу в повітрі. До вух линув шурхіт одягу, ніби його знімають. Страх здолав мене, і я повернув голову. Ходжа оголив свої груди до пояса, підійшов до дзеркала і під світлом лампи розглядав свій живіт. «Боже мій, — вигукнув він, — що це за нарив?» Я мовчав. «Ходи-но сюди, поглянь», — кликав він мене. Я ж не міг поворухнутися. Ходжа закричав: «Ходи-но сюди, кому кажу!» Я підійшов до свого двійника, тремтячи від страху, ніби учень, на якого чекає суворе покарання.

Ніколи я ще не підходив до його голого тіла так близько, мені стало бридко. Я переконував себе, що саме думка про голе тіло не давала мені снаги наблизитися до Ходжі, хоча насправді — це був страх від його гнояків. Він це теж розумів. Щоб приховати свої почуття, я нахилився над ним, бурмочачи щось собі під ніс, — хотів удавати з себе справжнього лікаря. «Ти боїшся, що там казати!» — випалив урешті Ходжа. Щоб довести свою безстрашність, я прихилив своє лице до його черева настільки, що воно ледь не торкалося шкіри. «Та ти боїшся, що це гнояки чуми». Я робив вигляд, ніби не чую його слів, хотів сказати, що це укус якоїсь екзотичної комахи, назви якої я, на жаль, не пригадую. «Торкнися гнійника! Не помацавши пухлини, як знатимеш, що то за напасть?»

Ходжа пожвавішав, коли побачив, як я торкаюсь його рани. Він приставив до мого обличчя пальці, якими щойно торкався рани. Побачивши, з якою відразою я відсахнувся від нього, Ходжа зайшовся реготом. Почав іронізувати з мене, ніби я боягуз, бо злякався якогось укусу комахи. Однак він швидко замовк і мовив: «Я боюся померти». Говорив так, ніби мова йшла про щось інше. Він не ніяковів, його голос налився гнівом, гнівом безневинної людини, з якою чинять несправедливо. «Ти впевнений, що і в тебе немає цих огидних пухлин? Зніми сорочку!» Він наполягав, і я, як дитина, що ненавидить митися, почав повільно роздягатися. У кімнаті з зачиненим вікном було тепло, однак я відчув подих холодного вітру; мабуть, мене морозило від думки про холодне дзеркало. Я соромився свого зображення і ступив крок назад. Стоячи збоку дзеркала, я бачив, як кремезна голова Ходжі, про схожість якої до моєї я чув неодноразово, наближалась у мій бік. Він прагне зламати мій дух, подумав я, в той час як я тішився з того, що він плазує біля моїх ніг, щоб отримати нове знання. Сміх та й годі, що мені спало таке на думку, однак на мить здалося, що його бородата голова, присоромлена у світлі лампи, лізе до мене, щоб напитися досхочу крові. Мабуть, мені подобалися жахливі історії, яких я наслухався в дитинстві. Поки я про це думав, пальці Ходжі вже снували по моєму животі; хотілося вдарити його чимось важким по голові і втекти. «У тебе немає, — сказав Ходжа, ретельно оглянувши живіт. Він подивився й на шиї, за вухами й під руками: — І тут чисто. Ні, тебе не покусав той паразит».