У Л. Костенко краще, явніше, ніж у Ю. Іллєнка (не кажучи вже про М. Поповича), видно головну причину цілого цього культурного конфузу: це — міцно вкорінений в українську свідомість колоніальний стереотип козаччини як «селянського повстання» (NB: і це в країні, де 46 % населення жило в містах, а селяни заледве чи складали й третину[439]!), ватажок якого, згідно з усіма заповідями радянської історіографії, мусить бути «виразником інтересів простого народу» (за Л. Костенко — «сірих пострішан», «кобеняків», «куцих чорних свит»), а відтак і сам не ким іншим, як «мужиком» («А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик» — sic! — такого синонімічного ряду не дозволяв собі навіть запеклий українофоб Г. Сєнкевіч: для нього, як для всієї польської історіографії, непрощенна вина Б. Хмельницького, чи, як він його воліє геральдично йменувати у «Вогнем і мечем», «Абданка», полягає власне в тому, що той, сам бувши коронним шляхтичем, обернув зброю «проти своїх», став відступником польської корони, — Л. Костенко, правда, теж вкладає в уста свого Богдана мимобіжну, і теж по-дядьківському комічно хвальковиту згадку про шляхетне походження: «А цар московський, він якого роду? / Він що, з князів? Я сам герба „Абданк“!», — але цей, ні в п'ять, ні в дев'ять згаданий герб — бо предки Б. Хмельницького, хоч і гербові шляхтичі, були прецінь далеко не княжої крови, і вже аж ніяк не Рюриковичі! — пасує йому не більше, ніж Леонідові Кучмі титул «шевальє ордену св. Станіслава»). Тож «Ясновельможний» (офіційний гетьманський титул) у Л. Костенко й вийшов натуральним «кобеняком» — що за мовою, що за світоглядом і світовідчуттям: поляків він усюди вперто зве «панами» (NB: до «своїх» це нормативне старшинське звертання не застосовується!), німецьких рейтарів противника йменує і взагалі анекдотично, як на полководця: «ті ото — з крильми» (!!!); про «жінку» свою (навіть не «пані», козацьким звичаєм!), котра буцімто «полковникам внесла три миски галушок» (ця гетьманша, що власноруч — навіть без служниці! — таскає галушки мисками, явно прибилася сюди з Гоголевої «Різдвяної ночі»), висловлюється вже й зовсім стилем Голохвостого: «Вона ж у мене що, не гірша королеви. / Її вдягнути в це (?! — О. З.), і вже „пардон, мадам“» (Свирид Петрович Голохвостий, у якого теж, як пам'ятаємо, була «французька на мазі», сказав би — «такий водеволь, што только мерсі»!), — а потрапивши в покинутий зáмок, роззирається довкруги цілковито «інопланетним» поглядом (попри втиснуту опісля довідку, що дитиною й сам «ріс в Олеськім замку»!) — очима спантеличеного селюка, коваля Вакули в покоях цариці: «Пани жили. Мабуть, якогось древа» (забув, що «сам герба „Абданк“»? — О. З.), «Стрільчасті вікна. Ще й якась небога / тримає стелю в себе на плечі» (вперше вгледів каріатиду? — О. З.), «Якийсь ще й лицар є тут у стіні» (щó то за «лицар», усякий «не темний чоловік» XVII ст. миттю взнав би з латинського напису на статуї й не просторікував би марне на цю тему ще кілька сторінок, але про жодні написи в тексті нема й згадки, авторка, разом зі своїм героєм, їх не бачить, — це погляд мужика, а мужик і має бути неписьменним: єдине, що він бачить, — це, що «і в камені цей пан ненавидить мене», — курсив мій. — О. З.: отже, маємо в додатку ще й класову ненависть — усе, як учила радянська школа).

Як бачимо, на «горішніх поверхах» національної спадщини сучасні інтерпретатори попросту тратять культурну чутливість — рецептори вимикаються. Слово «лицар» стало для нас іноземним. Тим часом для наших класиків воно таким аж ніяк не було — і в Т. Шевченка, і в Лесі Українки це, як і в Й. Борецького, К. Саковича та інших авторів XVII ст., ще питома самоназва козацтва (Оксана в «Боярині» тільки нею й послуговується: «вернувшися з походу, / лицарство з нами бавиться при танцях. / Простягне руку лицар, щоб узяти / мене до танцю, а мені здається, / що та рука червона вся від крови», «не прийняла б я перстеня з руки такого лицаря». — курсив мій. — О. З.), тобто характеристика нестак моральна, як власне-станова, те, що в Західній Європі називалося «de militari ordini» (з воєнного стану) й початково охоплювало, між іншим, зарівно чоловіків, як і жінок, на ознаку не професії, а соціального походження[440] (те, що вже в добу Хмельниччини козацька старшина формувалася, як то довів свого часу В. Липинський, не стільки з цього «equestri ordini», «ордену вершників», або, по-нашому, «старинних козаків», скільки з шляхти, міщанства й духовенства, куди краще приготованих відповісти на поставлені історією політичні й економічні виклики[441], не міняє тої, для доль культури вирішальної обставини, що домінантним для всієї цієї верстви, хоч би якої з походження гетерогенної, був саме козацький, лицарський етос «загартованого в відвічній боротьбі з мусульманським світом»[442] «святого воїна», і ось цей-то етос насамперед і притягнув до козаччини шляхту, — як найвідповідніший і її власній, іманентній традиційній звичаєвості[443], котра в рамцях здеґенерованої Річипосполитської ідеології вже була прирікалася на занепад).

Про В. Липинського я тут згадала невипадково. Належний до того самого «доленосного» покоління, що й гетьман Павло Скоропадський, і засновник Української Академії Наук Володимир Вернадський, і митрополит Андрей Шептицький, і, нарешті, Леся Українка (NB: називаю тільки «вершинні» у своїх галузях постаті, всі, що характерно, — нащадки свого часу розчиненої в чужих імперських елітах української аристократії), — у своїх історичних та філософських працях він теоретично чи не найповніше проартикулював ту саму шляхетсько-лицарську психологічну константу українського національного відродження, котру неявно був означив уже В. Антонович: повертаючись, на великому переломі модерної історії, на службу «до своєї народности» (так само, як два з половиною століття раніше їхні предки — з-під польської корони, тільки тоді — в козацьку старшину, тепер — у національну інтеліґенцію), українська шляхта платила родові борги, — таким чином, до речі, історично востаннє стверджуючи себе саме як шляхту («різночинець» родових боргів не має!). У тому «конфлікті етосів», що його В. Липинський розглядав як визначальний для збереження еліти при всяких суспільних трансформаціях, — конфлікті між «евдемонічною», як він її йменував, мораллю «винюхувачів кращого прожитку» (сюди він безжально залічував і всю інтеліґенцію соціалістичної орієнтації, керовану ідеалом «кращого життя»), з одного боку, та пасіонарним етосом людей «шляхетних», у тому сенсі, який вкладали в це поняття і сам В. Липинський, і Ф. Ніцше, і, дидактично досі найпереконливіше, X. Ортега-і-Гасет[444], з другого боку, — саме потужний струмінь цієї своєрідної «аристократичної контрреформації на світський лад» відіграв роль, яку важко переоцінити.

І справа, знов-таки, не лише в конкретних персоналіях, котрі, висловлюючись Франковою формулою, таки надовго пустили Україну «в мандрівку століть» із печаттю свого духа, — не в їхніх, цебто, особистих заслугах. Справа в тому, що шляхетська свідомість є завжди, ab definitio, «пасеїстична», історично (=генеалогічно) зорієнтована: минуле повсякчас присутнє в ній «тепер-і-тут», у вигляді вспадкованих предківських «завоювань», які згори задаються нащадкові як непохитний моральний норматив для наслідування й «утримання». Власне завдяки цьому на етапі модернізації й переходу від аграрного до індустріального суспільства в більшості європейських країн аристократія й виступила головним забезпечником і гарантом культурної тяглости: «народ», отой любий серцям романтиків консервативний das Volk, споконвічний хранитель усного переказу, з розпадом традиційного соціуму вмить, за одне покоління позбувався і свого «переказу», і всякої-будь історичної пам'яти, ба й своєї мови (якщо у М. Старицького колоніальний суржик ще тільки-но починає проникати в міщанську верству, то у В. Винниченка його з готовністю переймають уже й заражені «духом капіталізму» селяни, радісінькі здихатися цілого свого етнокультурного спадку вкупі з осоружним «мужицьким» костюмом[445], — мотив, що наскрізною інтеліґентською ламентацією тягтиметься відтак через цілу українську літературу XX століття, навіч ілюструючи слушність тези, яка була цілком самоочевидною ще для наших ранніх «народників»: без «своєї», соціально впливової інтелектуальної еліти — за М. Драгомановим, «мозку»[446], — народ залишається культурно беззахисним і сам своєї тожсамости в колоніальних умовах зберегти не зможе).