Справді, он скільки він натискав, двері не відставали від одвірка.

Рея взялася за ручку, скинула правий капець і вперлася ногою в одвірок.

— Стривай, я сам, — сказав Мартін Бек.

— Гаразд, — погодилась вона і пішла до своїх гостей у кухню.

Мартін Бек хвилину оглядав двері. Тоді зробив те саме, що й Рея: вперся ногою в одвірок, і взявся за ручку. Вона була давня, міцно зроблена.

Нема іншого способу, якщо не вибивати шплінтів із завісів.

Він натиснув раз не з усієї сили, тоді вдруге вже наліг як слід. Та аж за п'ятим разом защіпка відскочила. Гвинти, зарипівши, висмикнулися з деревини, і двері відчинились.

Це були ті гвинти, що тримали гачок. Кільце на одвірку і далі щільно прилягало до дошки. Воно було вилите разом із пластинкою з чотирма дірочками на шурупи.

Гачок навіть не вискочив з кільця — широкий, негнучкий, видно, сталевий.

Мартін Бек озирнувся довкола. Дитяча кімната була порожня, і вікно зачинене наглухо.

Доведеться пересунути защіпку й. кільце на кілька сантиметрів, бо навколо давніх дірок деревина була поколена.

Він пішов до кухні, де точилася жвава розмова про геноцид у В'єтнамі, і спитав:

— Реє, де в тебе інструменти?

— Он там, у скриньці.

Рея показала ногою, оскільки в руках тримала дротики — вона вчила дівчат щось плести.

Він знайшов долото й викрутку, але Рея спинила його.

— Нема чого з цим квапитись. Бери чашку й посидь з нами. Анна напекла таких смачних булочок.

Мартін Бек сів і почав їсти свіжу булочку. Спершу він неуважно прислухався до розмови, та потім у його мозку ніби ввімкнулася магнітофонна стрічка з записом, зробленим у пам'яті одинадцять днів тому.

Розмова в коридорі Стокгольмського міського суду, що відбулася в четвер четвертого липня тисяча дев'ятсот сімдесят другого року.

Мартін Бек: Отже, ви вибили шплінти з завісів, відчинили двері й зайшла до квартири?

Кеннет Квастму: Так.

Мартін Бек: Хто зайшов перший?

Кеннет Квастму: Я. Крістіансон почав блювати від смороду.

Мартін Бек: Що ти зробив, коли зайшов? Опиши якнайдокладніше.

Кеннет Квастму: Стояв страхітливий сморід. У кімнаті було темнувато, але я помітив труп за два-три метри від вікна.

Мартін Бек: І що далі? Згадай геть усе.

Кеннет Квастму: Там не було чим дихати. Я обійшов тіло й опинився біля вікна.

Мартін Бек: Вікно було зачинене?

Кеннет Квастму: Так. І завіса спущена. Я намагався її підтягти, але нічого не виходило. Зіскочила пружина. Проте вікно треба було відчинити, щоб напустити повітря.

Мартін Бек: 1 що ти зробив?

Кеннет Квастму: Я просто відсунув завісу вбік і розчахнув вікно. Потім ми скрутили завісу й поправили пружину. Та це вже пізніше.

Мартін Бек: А вікно було зачинене?

Кеннет Квастму: Так. Принаймні на один гачок. Я його відчепив і відчинив вікно.

Мартін Бек: Ти не пам'ятаєш, то був спідній чи верхній гачок?

Кеннет Квастму: Добре не пам'ятаю, мабуть, верхній. А що було зі спіднім, також не пам'ятаю. Здається, я і його відчепив, але не певен цього.

Мартін Бек: Але ти певен, що вікно було зачинене зсередини?

Кеннет Квастму: Цілком певен. На сто відсотків.

Рея легенько штовхнула його ногою.

— Візьми ще булочку, чуєш?

— Реє, в тебе є ліхтарик?

— Є. Висить на цвяшку в коморі.

— Можна мені його позичити?

— Звичайно, можна.

— Мені треба вийти. Але я скоро повернуся й полагоджу двері.

— Чудово, — мовила Рея. — Іди.

— Бувай, — сказав Мартін Бек.

Він узяв ліхтарик, викликав по телефону таксі й поїхав просто на Бергсгатан. Там він кілька хвилин постояв на тротуарі, дивлячись через вулицю на одне з вікон третього поверху.

Потім обернувся. Перед ним здіймався кам'янистий пагорб Круноберезького парку, зарослий кущами.

Мартін Бек побрався вгору, поки опинився на такому рівні, як вікно. Звідти до нього було щонайбільше двадцять п'ять метрів. Він витяг кулькову ручку з нагрудної кишені і прицілився нею в темний прямокутник. Завіса була спущена: поліція заборонила власникові будинку тим часом здавати комусь ту кімнату, хоч як він обурювався.

Мартін Бек потоптався навпроти вікна, поки вибрав найвигідніше місце. З нього був не дуже добрий стрілець, але якби він тримав у руці автоматичний пістолет сорок п'ятого калібру замість кулькової ручки, то напевне влучив би в людину, яка показалася б у тому вікні.

І тут його ніхто б не помітив. Звичайно, в середині квітня листя на кущах не було таке густе, та однаково можна було причаїтися в ньому так, щоб не привертати до себе нічиєї уваги. Певна річ, якщо сидіти тихо.

В цю пору дня надворі ще досить видно, але й пізніше світла вуличних ліхтарів вистачить, щоб бачити вікно. А крім того, в темряві легше сховатися.

А от стріляти без глушника було б нерозважно.

Мартін Бек ще раз перевірив, звідки було б найкраще стріляти, і заходився шукати.

На вулиці було мало перехожих, але кожен спинявся, почувши шарудіння в кущах на узбіччі Тільки на мить, потім квапливо йшов далі, боячись ускочити в якусь халепу.

Пошук був продуманий. Мартін Бек почав з правого боку, адже майже всі автоматичні пістолети викидають порожні гільзи праворуч, тільки не на однакову відстань. Це була важка робота, часто доводилося присвічувати ліхтариком.

Але Мартін Бек уперто шукав далі, він, і не сподівався на швидкий успіх.

Гільзу він знайшов за годину й сорок п'ять хвилин. Вона застрягла між двома каменями, брудна й подряпана. З весни йшов не один дощ. І собаки та інші тварини тут ходили. Та й люди, напевне, топталися тут, скажімо, шукали місця, де можна було б, порушуючи приписи, випити пива в громадських місцях.

Він витяг гільзу, загорнув її в хусточку і сховав до кишені.

Потім пішов по Вергсгатан, спіймав біля міської управи таксі й поїхав до криміналістичної лабораторії. Робочий день давно скінчився, та він розраховував на те, що тепер майже щодня хтось працює понаднормово.

Так воно й було, але йому довелося довго вмовляти лаборанта, щоб його знахідку бодай прийняли.

Кінець кінцем він домігся свого, поклав гільзу в пластикову коробочку й докладно заповнив відповідну картку.

— І, звичайно, експертизу треба зробити терміново, просто негайно, — сказав один із лаборантів.

— Та ні, — відповів Мартін Бек. — Можна не квапитись. Поглянете, коли матимете час, якщо не важко.

Він сам ще раз подивився на гільзу. Погнута, брудна, навряд чи буде з неї якась користь.

— За такі слова, їй-богу, зроблю якнайшвидше, — сказав лаборант. — А то всі тільки підганяють: «Негайно, дорога кожна хвилина!»

Було вже досить пізно, і Мартін Бек вирішив спершу подзвонити Реї.

— Давай, — сказала вона. — Я сама. Під'їзд замкнений, але я кину тобі ключ.

— Я прикручу защіпку.

— Уже прикручена. А ти зробив те, що тобі було треба?

— Так.

— Ну й добре. Отже, ти за півгодини будеш?

— Десь так.

— Гукни мені знизу.

Він приїхав зразу після одинадцятої і кілька разів свиснув.

Довелось трохи почекати, зате Рея сама відчинила йому — боса, в довгій червоній нічній сорочці.

Привівши його до кухні, вона спитала:

— Ну що, знадобився тобі ліхтарик?

— Ще й як!

— Може, вип'ємо вина? До речі, ти вечеряв?

— Ні.

— От біда. Та я зараз щось приготую. Швидко. Ти зголоднів.

Чи він зголоднів?

Мабуть, так.

— Що там чувати зі Свердом?

— Здається, трохи прояснюється.

— Справді? Розкажи, мені страх як цікаво. О першій годині пляшка спорожніла.

Рея позіхнула.

— До речі, я завтра їду, — мовила вона. — І повернуся в понеділок, а може, аж у вівторок.

Мартін Бек хотів сказати: «Ну, на добраніч».

— Тобі не хочеться йти? — випередила вона його.

— Не хочеться.

— То ночуй.