— Ну, на все добре, невдахи. Мені ще треба встигнути на трамвай, — і подався до сходів.

— Ти не розплатився за випивку, — кинув я йому навздогін. Він зупинився і пильно поглянув на мене.

— Певне, в тебе є якийсь дріб'язок, — сказав він, — тож не скупися.

Потім зник за дверима, і його кроки залунали на сходах, віддаляючись.

Бармен нахилився. Я кинувся за стойку і відштовхнув його. На полиці під стойкою лежав, накритий рушником, обріз. Поруч коробка з-під сигар, а в ній — автоматичний пістолет 38-го калібру. Я взяв і те і друге. Бармен притиснувся спиною до полиці з посудом. Я вийшов з-за стойки і ступив до розчинених дверей за гральним столиком. Там був ледь освітлений коридор у формі літери Г. На підлозі лежав непритомний викидайло. Я нахилився, узяв ножа і закинув його на чорні сходи. Викидайло дихав хрипко, кисть правиці була зламана.

Я переступив через нього і відчинив двері, на яких чорною фарбою, що місцями облупилася, було написано; «Контора».

Біля вікна на половину забитого дошками стояв подертий стіл. Тіло людини, що сиділа на стільці, було зовсім пряме. Потилиця торкалася спинки стільця. Скручена шия перехилялася через високу спинку так, що ніс стирчав до вікна.

Права шухляда столу була відчинена. Там лежала газета з плямами мастила. Пістолет, певно, було взято звідти.

На столі стояв телефон. Я поклав обріз і, перш ніж зателефонувати до поліції, пішов і зачинив двері. Так я почував себе безпечніше в кабінеті містера Монтгомері.

Коли хлопці з патрульної машини затупотіли сходами, викидайла і бармена вже не було в кафе.

Розділ 3

Вести справу було доручено людині на прізвище Налті, вузьколицьому буркуну, з довгими жовтими пальцями. Розмовляючи зі мною, він весь час тримав їх сплетеними на колінах. Лейтенант розшукової поліції, він був прикріплений до 77-ї дільниці. Розмову ми вели у порожній кімнаті, де один проти одного під стінами стояли два невеликі столи. На підлозі брудний рудий лінолеум, повітря просякнуте запахом сигарних недопалків. Сорочка у Налті була заношена до дірок, вилоги піджака загнуті… Його зовнішній вигляд засвідчував, що він людина чесна, але навряд чи підходяща для розшуку Лося Меллоя.

Налті запалив недокурену сигару й кинув сірника на підлогу, де їх і так уже було повно.

— Негри. Знову вбивство негра, — сумно мовив він. — Ось чим я займаюсь після вісімнадцяти років служби. Ані грошей тобі, ані кабінету, ані навіть чотирьох рядків у графі «Заслуговує на підвищення».

Я промовчав. Він узяв моє посвідчення, переглянув його і кинув на стіл.

— Філіпп Марлоу. Приватний детектив. Отже, з тієї публіки. Чорт забери, зовні ти досить міцний. Що ти робив увесь цей час?

— Який?

— Поки Меллой скручував в'язи тому негрові?

— Був в іншій кімнаті, — відповів я. — Меллой не попереджав, що має намір скрутити комусь в'язи.

— Кепкуєте з мене, — сумовито констатував Налті. — О'кей, смійтеся на здоров'я! Кожен би так зробив. Чому б ні? Бідний старий Налті. Краще йдіть і розкажіть про нього кілька анекдотів. З Налті завжди можна покепкувати.

— Я ні з кого не хочу кепкувати, — сказав я. — Справді сталося так, що я був у сусідній кімнаті.

— Авжеж, — кинув Налті крізь клуби сигарного диму. — Я теж там був і бачив, хіба ні? Ти що не носиш з собою пістолета?

— Не для такої ж роботи.

— Якої саме?

— Я шукав перукаря, що втік од своєї жінки. Вона певна, що його можна переконати повернутися додому.

— Ти маєш на увазі чорнопикого?

— Та ні. Грека.

— Гаразд, — сказав Налті і сплюнув у кошик для сміття. — Де ви зустрілися з тим здорованем?

— Я вже сказав, що опинився там випадково. Він викинув якогось негра через двері кафе, а я, бовдур, схотів глянути, що там діється. Тоді він затягнув мене нагору.

— Підштовхуючи пістолетом у спину?

— Ні, зброї тоді у нього не було. У всякому разі він не виймав пістолета, потім, певно, взяв у Монтгомері. Він просто заніс мене нагору, мов безпомічну дитину.

— Ну, не кажи, — засумнівався Налті, — хіба так легко затягти тебе нагору?

— Навіщо сперечатися, — сказав я. — Цього чолов'ягу я бачив, а ви — ні. Він зміг би носити мене чи вас, мов брелок на годинниковому ланцюжку. Що там когось вбито, я й гадки не мав, доки він не пішов. Постріл я чув, але подумав, що то хтось вистрелив з переляку, а Меллой відняв у нього пістолет.

— Чому ти так подумав, — спитав Налті майже лагідно. — Він брав той банк з пістолетом, чи не так?

— Згадайте, як він був одягнений. Нікого вбивати він там не хотів, бо чого йому було так вбиратися. Він прийшов туди шукати дівчину, яку звуть Вельма, до арешту вона була його подружкою. Працювала у «Флоріані», чи як там звалося тоді це кафе. Саме там Меллоя колись і схопили. Ви розшукаєте його.

— Звісно, — сказав Налті. — Такого здорованя, та ще й так вдягненого. Завиграшки.

— У нього може бути інший костюм, — сказав я. — І машина, і сховок, і гроші, й друзі. Але ви розшукаєте його.

Налті знову сплюнув у кошик.

— Знайду, — сказав він. — До того, як втретє вставлятиму собі зуби. Скільки чоловік займаються цією справою? Один. І знаєш чому? Про такі речі в газетах ані рядка. Якось на Вісімдесят четвертій Східній побилися п'ять чорних. Один вже захолов. Усі меблі, стіни і навіть стеля в крові. Я пішов туди, бачу, хлопець із «Хронікл», репортер, йде з ганку й сідає в машину, скривив міну й каже: «Негри, дідько їх забери», плюхнув на сидіння й поїхав. До будинку навіть не зазирнув.

— А що коли Лось порушив правила умовного звільнення? — сказав я. — Тоді беріть його обережно, бо інакше він переколошматить два наряди поліції. От тоді про вас вже напишуть у газетах.

— І позбавлять цього діла, — пирснув Налті.

Задзеленчав телефон на його столі. Він послухав, і сумно усміхнувся. Поклав трубку, щось занотував у записнику. Очі йому зблиснули — так далеке світло осяває запорошений коридор.

— Еге, у них є дані про нього. Телефонували з архіву, ну й тип. На зріст — шість футів п'ять із половиною дюймів, важить двісті шістдесят п'ять фунтів без краватки. Оце хлопець. Ну та біс з ним. Про його розшук оголосять. Певно, наприкінці списку викрадених автомашин. Нічого не вдієш, доведеться чекати. — Він кинув сигару в плювальницю.

— Спробуйте знайти оту дівчину, — сказав я. — Вельму. Здоровань шукатиме її. З неї все й почалося. Займіться Вельмою.

— Ти займися, — запропонував Налті. — Я не бував у розважальних домах років із двадцять.

Я підвівся, сказав «гаразд» і попрямував до виходу.

— Гей, зачекай, — зупинив мене Налті. — Я пожартував. Адже ти не дуже зайнятий?

Я покрутив сигарету, глянув на нього і зупинився у дверях.

— Я гадаю, у тебе буде час, щоб розшукати цю даму. Як тобі моя ідея? Ти міг би щось і дізнатися, і працювати можеш відкрито.

— Що мені з того?

Він сумно розвів руками. Його усмішка нагадувала поламану мишоловку.

— Ти ж бував з нами у бувальцях і раніше. Не відмовляйся. Бо чого не буває. Хіба кепсько мати друга в поліції?

— Нащо це мені?

— Слухай, — наполягав Налті. — Я тільки звичайний поліційний служака. Але будь-який служака з нашого департаменту може стати тобі у пригоді.

— Попрацювати з почуття дружби, чи ви трохи заплатите?

— Про гроші цить, — відповів Налті і зіщулив свого сумного носа. — Але мені конче потрібна твоя допомога. Я не забуду цього, друже. Ніколи.

Я глянув на годинника.

— Гаразд, коли щось надумаю, повідомлю вас. Зателефонуйте мені, як надійдуть фотографії, щоб я міг упізнати його.

— Але це буде не раніше ніж, після ленчу за твій рахунок.

Ми потиснули один одному руки, і я вийшов у брудний коридор, що вів до виходу, де стояла моя машина.

Минуло дві години відтоді, як Лось Меллой з армійським кольтом залишив кафе «Флоріан». Я поснідав в аптеці, придбав пінту «бурбону» і поїхав на схід, на Центральну авеню, тоді звернув на північ. Моя інтуїтивна здогадка була така непевна, як тремтливе повітря над розпеченим шосе.