Мотоцикл стояв над урвищем. Внизу громадилося каміння. Урвище було глибоке. На Нечая війнуло вогкістю.

— Підштовхнуть?

— Зачекай, — сказав Сеня-Сенечка і зазирнув у коляску.

Під брезентовим мішком він знайшов солдатські пілотки і фляги. Що ж, знадобляться. По місту солдати в касках не розгулюють, правда? А їм треба в місто. І вони нічим не повинні відрізнятися од інших німецьких солдатів, які у вільний час швендяють вулицями, зазираючи в крамнички і шинки. Автомати їм ні до чого.

— Автоматів жаль, — сказав Нечай. — А фляги?

— Фляги ще знадобляться, — відповів Сеня-Сенечка. — Ну, берись…

Вони підкотили мотоцикл до урвища і штовхнули вниз разом з німцями. Мотоцикл кілька разів перевернувся в повітрі і зник у безодні.

— Усе… — Нечай випростався, витер пілоткою змокріле чоло. Засунувши руку в кишеню, намацав пачку сигарет.

— Тепер можна й закурити, — погодився Сеня-Сенечка. — А мій німець, мабуть, був некурящий. Давай сядемо он там… — Він показав на облицьований каменем фонтанчик. Вода з його труби дзвінко спадала в дерев'яне корито, з нього, певно, напували худобу.

Коли Нечай підставив голову під холодний струмінь, Сеня-Сенечка спитав:

— Ну як?

— Холодна… — відповів Нечай.

Дорога була безлюдна. Над нею нависало громаддя лісу. Нечай і Шкляр видерлись по камінню і заглибилися в лісову гущавину. Там було волого й темно. Верхівки дерев ще чіплялися за ніч…

Розділ десятий

ЧОТИРИ ДОБИ

Піднялося сонце, і туман із сірих ущелин поповз до моря. Стало видно скелі, вкриті червонуватим мохом; із моря, що маслянисто блищало далеко внизу, повіяв теплий вітрець, який пряно пахнув спекотливим півднем — солодкою напівтемрявою кав'ярень, горіховою халвою і фініками — запахами, які Нечай пам'ятав з дитинства. Незабаром верхівки сосон яскраво заполум'яніли.

Нечаєві хотілося їсти. Він уже шкодував, що не доторкнувся до квасоляної юшки, яку вони знайшли в курені. Сюди б тепер той горщик. Та він відігнав цю думку. Краще не думати про їжу, краще не думати.

Але перекинутий чорний горщик і далі стояв у нього перед очима.

Минуло ще кілька годин. Плутаючи гірськими стежками, Нечай і Сеня-Сенечка напали на самотню лісову хатину. Впевнившись, що навколо тихо, Нечай зазирнув у віконце і обережно постукав. Ніякої відповіді. Тоді він покликав Сеню-Сенечку, який стояв за деревом, і той, підбігши до дверей, наліг на них з такою силою, що защіпка вискочила з іржавої скоби.

Хатина як хатина… У ній було чисто, прибрано. Вздовж стін — полиці з посудом. Біля дверей на гаках висіли мідні казани. В кутку ліжко застелене білою ковдрою з козячої шерсті. Та все вкривала пилюка, з чого можна було зробити висновок, що в хатині не жили і навідувалися сюди рідко. А через те й не було тут нічого їстівного.

Нечай так стомився, що опустився на стілець.

Дерев'яний стіл був чисто вишкребений. Над ним на довгих ланцюжках висіла гасова лампа. Із каламутних вікон лилося похмуре лілове світло.

Що робити?.. Залишатися в лісі — дуже ризиковано. Німці от-от почнуть його прочісувати. Вони, очевидно, вже спохватилися… Тоді, може, спуститися до дороги? І це небезпечно. Та іншого виходу в них не було. Тільки так вони дістануться до міста. Пішки. А ще краще — на попутній машині.

Там, у місті, вони повинні знайти шевця. Якщо, звісно, його ще не схопили, як старого сторожа, котрий мав їх прихистити. Тоді… А втім, повернутися до лісу вони завжди встигнуть. Запасуться продуктами, на хліб грошей вистачить.

Вивернувши кишені, Нечай розклав на столі усе своє трофейне багатство — сигарети, запальничку, якісь листи, гроші… Тридцять левів! Та це ж сума. І це крім тих двох монеток, які зашиті у нього в трусах.

— А в тебе скільки?

— Двадцять чотири, — відповів Сеня-Сенечка.

— Розділимо по-братськи…

— Навіщо? — Шкляр стенув плечима. — Поклади все на місце. І листи теж. Вони в тебе в якій кишені були?

— У верхній. Там, де солдатська книжка.

— Отуди й поклади.

Сеня-Сенечка був передбачливий. Нечай мусив визнати, що Шкляр має рацію.

Та перш ніж сховати солдатську книжку, Нечай розгорнув її. Гуго Реслер, як значилося в ній, був родом із Гамбурга. Він теж народився у двадцятому році. Виходить, вони однолітки… Нечай посміхнувся. Він не був забобонний.

А Сеня-Сенечка чомусь спохмурнів, засовався на табуретці.

— Дай монетку, — попросив він і, коли Нечай дав йому монетку в п'ять левів, підкинув її.

— Орел!.. — сказав Нечай машинально. — Ти що задумав?

І справді, монетка упала на підлогу «орлом». Сеня-Сенечка нахилився, підняв її і повеселів.

— Тепер ходімо, — сказав він.

Вони спустилися на дорогу, витерли запорошені чоботи листям папороті, поправили пілотки і пішли.

Невдовзі порівнялися з старим болгарином, який, спираючись на сукувату палицю, повільно чапав за мулом. На старому була висока бараняча шапка, він смоктав глиняну люлечку, зрідка позираючи на свого мула, на якого були нав'ючені корзини з виноградом. Обличчя у старого було темне, зморшкувате.

Нечай мало не сказав: «Привіт, батю…», та вчасно схаменувся. Німецький солдат Гуго Реслер навряд чи став би вітатися з старим болгарином та ще й російською мовою. На місці Сені-Сенечки Кость Арабаджі, якби він був тут, шепнув би Нечаєві: «Тихше, не заривайся…». А Гасовський порадив би: «Візьміть себе в руки, мій юний друже».

Старий ішов мовчки, удаючи, що не бачить німецьких солдатів. Його люлечка булькала. І нехай… Нечай прискорив крок. Обігнавши старого, він і Сеня-Сенечка наздогнали довгу гарбу з високими скошеними драбинами, на якій сиділа чорноока молодиця в домотканому суконному сарафані.

Такі гарби можна зустріти і під Одесою, і під Миколаєвом. Та й сама молодиця була схожа на колгоспницю. Нечай подумав про це і мимоволі усміхнувся їй, але вона одвернулася від нього, стиснувши губи, і він теж перестав усміхатися. Було ясно, що місцеві жителі не дуже полюбляють окупантів. Уже минуло півроку відтоді, як німці ввели в Болгарію свої війська, а населення не хотіло примиритися з їх присутністю.

Було жарко.

Нечай скинув пілотку і засунув її під погон — так робили німці, яких він бачив під Одесою. А Сеня-Сенечка обмежився тим, що розстібнув комір мундира.

Зненацька Нечай пригадав фразу, яку він чув ще в дитинстві. «На Шипці все спокійно».

Дорога йшла паралельно до моря і так близько від нього, що прохолодна синява заливала Нечаєві очі. На виноградниках гнули спини жінки. Та ось дорога розширилася, вони вийшли на невеликий майдан, і Нечай побачив стару корчму, біля якої стояли близько десяти возів і гарб.

Корчма — приземкуватий будинок з облупленою штукатуркою — стояла на пагорбі. Перед ґанком на вищерблених кам'яних сходах сиділа молода циганка і ворожила якійсь селянці на бобах.

Нечай і Шкляр обминули їх. Нечай штовхнув дубові двері, помережані для міцності широкими шляпками цвяхів, і на нього тхнуло гострим запахом смаженої цибулі.

За довгим дубовим столом на вузьких лавках, застелених вишмуляними яскравими килимками, сиділи селяни. У корчмі було накурено й гамірно. Та досить було Нечаєві і Шкляру переступити поріг, як розмови і пісня одразу вщухли. Нечая вкололи погляди десятків чорних очей.

Долівка, потемнілі від часу дерев'яні балки… Нечай роззирнувся, звикаючи до напівтемряви. Вбік від шинквасу горіло вогнище, над ним на залізному ланцюгу висів чорний казан, і склепіння над ним теж було вугільно-чорне від багатолітнього диму і сажі. Нечай перевів погляд на корчмаря. Він стояв за шинквасом і очікувально мовчав. Це був міцної статури чоловік років п'ятдесяти, з мідною потилицею і відстовбурченими вухами, його обвислі вуса пропахли анісовою горілкою. Нечай кинув на шинквас монетку і запитально подивився на хазяїна. Цього вистачить?