— Кривоніжка, кривоніжка! Потрошечку їж! Треба ж розуміти, дурнику!.. Луснеш-бо! Ми ще принесемо.

Кривоніжка зупинився, схилив набік мордочку, глянув на Аляй і, ворухнувши хвостиком, скотився в нору.

Відтоді криве щенятко прозвали Кривоніжкою.

У Вукуги і Меркічі щенята також вилізли з нір і їли все, що їм принесли хлопці.

Усіх годованців у трьох виводках набралося двадцять сім штук.

— Хе! — задоволено потирав Меркічі руки. — Он скільки у нас цінного хутра росте!

Меркічі загадково підморгнув товаришам і додав:

— Аби тільки нам, друзі, вигодувати і зберегти весь молодняк, а там знаєте, що ми зробимо?

— Та знаємо! — Вукуга на мить глянув на блаженну усмішку Меркічі, намагаючись розгадати його думку, і сказав:

— Взимку капкани будемо ставити та лови ти песців.

— Карем, карем! (Ні, ні!) — замахала руками Аляй. — У школі ж нема ні собачої упряжки, ні капканів та й приманки нема. Найкраще передати песців у колгосп.

— Пропозиція розумна, — підтримав Меркічі. — Якраз подарунок до Жовтневих свят. От у колгоспі і звіроферма буде!

З того часу майже щодня школярі-юннати вирушали з поживою у песцеву колонію. Назбирають рослин для гербаріїв — і в комиші, спостерігати життя і поведінку сірих спритних звірят.

Іноді до нір поверталися з полювання дорослі песці. Вони приносили дітям то лемінга, то полярного ховрашка, то птаха. Для ненажерливих щенят це була капля в морі. З'ївши принесене, вони знову бралися за підгодівлю. Разом з ними їли і їхні батьки. Але поводилися вони дуже неспокійно. Їхній тонкий нюх відчував присутність людини. Бувало, що песець-батько несподівано гаркне, і всі щенята, кинувши їжу, тікають у нори. Взагалі звірята були дуже обережні, лякливі і, почувши найменший шурхіт або розмову юннатів, тікали до свого сховища. Після цього вони цілісінький день не виходили з нори.

Винятком був Кривоніжка. Він не боявся ні шелесту, ні вигуків. Від голоду страх у нього притупився. Навпаки, залишившись на самоті, він почував себе господарем становища: вибирав найкращий шматок і, не боячись, що його зараз віднімуть, спокійнісінько їв.

Одного разу під час годівлі щенята накинулись на Кривоніжку, щоб відняти у нього кістку. Він хотів утекти у нору, але спіткнувся і впав, випустив кістку і клубком покотився вниз з горба. Аляй швидко вискочила із схованки, схопила переляканого малюка до себе на коліна. Кривоніжка пробував вирватися, гарчав, почав кусати і дряпати Аляй. Але вона міцно тримала його. Малюк трохи вгамувався. Поблискуючи злими очицями, він несміло витягнув худу шию і обнюхував Аляй. Вона дала йому шматочок м'яса, що залишився від обіду. Кривоніжка здригнувся, ворухнув щелепами і поквапливо схопив м'ясо Аляй вдосталь нагодувала його і з того часу при кожній нагоді намагалась піймати Кривоніжку і підгодувати.

Днів через десять Кривоніжка так звик до Аляй, що, коли вона появлялась, сам біг їй назустріч. Дивлячись на Кривоніжку, інші щенята нетерпляче товклися біля нори і махали хвостиками. Навіть дорослі песці, побачивши людину, не тікали, як раніше, в тундру, а, забравшись на сусідній горбок, спокійно ждали, коли буде покладено їжу. Як тільки «шефи» зникали у комишах, уся песцева зграя наввипередки мчала до корму. Тепер Кривоніжка став невпізнанним: підріс, зміцнів, став вищий і довший за своїх товаришів. Тільки коротка від народження передня лапа псувала його ходу.

Аляй для розваги пов'язала якось Кривоніжці на шию червону стрічку. Кривоніжка глянув на кінчики стрічки, понюхав їх, лизнув і дуже налякався. До каліки відразу ж підбігли інші щенята і неприязно загарчал, побачивши на братові незвичайну прикрасу.

Одначе Кривоніжка, набравши войовничого вигляду, так шарпонув першого ж сміливця, що й інші розбишаки, підібгавши хвости, кинулись навтікача.

Прихильність Кривоніжки до Аляй, а згодом і до її друзів міцніла з кожним днем. Він бігав за «шефами» скрізь, коли вони збирали у тундрі рослини для гербаріїв і різних комах та тварин для шкільних експонатів.

Понад два місяці юннати шефствували над песцевою колонією. За цей час щенята помітно підросли. Клишоногі і немічні заморушки стали моторними ненажерливими песцями-підлітками. Тепер уже їм не вистачало тієї їжі, яку приносили діти. Куховарка Рахтина дочиста визбирувала і в їдальні, і на кухні всі крихти і недоїдки. Але цього було мало: потрібне було безперебійне постачання, проте корму взяти ніде.

Правда, у річці Чир водилось трохи риби. Жителі іноді ловили її, але на цей час риболовних снастей у стійбищі не знайшлося. Бригада рибалок забрала сіті на велику річку — ловити гольців; там сіті і залишились.

Сталося так, що в цей час у маленькому глухому стійбищі розпочалися великі справи. З ранку до ночі стукали сокири, дзвеніли пилки, гуркотіли у морі лебідки, лунали дружні трудові вигуки. Жителі селища ламали старі темні яранги, обтягнуті прогнилими оленячими шкурами, і на їхньому місці ставили привезені на судні з Великої землі нові світлі будинки. Спорудили школу, радіовузол і маленьку радіостанцію з вітряком. На далекому узбережжі холодного Чукотського моря спалахнула яскрава лампочка Ілліча. По безмежних просторах Далекої Півночі вперше пролунав могутній голос Москви. Тут же, на березі моря, суднова бригада будівельників поставила на велетенські нарти гарний світлий будиночок. Це була червона яранга — пересувна академія, як її назвали чукчі. Гусеничний трактор, спущений з судна, підчепив нарти і потяг їх разом з будинком у глиб тундри, де паслись десятки тисяч колгоспних оленів. У червоній яранзі були і підручники, і зошити, і інше шкільне приладдя. У цьому незвичайному поїзді їхало двоє молодих учителів-чукчів. Вони мандруватимуть з табунами і проводитимуть шкільні заняття з неписьменними і малописьменними колгоспниками-пастухами.

Гусеничний трактор пирхав димом, гуркотів мотором, підминав під себе купини, розсував до вічної мерзлоти торф'яні шари, топтав широколисту осоку та очерет. Великі нарти, зроблені з товстих колод, повільно, але неухильно прокладали шлях по безкраїх болотах, де раніше взимку зрідка проходили тільки поодинокі собачі упряжки та вили голодні білі полярні вовки.

Багато школярів із стійбища поїхало тоді у червоній яранзі до своїх батьків-оленярів у далекі табуни. Вони добре проведуть там літо, а восени, по першому сніжку, їх привезуть знову до школи на прудконогих оленях.

Як тільки завершилась перебудова стійбища, колгоспники-мисливці знову приступили до своїх основних занять. Вони подалися на промислові ділянки, розкидані на десятки кілометрів по берегу моря. Мисливці ремонтували хатини, лагодили спорядження, стріляли нерп, моржів, — заготовляли на зиму корм для їздових собак, а основне — приманку для ловіння дорогоцінних білих песців. У стійбищі залишилась на літо невелика частина учнів та кілька чоловіків на підсобних роботах. Навіть голова колгоспу Пинич і той вирушив на моторному вельботі у мисливські бригади перевіряти, що зроблено.

У школярів-юннатів було багато невідкладних справ. Вони мали негайно знайти корм для своїх годованців. Діти пробували ловити і ховрашків, і лемінгів, і інших гризунів; робили зашморги, сільця і виставляли їх біля нір. Проте хитрі гризуни рідко попадали в пастку. Одна надія залишилась — риба. Коли б сіті роздобути, хоч які-небудь, хоч нікудишні!

І сіті згодом знайшлись.

Вукуга йшов селищем і випадково помітив на старій, напіврозваленій кладовці покинуті почорнілі сіті. Вукуга помчав до колгоспного комірника Гирголя.

Комірник вислухав Вукугу і сухо кашлянув.

— Чи не гусят в озері ловити надумали? — підозріло дивлячись на збентеженого Вукугу, суворо запитав Гирголь.

— Яких гусят? Вигадали! — обурився Вукуга. — Ми юннати — захисники корисних птахів і тварин, а не браконьєри.

— Хе, хе, хе! А навіщо вам риба потрібна? Вукуга хотів сказати, що риба потрібна їм на підгодівлю голодних маленьких песців, але згадав, що на ділянки мисливців ходити суворо заборонено, і наморщив лоб.