— Іди-но сюди! Я тобі щось покажу!

Джеймі збіг до нього, і Авасін указав на воду коло своїх ніг. Вздовж обох берегів; скільки око сягне, простягалася доріжка не менше фута завширшки з якогось білястого матеріалу, що нагадував повсть.

Джеймі зачерпнув пригорщу цієї дивної речовини.

— Ти диви, та це ж оленяча шерсть! — вигукнув він.

Авасін усміхнувся.

— Як ти гадаєш — чи зумів би ти зробити і неї матрац? — запитав він. — Давні чіпевеї робили.

— Звідки ж вона тут узялася? — поцікавився Джеймі..

— Ясна річ — з оленів. У них саме линяє літнє хутро. Десь там, вище за течією, стада перепливають через річку, вода змиває з них облізлу шерсть, і вздовж берегів утворюються отакі доріжки. Вони тягнуться на багато миль.

Джеймі спробував був уявити собі, скільки ж ото оленів має в такому разі перепливати через річку, але зрозумів, що обчислити це йому понад силу. І не дивно: адже долиною Річки Замерзлого Озера сунуло до південних лісів понад чверть мільйона карібу!

— В усякому разі, це доводить, що ми не схибили й вийшли до потрібної нам річки, — сказав він нарешті. — Адже не може бути ще однієї долини, яка вміщувала б у себе таку силу оленів. Я от що пропоную: рушмо далі понад берегом, а дорогою будемо виглядати Деніказі.

Взявши з собою тільки невеличку торбу з м'ясом, хлопці несквапно подалися за водою. Па протилежному березі річки весь час прямували нескінченним потоком олені. Джеймі звернув увагу на те, що йшли здебільшого самиці й молоді оленята. Він запитав Авасіна, чим це пояснити.

— Олениці з оленятами завжди вирушають попереду, — відповів той. — Вони чомусь нетерпеливляться якнайраніше дістатися до лісів. Але самці поводяться інакше. В жовтні, коли розпочнеться період парування, у них цілий місяць не буде часу на те, щоб пастися або відпочивати. Тим-то вони зараз ще залишаються десь на, півночі — нагулюють жиру, щоб вистачило на всю осінь. А на південь рушать тільки за пару тижнів…

В цю мить Джеймі обірвав його.

— Глянь-но туди! — скрикнув він.

Під ними, в затишній прибережній улоговинці, видніли сліди недавньої стоянки. Не тямлячи себе з радості, хлопці стрімголов збігли вниз, до того місця, де загін Деніказі зробив свій перший привал на цій річці, прямуючи на північ. Хлопці знайшли чимало беззаперечних ознак того, що люди зупинялися тут не дуже давно, але особливо обрадувала їх одна знахідка: невелике сховище, яке містило трохи в'яленої риби, маленький запас чаю й торбинку борошна. Ці харчі явно призначалися для зворотної подорожі, і те, що їх і досі ніхто не чіпав, могло означати, очевидно, одне лиш: Деніказі й досі перебуває десь на півночі!

Насправді охоплені панікою чіпевеї пронеслися повз це сховище минулої ночі. А що каное їхні були наповнені м'ясом, то вони не мали потреби зупинятись і діставати харчі. В ту мить, власне, мисливці ідтен-елделі вже наближалися до озера Ідтен-туа…

З почуттям полегкості й цілковитої упевненості в тому, що за день-два їх, нарешті, заберуть звідси, хлопці повернулися до своєї стоянки й решту дня просиділи там, відпочиваючи й ласуючи олениною. Власне, це був їхній перший справжній перепочинок відтоді, як вони зазнали аварії на порогах коло Кам'яниці. Спокій благотворно подіяв на ушкоджену ногу Джеймі: тепер він міг ступати нею, не відчуваючи болю.

Наступного дня опівдні хлопці вирішили вирядитися далі на північ, щоб, ідучи понад берегом, зустріти своїх рятівників де-небудь напівдорозі.

Погода лишалася гарною, дорога була легка й приємна. Назустріч їм, на південь, летіли птахи. З озерця посеред тундри знялася зграя канадських казарок і, важко лопочучи крилами, з сумним ґелґотом полинула в чисте небо. Зграйки подорожників — маленьких, схожих на горобців пташок — спурхували перед хлопцями, мов хмарки куряви. Кроншнепи й сивки пересвистувались і перегукувались понад річкою. Сотні сімей куріпок гомоніли у прибережних верболозах. Дичини тут було скільки завгодно, але хлопці не переводили набоїв, бо мали ще кількаденний запас оленини.

День минав, вечоріло, але хлопці так і не бачили більше слідів індіян — і в душі їм знов почала закрадатися тривога. Тієї ночі вони спали неспокійно. А вранці Джеймі висловив уголос сумніви, що посідали їх обох:

— Як ти гадаєш, чи не могли вони обрати для повернення додому якийсь інший маршрут? — раптом запитав він.

— Ні, — впевнено відповів Авасін. — Вони все ще мусять бути десь там, нижче за течією. Ходімо далі. Сьогодні ми вже обов'язково або знайдемо їхню стоянку, або побачимо на річці їхні каное.

І знов нетерпіння й тривога погнали їх далі. Наприкінці дня вони побачили попереду велике озеро. Знаючи, що мисливці ідтен-елделі обрали б західний берег, яким сунули олені, хлопці в тому місці перетнули річку. Вона була швидка, але не дуже глибока, і їм пощастило знайти мілкий брід. Не встигли вони видряпатися на протилежний берег, як у ніздрі їм ударив тяжкий сморід.

— Тут десь лежить здохлятина! — сказав Джеймі, гидливо наморщуючи носа.

Нетривалі пошуки привели їх до горбка, під яким лежав мертвий олень — очевидячки, вбитий кулею. Ця знахідка надзвичайно підбадьорила хлопців.

Вони поспішили далі берегом озера, освітленим останніми променями призахідного сонця. Раптом Авасін помітив попереду мерехтливий вогник.

— Вогнище! — загорлав він.

Джеймі зразу ж зірвав з плеча рушницю й шість разів розрядив її в повітря, подаючи сигнал. Постріли розкотисто відлунилися від обох берегів, але на сигнал ніхто не відповів. Коли луна завмерла, запала гнітюча тиша. Ба навіть гірше — далекий вогник блимнув і зник.

Хлопці приголомшено перезирнулися.

— Може, ми злякали їх, — з надією в голосі сказав Джеймі. — Зрештою, вони ж не знають, що ми опинилися тут. Може, вони вирішили, що це стріляють ескімоси, і навмисно погасили вогнище.

Обидва хлопці вхопилися за це пояснення. Мандрувати далі тієї ночі вже не було сенсу і взагалі, якщо Джеймі мав рацію, то підходити до табору чіпевеїв у темряві було небезпечно. Отож, навіть не розпаливши багаття, хлопці зробили привал і провели неспокійну ніч під своїми ковдрами.

Коли Джеймі прокинувся, Авасін стояв на стрімчаку й напружено видивлявся на північ, сподіваючись побачити дим над уранішніми вогнищами індіян. Але диму не було. Долиною спокійно сунули нескінченні — до самого обрію — вервечки карібу. Хлопці оглядали цю картину з почуттям, близьким до паніки. Бо обидва розуміли: якби там, на півночі, були мисливці, то олені виявляли б ознаки тривоги.

— Ходім, — сказав Джеймі. — Обійдемося без сніданку. Ходім швидше. Якщо вчора ввечері ми справді бачили вогнище чіпевеїв, то десь опівдні дістанемося до їхнього табору. Коли ж це були не вони… що ж… — він так і не закінчив цієї фрази.

В глибині душі обидва хлопці були вже майже певні, що сталося найстрашніше — що вони якимось чином розминулися з Деніказі.

Майже бігцем вони рушили далі. Близько полудня, коли вони підходили до високої скелі, їх засліпив на мить раптовий спалах світла. Нічого загадкового в цьому явищі не було. Шар кварцу або слюди на верхівці скелі віддзеркалював, мов люстро, сонячне проміння. Хлопці з гіркотою зрозуміли, що це, очевидно, і було те «вогнище», яке вони бачили вчора. Страх дедалі дужче стаскав їхні серця, але вони вперто простували далі. І за кілька годин підійшли, нарешті, до оленячої огорожі.

Від берега озера до тих місць, де чіпевеї влаштовували засідку — в проході між кам'яними стовпами — і де вони стояли табором, було зовсім близько. Хлопці майже відразу знайшли їх і зрозуміли лиховісне значення картини, яка розгорнулася перед їхніми очима. Численні останки оленів розповіли їм історію вдалого полювання — полювання, що відбулося тут кілька днів тому.

У відчаї вони почали шукати якихось ознак того, що індіяни вирушили не на південь, а далі на північ. Але таких ознак хлопці не знайшли. Натомість усе ясно свідчило про те, що ідтен-елделі провели тут рівно стільки часу, скільки треба було, щоб настріляти й оббілувати потрібну їм кількість оленів і доверху навантажити м'ясом свої каное. Добре знаючи, як поспішатимуть мисливці повернутись із здобиччю до своїх голодних одноплемінників, хлопці зрозуміли, що їм більше нема на що сподіватися. Сумнівів бути не могло: чіпевеї вирушили додому!