Острів! Зрозуміло, вони знали це поняття, їхньою мовою «дува». Але в їхньому уявленні дува — острів було щось маленьке, таке, що легко оглянеш, просто малий кус суходолу, вставлений в океан так, аби тільки його видно було. Приміром, як стирчав з моря навпроти села отой гарний острівець, званий Калудува, тобто Чорний острів. Стримів він поблизу узбережжя, весь порослий кокосовими пальмами, і щоразу, коли заходило сонце, перетворювався на чорну купку з тоненькими пальмовими стовбурами, над якими висіли розкошлані пальмові крони, схожі на чорні зорі. Між острівцем і узбережжям блищало море, коли перепливеш на Калудуву і пройдеш навпрошки п'ятдесят кроків, то знов наштовхнешся на океан. Словом, був то ОСТРІВ, сухе зернятко посеред води.
А Ланка було зовсім інше: величезна земля аж із двома іменами. Англійці та інші білі люди називали її «Цейлон», хоч «Ланка» лунає куди приємніше.
Вдома і в селі хлопці часто чули мову про «наш острів», однак у їхній уяві ті слова не сполучалися з Ланкою, а лише з Калудувою: «Наш острів? Це, звісно, Калудува, наша мала купка скель і пальм». Вони знали також, що англійці мають іншу, холодну батьківщину, звідки приходять до Ланки кораблі; вона, мабуть, холодна того, що лежить дуже далеко ліворуч або праворуч звідси, так далеко, що туди не доходить сонячне світло. Білі їздять на Ланку на кораблях лише тому, що морем мандрувати легше, ніж суходолом, адже й рибалки часто діставалися до сусідніх сіл човнами, аби не витрачатися на автобус.
Втім, навіть Жожо, котрий був англієць і білий, не міг їм про свою вітчизну нічого конкретнішого розповісти. Був це хлопець років п'яти, тобто найменший серед них, а про Англію він знав хіба трішки більше, ніж вони. Приплив-бо на Ланку немовлям… Власне, звався він Джонні Ліндсей, а порівняно з іншими англійцями мав ту велику перевагу, що непогано розмовляв по-сінгальськи, бо виріс із Тікірі та Бандалою.
Вони з ним чудово ладнали й могли йому закинути лиш одне: Джонні здуру виказав їхню пригоду з блакитним страховиськом.
Блакитне страховисько
На острівець Калудуву обидва хлопці заїздили частенько, але щоразу з Вікреною. Іноді — а це траплялось, як правило, по обіді, коли вантажна машина вже відвезла вилов і рибалки спочивали, — Бандалин дядько, зглянувшись на благання хлопців, віз їх до острівця на своєму малому човні. Цей човник, якого Вікрена змайстрував собі з тонкого стовбура молодої пальми, був схожий на рибальський катамаран так, як дитина схожа на своїх батьків, тобто мав усе, що належить мати порядному судну, — щонайперше балансир, — тільки був куди менший. Навіть Тікірі, котрий не міг похвалитися кремезним тілом, було не під силу втиснутися до середини човна й умоститися на дні.
Всі троє сиділи один за одним, як мавпи на гілці, — позаду дядько Вікрена, котрий кермував, посередині Тікірі, легенький, мов пір'їнка, попереду Бандала, що своєю вагою мав притиснути ніс катамаранчика, аби не стирчав із хвиль. Лавочок бракувало, борти муляли — плавба, безперечно, була не така-то вже й зручна, однак ту малу невигоду стократ надолужувало відчуття, ніби ширяєш над гладінню, як водяний птах. Обабіч — власне, просто під тобою — синювата глибина, що тихо тріпоче, коли сонце просвічує брижі хвиль і тремтить на дні, на кущах коралів, на купах мушлів, на миготливих зграях риби. Часом, у безвітряні дні, тобі здається, наче ти ковзаєш не по океану, а по нескінченній похилій скляній дошці, що гойдається на пласких, майже непомітних хвилях: так, ніби якась величезна істота у сні поволі диха. Бо ніколи-ніколи не буває океан непорушний. Отак, як у людини ніколи не перестає битися серце, отак, як у джунглях ніколи, й на мить, не бува зовсім тихо, отак, як у пальмовому гаю ніколи не застигають крони в цілковитому мертвому спокої. Світ живий, бо складається з живих істот, живих дерев, живого моря. Хлопці швидко осягнули істину: природа є життя.
Щоразу, припливши з Вікреною на острівець, витягали човен на берег і рушали під пальми ловити ігуанів. Ці ящірки схожі на маленьких крокодилів, але сумирні, живляться мурахами, а захищаючись, тільки б'ють гнучким хвостом. І вдома, в околиці села, хлопці зловили вже кількох ігуанів, а острівець аж кишів ними. Треба просто почекати хвильку з палицею в руці біля якої-небудь великої діри в землі або між камінням.
Першого ігуана на місці оббілували, спекли і з'їли. М'ясо було біле, наче куряче, й до нього не треба було ні прянощів, ані жиру, бо ігуаняча печеня має приємний гіркуватий присмак. А надто смачний соковитий та жирний ігуанячий хвіст. Другого ігуана сховав Бандала для родичів, третього взяв Вікрена, а якби їм пощастило спіймати ще одного, то віднесли б його до кухні Ліндсеям. Панові Ліндсею, батькові Жожо, дуже смакувала ігуаняча печеня. Куди тому індику на рожні, запевняв він і облизувався так довго, що переконав і пані Ліндсей, котра спершу не хотіла бачити ігуана ні живого, ні забитого, бо — як вона казала — цей страшний звір має такий вигляд, ніби годується бозна-чим, найімовірніше дітьми тутешніх негрів. При тому вона заплющувала очі, зводила плечі, сичала і здригалася, ніби поза спиною в неї перебігав мороз.
Але пані Ліндсей сичала, зітхала, здригалася й заплющувала очі геть від усього. Вона не ходила до кухні, бо — як заявила одного разу — не може дивитися на той бруд, що в ньому купаються тубільці. Тубільцями вона звала кухаря та його жінку. Ті, почувши такі слова, смертельно образилися й погрозили, що підуть від неї. Вони ж бо купалися не в бруді, а щодня при заході сонця — у річці Калуела, справді, щодня, крім вівторка та п'ятниці, як то велить їм їхня віра.
У пана Ліндсея цей випадок викликав досаду, бо кухар, хоч і мав дуже темну шкіру (походив він з племені майже чорних тамілів, котрі кілька віків тому переселилися на Ланку з південної Індії), зате вмів готувати, як мало хто. Врешті в цю справу мусив утрутитися Бандалин батько Тісса, котрий був у Ліндсея за управителя. Він і заспокоїв кухаря, мовляв, пані Ліндсей говорила не про бруд кухаревої особи, а взагалі про бруд на кухні, та й то мала на увазі усіляку нечисть: стоніг, павуків і маленьких ящірок гекка, які бігають по кухні. Тісса, зрозуміло, не міг порадити, як позбутися цієї нечисті, що на Ланці заселяє кожен кут, і поклав край непорозумінню, сказавши, що пані Ліндсей чужинка з іще дальшої та дивовижнішої землі, ніж Англія, і тутешніх порядків не розуміє. Пані Ліндсей походила з Південної Африки.
Поївши, хлопці відчули спрагу й хотіли були вилізти на пальму, по кокосові горіхи. Але Вікрена їм того не дозволив, як і ніколи не дозволяв, бо пальми на острівці належали панові Альвару, котрий напевно цієї миті, причаївшись на веранді свого будинку он там, на узбережжі, оглядає в бінокль свої дерева — такий-бо він жаднюга, ненажера, справжня тобі п'явка в людській подобі. Вікрена був твердо переконаний: негідник Альваро не робить нічого, а тільки сидить з польовим біноклем на веранді й пильнує кожну цяточку своїх володінь. Як дійшов цієї думки, Вікрена не міг би пояснити; мабуть, під впливом того, що пан Альваро — португальський перекупник копри й риби — справді майже не рухався, хіба що їздив авто, а на шиї в нього завжди висів польовий бінокль, що тарабанив по здоровенному Альваровому череву.
Тож довелося хлопцям погамувати спрагу падалішніми кокосовими горіхами, молоко яких було далеко не таке холодне й смачне, як у свіжих плодів. Вони повернулися на узбережжя, вдоволені лише наполовину: дядько Вікрена був дужий, спритний та добрий, але на острівці він їм заважав. Не дозволив навіть викупатися, дарма що берег острівця облямований скелями, запливати між які акула не зважиться. Але Вікрена мав тверду вдачу і ще твердіші п'ястуки, тож хлопцям довелося підкоритися. Потай же вони думали і навіть домовилися між собою, що скоро вже подадуться на острівець самі, без Вікрени. Хай тільки-но трошки підростуть і змайструють свого власного човна.
Проте, коли ця мить настане, коли вже вони будуть такі великі, що зможуть змайструвати човна, хлопці гаразд не уявляли собі. На їхню думку, дуже важливо було стежити, як швидко вони ростуть. З цією метою друзі викарбували на глиняній стіні хатини Тікірі дві риски, до яких діставали тім'ям, і щодня приходили туди вимірятися. На жаль, росли вони так помалу, що Тікірі це незабаром набридло, і він вечорами потай сипав на місце під тими рисками глину, змішану з камінчиками, і ретельно втоптував її босими ногами. Оскільки діяв Тікірі обережно й підсипав грунт потроху, то Бандала не помічав обману. Аж сам Тікірі дивувався… Бо ж розказували, що коли Бандала був маленький, дала йому мати з'їсти ігуанячий язик, загорнений у щавель, — щоб Бандала був найметкіший поміж людей. Це вельми небезпечне чаклунство, бо — як дехто на узбережжі вірив — ігуанячий язик дуже отруйний; коли ж дитина не загине, то буде надзвичайно розумна. Але чаклування, без сумніву, досі не почало діяти, — інакше хіба можна було б ошукати Бандалу цією купкою глини! Отже, Тікірі й далі провадив свою таємну працю, а за два тижні щасливий Бандала повідомив, що він тепер уже майже дорослий чоловік, бо виріс на цілу руку.