Його голос лунав хрипко, люто, широкі груди високо здіймалися.

— Хто стріляв? — запитав Загорський.

— Я не знаю, сер, — відповів Лабала й показав рукою на двері. — Він стояв там, за дверима.

Поклавши до кобури пістолет, Лабала витер очі, вийняв з кишені якісь черепашки й швидко заховав їх знову.

— Чи скоро припливемо ми на Абалулу? — запитав він.

— До острова вже недалеко.

— Можна доплисти до берега?

— Про це годі й говорити. Хіба людина може подолати двісті миль? Та й навіщо це робити?

— На Абалулі мене кожний сховає й дасть мені притулок.

Загорський зрозумів, на що натякає негр, але нічого не відповів.

Цілу ніч лютувала буря, а вранці на небокраї зійшло лагідне яскраве сонце і вкрило воду золотавими блискітками.

Загорський походжав палубою.

— Присягаюся хвостом кашалота, що сьогодні буде чудова погода! — пролунав в Загорського за спиною гучний голос Жозефа Брауна.

Загорський оглянувся. Жозеф Браун добродушно всміхнувся, витяг з кишені пляшку віскі, зробив з неї кілька ковтків і, задоволено прицмокнувши, простяг пляшку професорові:

— Для апетиту, сер.

— Ні, спасибі, капітане.

Жозеф Браун знову приклався до пляшки.

— Хто стріляв? — запитав його Загорський.

— Слідів не виявлено.

— А ви хіба не знаєте?

— Я? — хитро підморгнув Браун. — Я все знаю.

— Хто б це міг бути?

— Підставна людина Кріпса!

Вони не називали імені, але обидва добре знали, хто це був.

— Нам треба здихатись його!

— Якщо казати точніше — його покровителя! Звичайно, не розправитися з ними фізично! Треба просто знешкодити їх.

— Це важко зробити.

— Інакше вони заважатимуть нам і надалі.

— Я згоден з вами, сер.

Трохи поміркувавши, Жозеф Браун махнув рукою.

— Покладіться на мене! Я приготую гамівну сорочку для німця, а ви добре стережіть Лабалу. — Він помовчав, потім підвів голову й глянув у вічі Загорському. — А навіщо вам здався той негр?

— Негр? Я ж не Кріпс і не Джон Равен, капітане. Лабала нам потрібен для справи. Він — остров'янин. Ми ж вивчатимемо Абалулу, а не Техас…

Загорський не встиг закінчити фрази — раптовий удар струснув корабель і нахилив його набік. Лівий борт мало не торкнувся води. Жозеф Браун побіг до капітанського містка, гукнув штурмана, але той не з'явився. Прибіг захеканий радист. Цілий екіпаж охопила паніка.

— Тримайтеся, хлопці! — гримів з гучномовця Браунів голос.

Загорський кинувся до апаратної. Ліва рука в Хаміда висіла, наче перебита.

— Що з тобою, Хаміде? — підскочив до нього Загорський.

— Стукнувся об радар під час поштовху.

— Ми сіли на мілину, професоре? — запитав Хеда.

— Звідки це ти взяв?

— Мені здалося, ніби ми наскочили на скелю!

— Поки що це тільки легенькі лоскоти.

— Лоскоти? — спроквола повторив алжірець.

— Я вже спробував ці лоскоти на собі, — невдоволено відповів Хамід і показав поранену руку. — Дай боже, щоб на цьому все скінчилося…

— Треба бути готовими до будь-яких несподіванок, — зауважив Загорський.

— І до смерті теж? — зойкнув Бен Хеда.

— Не панікуйте! — голос Загорського примусив Бен Хеду здригнутися. — Зніміть показання вимірювальної апаратури!

Алжірець закульгав до приладів, тримаючи в руці блокнот. Він трохи заспокоївся, але щоразу, коли олівець торкався паперу, правиця в Бен Хеди тремтіла.

Загорський тільки-но почав сходити на капітанський місток, коли з гучномовця почувся новий наказ. Голос Жозефа Брауна лунав бадьоро, впевнено, без найменшої тривоги…

— Що сталося, професоре? — зустрів Загорського Жозеф Браун.

— Мені здається, ми входимо в мінне поле!

— Бог не залишить нас у біді! — пожартував Браун.

— Наш корабельний бог — це ви, капітане!

Жозеф Браун усміхнувся в бороду й подав Загорському бінокль.

— Погляньте-но, професоре!

Загорський наставив бінокль до очей.

Пінячи за собою воду, од корабля швидко віддалялося стадо китів.

— Наші друзі в паніці тікають. Отже, нам треба бути насторожі! — сказав капітан.

Загорський опустив бінокль.

— Ви маєте рацію, капітане!

— Негр озброєний? — несподівано запитав Браун.

— Так.

— Він ще стане нам у пригоді.

— Ви гадаєте, що на кораблі може спалахнути бунт?

— На всі сто!

— А може, все це робиться тільки задля того, щоб убити негра?

— Хто знає, сер! Але нам треба запобігти будь-якому заколотові!

Обвівши поглядом палубу, де з'юрмилися матроси, Браун тихо додав:

— Господар на кораблі — я. І я буду безжалісний. А ви, професоре, ведіть далі свої дослідження.

Після раптового струсу корабля все пішло шкереберть. Стрілки годинників стали рухатись повільніше, крім стрілок кишенькового годинника штурмана, механізм якого був схований у незвичайному японському футлярі з подвійним вічком. Сигнальна лампа радіолокатора згасла. Динамо для лабораторних робіт розмагнітилось. Попавши в зону загадкового випромінювання, вийшов з ладу радіолокатор. Що ближче підходив корабель до острова, то дужче розпливалося зображення на екрані. Всі спроби Абдула Хаміда відрегулювати зображення променевої трубки були марні.

Коли Загорський увійшов до апаратної, асистент доповів:

— Обидва електромагнітні поля схожі між собою!

— Дуже прикро, Хаміде!

— На мою думку, треба шукати шляхів, щоб зупинити загадкове випромінювання.

— Але ж ми маємо справу не із звичайним електричним полем і, очевидно, неспроможні зупинити його. Про це свідчить дірка в металевій пластині!

Абдул Хамід тяжко зітхнув.

— Діється щось дивне, професоре. Магнітна стрілка компаса показує протилежний напрямок! Це, скажімо, у фізиці допустиме. Можна пояснити навіть звукові й світлові сигнали, зафіксовані осцилографом. Але що воно за поштовхи, які підкидають корабель, звідки взялися фосфоресценція і срібляста смуга?

Цю мить до апаратної вбіг задиханий Жозеф Браун. Він одвів професора в куток і пошепки сказав:

— Знову з'явилися таємничі супутники!

— Зрозуміло, сер.

— Здається, ці кашалоти вилиті з чистого металу! — додав Жозеф Браун.

— Я теж так думаю.

Тра, тра, тра-тра! Тра, тра, тра-тра! — почувся сигнал.

Загорський різко обернувся.

Тра, тра, тра-тра! Тра, тра тра-тра! — долинуло знову.

— Кашалоти подають голос! — Загорський показав очима на прилад.

Абдул Хамід у сотий раз пробував очистити екран радара, але марно. Загорський пильно подивився на свого асистента — той останнім часом дуже змарнів, на обличчі в нього проступили вилиці.

Жозеф Браун, переступивши з ноги на ногу, нетерпляче запитав у професора:

— Я чекаю ваших розпоряджень, сер.

— На кораблі не я господар, — відказав Загорський.

— А щодо курсу? Швидкості?

— Не змінювати!

Жозеф Браун вийшов.

— Ех, Хаміде, — зітхнув Загорський. — Противник таки ошелешує нас.

Професор сказав про «противника» жартома. Він мав на увазі невідомого творця таємничого випромінювання, яке щоразу руйнувало всі їхні плани й ставило перед ними нові загадки.

Хамід замислено мовчав.

— Може, ми маємо справу з керованою термоядерною реакцією? — вів далі професор.

Асистент здивовано глянув на нього.

— Ви припускаєте навіть таке?

— Нас ніщо не повинно дивувати.

— Професора запрошують на місток! — передав гучномовець.

— Професора — на місток!

— Жозеф Браун викликає професора!

Загорський спантеличено глянув на мікрофон.