— То ще нічого, — озвався Баренс. — Ви знаєте округу Пойнсет? Там гадюччя сила-силенна. Два роки тому там поселився один німець із своєю родиною. В нього тоді жив якийсь родич чи знайомий, чи хтозна-хто, що робив у господарстві найважчу роботу. Одного разу в неділю той хлопець ішов, тримаючи під пахвою велику біблію в чорній оправі, до сусідів, де мало бути моління. Зненацька він побачив біля стежки маленького зеленого папугу. Він подумав, що пташка впала з дерева, й хотів її підняти, та, на своє лихо, не помітив у товстому листі рогатої змії, яка причаїлась біля своєї жертви. Тільки-но він нахилився, як змія висунула голову і вкусила його крізь куртку в руку вище ліктя. Звичайно, він зразу ж сконав, і його родич, що йшов позаду з дружиною, знайшов його на стежці вже мертвого. Родич хотів його порятувати, та було вже пізно. Вони зробили сякі-такі мари й понесли померлого додому, а там скинули йому куртку й побачили маленьку ранку, що вже почорніла. Мертвого вже не оживиш, тож вони того самого вечора й поховали бідолаху, бо була спека. А його куртку повісили на гачок біля дверей. Коли німці другого ранку встали, то побачили на блакитній куртці, на тому рукаві, де вкусила змія, світлі смужки. До обіду рубці зовсім побіліли, а деякі порозпорювалися. А другий рукав, навпаки, набрав гарного чорного кольору з червонястим відтінком. Пополудні від куртки повідпадали ґудзики, кишені й підшивка повіддималися, а ввечері вішалка одірвалася, куртка впала, почала смердіти…

— Баренсе, що ви кажете! — вжахнувся Гарпер.

— Почала смердіти, кажу. Довелося її винести й закопати.

— Отакої! — Гарпер здивовано поставив чашку на стіл. — Куртка…

— Просто здохла, — спокійно докінчив Баренс.

Всі зареготали, а Баренс аж образився, що йому ніхто не повірив.

— Ну, люди добрі, нам пора додому, нагадав Робертс, коли сміх трохи вщух. — Принаймні мені, — додав він, як побачив, що тільки Малінс підвівся з-за столу. — Бо моя стара буде лаятись. Та ще, може, й Раусон приїде сьогодні ввечері, а нам треба багато чого владнати до весілля. Може, ви мене проведете, Брауне?

— Ні, я сьогодні ніяк не можу, — трохи збентежено відповів Браун. — А до того ж завтра в Боувіта хочуть зібратися регулятори з Фурш-ля-Фев.

— А хіба ви збираєтеся не в Сміта?

— Та йому містер Раусон стільки втовкмачував, начебто ця спілка гріховна, що він кінець кінцем вийшов з неї.

— А про Гіскотових убивць ви так нічого й не довідались?

— Анічогісінько. Спочатку підозрівали мене. Через кілька днів по Алапажиній смерті мене навіть хотіли арештувати, та не було доказів. До того, там були сліди від черевиків, а Госвел посвідчив, що я того ранку був у мокасинах. Після цього підозрівати більше було нікого, бо на всю округу такі черевики носив ще тільки містер Раусон, а його, мабуть, ніхто не зважився б звинуватити.

Робертс вражено глянув на нього. А тоді тихо сказав сам до себе:

— Чого ж, небіжчик зважився б, він не зносив проповідника.

— На біду, цієї весни майже щодня йде дощ, — вів далі Браун, — і ті сліди теж позмивало. А маленького ножика, що його знайшли біля трупа, ніхто не впізнав.

— Складаний ножик! — пробурмотів Робертс.

— А втім, ми ще не втратили надії. Скажіть, що сталося з тим чоловіком, по слідах якого ви гналися?

— З Джонсоном? — спитав Кук. — Він знову з'явився в нашій окрузі, не знаю, чи переїздом, чи буде тут жити.

— Чуєте, Брауне, загляньте до мене хоч тоді, як будете в селищі, — мовив Робертс. — Коли ви виїжджаєте?

— Десь за півгодини, я думав заночувати у Вілсона.

— От і добре! Тоді ви так чи так проїжджатимете повз Еткінсову хату. Зробіть таку ласку, попросіть його, щоб він у понеділок був дома, бо я хочу поїхати з Раусоном подивитись на його садибу. Не забудете?

Браун пообіцяв, що не забуде, і Робертс з Малінсом вирушили додому.

РАУСОН У РОБЕРТСІВ. АСОВАУМ

Майже три тижні минуло від того вечора, як Браун попрощався з Маріон. Він тоді заприсягнувся, що ніколи більше не зустрінеться з нею, і чесно дотримував присяги. Та перше ніж остаточно покинути Арканзас, він хотів повернути собі добре ім'я. Маріон не вважала його здатним на такий злочин; він був певен того. Але він прагнув довести свою непричетність до вбивства також усім друзям у Арканзасі: бо хоч як вони любили Брауна, а ще багато хто з них гадав, що Гіскот насправді загинув таки від його руки. Вони навіть виправдували його — мовляв, то була просто самооборона, а коли мова заходила про гроші, тільки знизували плечима.

— Та, мабуть, мертвому вже не було б ніякої користі, якби він забрав такі гроші з собою в річку.

Тому треба було викрити й покарати справжнього вбивцю, а також помститися за індіянку. А тоді Браун хотів покинути край, де на нього чекали тільки горе й журба.

Минуло якраз два тижні від того страшного вечора, коли Алапага загинула від руки вбивці.

Перед хатою в Робертсів панував веселий гармидер. Маріон стояла з кошиком у руці серед цілої зграї курей, качок та гусей і посипала по чистому подвір'ї золотаву кукурудзу. За низьким тином вищали поросята, марно силкуючись знайти дірку, щоб і собі зажити щось із тієї щедрої годівлі.

Мати дивилася на той шарварок і щасливо усміхалася. Зненацька Маріон тихо скрикнула.

Коло паркану стояв Раусон і махав рукою. Він скінчив свої справи й прийшов остаточно домовитись про весілля.

— Що з тобою? — злякано спитала мати, але ту мить побачила гостя й радісно простягла руку йому назустріч. — От добре, що ви, нарешті, вернулися, містере Раусоне. Ми вже так чекали.

— І Маріон теж? — усміхнувся проповідник, потискаючи руку збентеженій дівчині.

— Мене тішить, що ви живі й здорові, — відповіла дівчина. — Ви ж знаєте, що ми завжди раді вас бачити.

— Маріон, — сказав проповідник по довгій паузі. — Бог допомагав мені під час цієї подорожі. Я тепер достатньо заможний, щоб звити тут своє гніздо. Маріон, хочете стати моєю дружиною?

— Так, — зворушено відповіла мати. — Так, шановний пане. Вона мені призналася, що ставиться до вас прихильно, а решта все владнається. Вона напевне буде з вами щаслива.

— Я зроблю все, що в моїй силі, що взагалі в силі бідної, грішної людини, — мовив проповідник і побожно звів очі до неба.

— Агов, Раусоне! — гукнув Робертс, що саме під'їхав до воріт. — Ви дотримали слова. Ну, як ваші справи?

— Чудово, містере Робертсе! — радісно відповів проповідник. — Краще навіть, аніж я сподівався. І тепер я прийшов попросити у вас благословення на шлюб з вашою дочкою. Хочу, щоб ми побралися цієї ж неділі.

— А не занадто це несподівано й швидко для Маріон? — спитав Робертс, передаючи коня негрові й заходячи на подвір'я.

— Вона згодна, — мовила мати.

— Ну, хай вам бог помагає, — сказав батько. — Беріть її та будьте щасливі вдвох.

— Дякую! Щиро дякую! — вигукнув Раусон і зворушено вхопив його за руку. — Маріон ніколи не буде жалкувати, що віддала свою долю в мої руки. Ну, а тепер прощавайте, любі тату й мамо.

— А може, ви краще побудете цей вечір у нас? — спитала місіс Робертс.

— Мені сьогодні дуже ніколи, люба місіс Робертс, — зітхнув Раусон. — Однак я сподіваюся, що до завтрашнього вечора вже все пороблю.

— Гаразд, містере Раусоне, — погодився Робертс. — Вас тиждень не було дома, тож, звичайно, роботи набралося. Отже, завтра ввечері побачимося знову. Ми ж у понеділок їдемо до Еткінса, ви не передумали?

— Звичайно, ні!

— От і добре, — вів далі Робертс. — Я просив Брауна переказати Еткінсові, щоб він нас ждав. Браун завтра вранці їхатиме на збори регуляторів до Боувіта.

— А мені сказано, що спілка регуляторів розпалася, — мовив Раусон трохи нетерплячіше, ніж то пасувало до його спокійної, розважної поведінки. — Я під час подорожі чув про те, як про цілком певну річ.

— Ще ні — вони тільки тепер як слід візьмуться до діла. Мені здається, що вони мають підозру на кількох чоловік у нашій окрузі.