— Я готовий, бо вже таки нерано, — відповів той.

Юнак ще раз сердечно потиснув руку фермерові й сів у човен. Асоваум примостився біля стерна, і обидва повісили рушниці на шию, щоб не замочилися, часом би човен справді перекинувся.

Вони мовчки пливли за водою. Раптом Асоваум показав уперед своєму супутникові, що сидів на носі човна, лицем до нього. Той обернувся.

— Дивно, — сказав Браун. — Що воно таке? Якісь ліхтарі чи смолоскипи за кущами. Де ми вже зараз? Хіба тут, на березі, є якась хата?

— Є, — тихо мовив індіянин, спрямовуючи човен у той бік. — Порожня хатина. Учора ввечері там була Алапага. Ми тут причалимо.

І за хвилину легкий човник пристав до берега.

МОЛІННЯ. СТРАШНА ЗВІСТКА

Коли сонце звернуло з полудня, до маленької хатини, що загубилася серед лісу, з усіх боків почали з'їжджатися купками й поодинці люди. То була господа містера Малінса, теж нового поселенця, чоловіка роботящого й порядного, що недавно розорав тут чималий шмат доброї землі.

На подвір'ї, що цілий ранок було порожнє й тихе, нараз стало людно. Тепер там не було такого куща, щоб біля нього не стояв прив'язаний кінь, не було такої колоди, щоб на ній не сиділо кілька по-святковому вбраних чоловіків. Жінки заходили до хати скинути хустки й капелюшки і заразом погудити своїх ближніх.

— Дивно, що й досі немає містера Раусона, — сказала місіс Малінс. — Він же завжди такий точний.

— Мабуть, приїде з Робертсами, — відповіла міс Смаєрс. — За три тижні весілля, і йому вже не можна так надовго залишати наречену саму.

— Що? Весілля? — спитало троє чи четверо цікавих.

— Я чула це від самої матері, а вже ж вона знає. Але й справді, он їдуть Робертси без містера Раусона. Ну, тоді я не знаю, що й думати…

— Він же подався в Арканзас, — озвався Боувітів родич. — В нього, мабуть, там стільки справ, що він ніяк не може вчасно повернутися.

— Шкода, якщо він не приїде, — зітхнула молодша міс Смаєрс. — Я так чекала сьогоднішньої проповіді.

Прибульці здоровкалися одне з одним, весело гомоніли, жінки зацікавлено роздивлялися вбрання кожного нового гостя, і ніхто й не помітив, що містер Раусон справді приїхав і стояв між ними, приязно вітаючись.

Але який він мав вигляд! Обличчя бліде, щоки позападали, під очима синці, голос тремтів, ліва рука схована під курткою.

— Містере Раусоне! — вигукнули жінки майже в один голос, коли він переступив поріг. — Ви хворі? Що з вами? Ви бліді, як мрець!

— Ви таки справді хворі! — сказала місіс Робертс. — Чи щось сталося?

— Ні… нічого не сталося. Дякую вам, — приязно всміхаючись, відповів проповідник. — Щиро дякую за ваше співчуття, мої шановні приятельки й сестри. Я просто дуже стомився. Я оце був у поселенців на півночі Арканзасу н цілу ніч їхав, щоб дотримати свого слова та вчасно бути тут. І, мабуть, надто зморився.

Він підійшов до Маріон і подав їй праву руку. Дівчина помітила, що ліва рука його схована, і стурбовано спитала, чи він, бува, не поранений.

— То дрібниці, — відповів проповідник. — Учора ввечері мій кінь спіткнувся об гілляку, що лежала впоперек дороги, я впав, ударився об стовбур і обдер руку. Подряпина невелика, я спершу й не помітив нічого. Але вночі йшов дощ, рука напухла й тепер трохи отерпла. Проте вона швидко загоїться.

— Хоч би ви її не застудили, — злякано сказала місіс Робертс. — Вітер такий вогкий і холодний.

— Не турбуйтесь за мене, — ласкаво відповів проповідник і потиснув їй руку. — Я служу господові, а на такій службі не можна шкодувати себе.

Дарма вмовляли його жінки відкласти моління: він стояв на своєму. Нарешті між двома шовковицями поставлено невеликого столика, і невдовзі проповідник викрикував уже різким голосом у чисте блакитне небо молитви й хвалу господу. Він не почервонів, коли крізь густе листя пробився сонячний промінь і жінки поблизу зашепотіли, що навколо голови в проповідника світиться сяйво. Губи йому не здригнулися, коли він вимолював у Всевишнього прощення собі й своїм слухачам. Голос йому не затремтів, коли він благословляв молільників. Тільки раз, коли всі стояли навколішки, його пойняв раптовий страх, і він на хвилю затнувся. Бо високо-високо над верхів'ями дубів він побачив чотирьох орлів-стерв'ятників. Він знав, куди вони летять, жадібно витягаючи шиї. Але опанував себе і разом з усіма заспівав «алілуя»; і поки громада виводила знайому мелодію, він набирався сили, щоб докінчити моління.

Тим часом не всі поселенці, що приїхали до Малінса, молились разом з Раусоном. Невеликий гурт розташувався кроків за півтораста від зборища. Серед них були Баренс, крамар Гардфорд, Робертс і Вілсон, молодий поселенець з тієї самої річки, але з другого берега. Вони щойно замовкли, бо Раусон так волав до бога, що аж їм було чути.

— І до чого оте скигління, — мовив нарешті Вілсон. — Вічно він читає мораль і направляє на правдивий шлях. Мені вже все це остогидло.

— А мені, думаєте, не остогидло? Завжди він торочить про царство небесне. А хто знає до пуття, що воно таке? — докинув і собі Робертс.

— Я думаю, що навіть той святенник, який так побожно закочує очі, не покаже нам дороги до нього, — мовив Баренс. — Не подобається він мені.

— Моя жінка схибнулась на ньому, — пожалівся Робертс. — Учора ввечері заявила, що він святий; мовляв, їй на серце спадає добро і благодать, коли він заходить до хати.

— Хай нас бог милує! — злякано вигукнув Баренс. — Так у нього скоро й крила виростуть, і він літатиме по деревах та їстиме манну небесну.

— Гляньте, як сьогодні по обіді стерв'ятники розліталися, — сказав Вілсон. — Це вже двадцять третій летить на захід, відколи я тут лежу.

— Начебто проповідь кінчається, — зрадів крамар, що мовчки дослухався до їхньої розмови. — Це вже остання пісня — я її знаю.

— Хвалити бога, справді скінчилася, — мовив Вілсон. — Сьогодні Раусон швидко впорався.

— У нього чогось дуже поганий вигляд, — сказав Робертс. — Я аж злякався, як здибав його край поля.

— Край поля? А я думав, що він приїхав згори, з північних селищ, — озвався Вілсон.

— Ну, він міг звідти й приїхати, — сказав Баренс. — Якщо він за три милі звідси звернув праворуч, щоб обминути багнисті місця, то десь приблизно край поля й повинен був вийти.

Коли проповідь закінчилась, усі заворушилися.

— Вже пізно, люди добрі, — сказав Сміт, що мав славу дуже побожного. — Сонце заходить, а мені ще стільки миль їхати. Вілсоне, ви зі мною?

— Цього разу ні, — відповів той. Я пообіцяв Баренсові, що проведу його додому, він хоче мені розповісти за пригоду, яка сталася з ним цього тижня.

— Боже милостивий, що з тим чоловіком таке! — вигукнув раптом Баренс.

Він вражено втупився в молодого хлопця, що ту мить вийшов з гущавини й прямував до них. Хлопець дивився поперед себе виряченими очима і був такий смертельно блідий та наляканий, що жінки позадкували від нього, а Вілсон скочив на ноги й крикнув:

— Голвею, чи ви збожеволіли, що серед білого дня ходите, як сновида, й лякаєте людей. Що сталося?

— Сталося страшне, — простогнав юнак. — Страшне. Там, у старій хатині над річкою…

— Ну, що там? — . спитало зразу десятеро голосів.

— Дайте я спершу віддихаюсь. Там, у старій хатині… лежить… мені аж моторошно стає, як я згадаю про те… лежить індіянка.

— Алапага? Асоваумова жінка? О, який жах! — загукали з усіх боків. — Як ви її знайшли? Що ж сталося?

— Вам треба самим поглянути, і негайно ж. Не можна нізащо залишати там тіла на ніч. Вовки вдень іще бояться заходити до людського житла, але як тільки стемніє — а сонце вже зовсім сідає, — вони посмілішають і роздеруть її.

— Де Асоваум? — спитав Робертс. — Може, він уже пішов по сліду вбивці?

— І кинув свою скво непохованою? — озвався Баренс. — Ні, він би так ніколи не зробив.

— А не може бути, що то Асоваум сам… — мовив Сміт, боязко озираючись. — йому завжди не подобалась її нова віра, і він не раз дорікав, що Алапага ходить молитися до білих.