Черевце жука було плоске, а не опукле, як спинка. Воно зацікавило мене значно більше, ніж зображення Хепера, яке я вже бачив не раз. У нижній частині амулета вирізьблено напис; Ієрогліфи добре збереглись, і я легко прочитав їх через лупу. Наводити тут переклад усього тексту дослівно немає потреби, тому я тільки коротенько перекажу його.

У перших рядках говорилось про те, як можна пройти до Серафісової гробниці. Щиро признаюсь: пояснення здалося мені таким заплутаним, що я нічого не второпав. Розібрав тільки, що біля входу до гробниці стоїть статуя бога сонця Ра, а поряд із нею на стіні зроблено ієрогліфічний напис. Треба якимось особливим, “таємним”, способом з’єднати Серафісів амулет з ієрогліфами на стіні, тоді двері самі відчиняться, і можна буде вільно ввійти всередину.

Напевне, це нагадує вам слова “Сезаме, відчинися” із казки “Алі-баба і сорок розбійників”. Правду кажучи, я теж спочатку подумав те саме. Я багато років вивчав культуру Стародавнього Єгипту, усім серцем любив її і прочитав не один магічний напис; отож я не повірив цим рядкам. Але трохи згодом я збагнув, що в написі не було нічого магічного. Річ була в тім, що двері до гробниці разом з написом на стіні правили за своєрідний замок, подібний до тих замків “із секретом”, які тепер продаються у магазинах. До цих замків не потрібні ключі — вони відчиняються і зачиняються самі, якщо поставити в певній послідовності окремі літери й цифри, зображені на них. Але тоді я не звернув належної уваги на ці рядки.

Більшу частину напису становило “Закляття скарабея”. Ви знаєте тільки небагатьох староєгипетських богів, а єгипетського вчення про перевтілення і зовсім не знаєте, отже, не варто перекладати все “Закляття”, де згадується цілий ряд богів та різні міфологічні легенди. Тому я дам лише вільний, значно скорочений переклад цього уривку.

Я навіть думки не допускав, що в цьому написі є хоч крапля правди, і тепер, коли вже минуло багато часу, я бачу, що міркував слушно, — як виявилось, у “Заклятті” дуже мало правди.

Я не знав, що робити з Серафісовим амулетом. Очевидно, жук-скарабей належав тепер мені: в музеї він опинився цілком випадково, а його справжній власник — старий Рамешвар — відмовився од нього. Напевне, я вже найближчими днями відніс би жука до себе на роботу і передав би у власність музею, якби не сталась от яка подія.

Вранці, коли я снідав, до кімнати ввійшов слуга й сказав, що мене хоче бачити якийсь добродій. Я подумав сердито, що зараз зовсім не час для візитів, але все-таки пройшов у свій кабінет. Слуга привів туди раннього відвідувача. Це був високий чоловік, дуже примітний на вигляд. Його лисину оточував вінчик чорного волосся; він не мав ні вусів, ні бороди, але шкіра на щоках та підборідді була в нього така темна, неначе він не голився кілька днів. Великі чорні блискучі очі свідчили про тверду вдачу цієї людини.

Я поздоровкався з гостем і спитав, хто він і що його привело до мене.

— Дхандас Джаухрі, адвокат, — голосно відповів гість і замовк: очевидно, вважав, що говорити, чого він прийшов, ще рано.

— Пробачте мою нескромність-чи ви не родич пана Шівнатха Джаухрі?

— Звичайно, родич. Шівнатх Джаухрі, вбитий 19… року в місті Данапурі, - мій дядько.

— О! Але, сподіваюсь, ваш візит до мене не зв’язаний з цією трагічною подією?

— Ви помиляєтесь. Якби мого дядька не було вбито, я ніколи не прийшов би до вас.

Сказати правду, мені стало якось моторошно, хоч я постарався нічим не виявити свого хвилювання і бути спокійним і чемним, як і належить господареві перед гостем.

— Ваші слова дуже зацікавили мене. Сідайте, будь ласка, — І я вказав Дхандасові на крісло.

Він зразу ж сів, вийняв з кишені пачку старих записних книжок і поклав їх на стіл.

— Пане професоре, я вважаю вас за найвизначнішого із сучасних єгиптологів, — почав він.

Я скромно вклонився. — Ви, мабуть, не знаєте, що мій дядько Шівнатх дуже цікавився тією галуззю знань, в якій ви відомі як видатний спеціаліст. Торгуючи шовком, він одвідав багато країн. Він так любив подорожі, що не перестав мандрувати і після того, як залишив торгівлю. Але найбільше цікавила його одна не відома нікому країна, про яку він знав дуже багато. Але перш ніж розповідати про це докладно, мені хотілося б дещо запитати вас, пане професоре, щоб почути від такої поважної і вченої людини, як ви, відверту відповідь. — Дхандас замовк і допитливо подивився на мене.

— До ваших послуг, — сказав я, витримавши його погляд.

— Чи знаєте ви про Серафісового жука-скарабея? — спитав він.

Важко описати, яке враження справило на мене це запитання. Від подиву мені на якийсь час відібрало мову. Чи це не сниться мені? — подумав я. Хоч фіванський князь Серафіс помер кілька тисячоліть тому, мені здалося, що він весь час переслідує мене.

Брехати не хотілось, і, отямившись, я щиро признався:

— Якби ви запитали мене про це кілька днів тому, я відповів би вам “ні”. Але за останній час багато чого змінилось, і тому я можу сказати вам, що не тільки знаю про цього жука-скарабея, а що ви зараз перебуваєте у тій самій кімнаті, де він лежить.

Коли я сказав це, Дхандас пополотнів і схопився з крісла. Весь тремтячи, він кинувся до мене.

— У цій кімнаті? Де ж він? Покажіть мені! Скоріше покажіть мені його! — загорлав він.

Я глянув на нього з подивом і страхом, далі, не поспішаючи, підійшов до письмового стола і вийняв амулет.

Дхандас вихопив у мене з рук жука-скарабея і, не звертаючи уваги на чудове зображення бога Хепера, що пливе човном по священній ріці, втупився очима в ієрогліфічний напис. Я зрозумів, що він нічого не тямить в єгиптології.

— Чи можете ви прочитати, що тут написано? — спитав він.

Мене почали дратувати безцеремонність і різкі манери Дхандаса, і я досить сухо відповів йому, що мені це зовсім не важко.

— Про що ж тут говориться? — мало не закричав він.

— Будьте ласкаві, сядьте в крісло і заспокойтеся, — мовив я.

Йому довелось підкоритися. Але руки не слухались його, пальці тремтіли, а сам він весь час нетерпляче совався в кріслі. Щоб не мучити його довше, я почав дослівно перекладати напис, побіжно розповідаючи про згадуваних там богів. Дхандас слухав мене з величезною увагою, намагаючись не пропустити ні слова, і коли я переклав весь текст, він попросив ще раз показати йому амулет.

— Що написано отут? — вказав він на ієрогліфи, вирізьблені на помістку, де сидів бог Хепер.

- “Мітні-Хапі”. Це те місто, де поховано Серафіса.

— Правильно. А ви знаєте, де це місто? Я похитав головою.

— А я знаю, — впевнено мовив Дхандас.

Я здивувався (та й справді, тут було чого здивуватися!) і додав, що коли так, то, виходить, він знає те, про що не могли довідатися ніякі знавці історії Стародавнього Єгипту, хоч як домагались.

Поклавши руку на пачку записних книжок, що лежали на столі, Дхандас заявив:

— З ними я вже завтра можу вирушити в Мітні-Хапі.

— Невже ви справді хочете туди їхати?