Хепгуд всією душею зненавидів російського інженера і поклявся випередити його в польоті на планету, чого б це не коштувало. Його авторитет був ще досить високий, і кошти на будування нового корабля були одержані, хоч і не стільки, як хотілося б. Але Хепгуд не звертав на це уваги. Його цілком захопила ідея реваншу. Він дивився на космічний політ як на засіб поквитатися з своїм ворогом. Наукове значення польоту стало для нього другорядним.

Він уважно стежив за всім, що потрапляло в технічні журнали про підготовку Камовим третього польоту, намагаючись уявити собі корабель свого суперника, але Камов був дуже обережний, і до останнього дня Хепгуд не знав таких важливих речей, як швидкість і розміри російського зорельота. Із властивою йому самовпевненістю, яку не похитнули навіть поразки, Хепгуд недооцінював сили і можливості противника і переоцінював свої власні. Все ж він вирішив довести прискорення до сорока метрів, вважаючи, що це вже гарантія цілковитого успіху. Він знав, що Камов ніколи не піде цим шляхом. Граничною цифрою, яку міг взяти радянський інженер, Хепгуд вважав тридцять метрів, а це не могло дати швидкості більшої, ніж матиме його зореліт. Робота двигуна протягом десяти хвилин також здава лася йому межею, бо атомні реактивні двигуни розвивали таку високу температуру, що їхні корпуси треба було виготовляти з особливо тугоплавких матеріалів, — вірніше, сплавів.

Хепгуд не міг не визнати технічної переваги Радянського Союзу, але вважав, що в цьому виробництві він не йде попереду Америки, яка у всьому, що стосувалося атомної техніки, щосили намагалася не відставати від інших країн. Внаслідок всіх цих міркувань він був цілком певний в успіхові й будував свій зореліт спокійно, але, пам'ятаючи про те, як швидко Камов організував свій другий політ, уникав всіляких затримок.

Не бажаючи ні з ким ділити свою майбутню славу, Хепгуд навмисно зробив свій корабель невеликий за розміром, щоб у ньому могло вміститись тільки двоє людей, бо летіти одному було абсолютно неможливо. На всі пропозиції американських учених, які висловлювали бажання взяти участь в польоті, він відповідав категоричною відмовою, рішуче заявивши, що в перший рейс візьме тільки представника преси.

Коли корабель був готовий, Хепгуд звернувся з відкритим листом до журналістів Америки, але довго ніхто не виявляв бажання летіти з ним. Нарешті, коли його почала вже турбувати ця обставина, до нього прийшов Бейсон.

— Що спонукало вас прийти до мене? — запитав Хепгуд молодого кореспондента газети «Нью-Йорк таймс».

— Я буду з вами відвертий, — відповів Бейсон. — Я дуже хочу розбагатіти, а в наш час це страшенно важко. Крім того, я честолюбний. Слава Стенлі⁵ не дає мені спокою!

— Он як! Значить, ви честолюбний? А про небезпеку, яка на вас чигає, ви подумали? Замість слави вас, може, чекає смерть.

— Хто не рискує, той не перемагає, — відповів Бейсон.

Він був високий на зріст, широкоплечий, з рисами обличчя хоч і не красивими, але привабливими. Типовий молодий американець із середніх верств, який захоплюється спортом і не має особливих розумових здібностей. Хепгуд лишився задоволений. Саме такий товариш йому потрібен.

— Я теж буду з вами відвертий, — сказав він. — Моя головна мета — перемогти Камова. (Бейсон хитнув головою.) Щоб напевно добитися цього, я був змушений довести прискорення зорельота до сорока метрів на секунду. Не приховаю від вас, що це небезпечно для екіпажу.

На обличчі журналіста не з'явилося жодної ознаки занепокоєння при цьому повідомленні.

— Я мало розуміюся на цьому, — з привабливою відвертістю відповів він. — Ви кажете, що це небезпечно. Я вам вірю. Але якщо ви йдете на цю небезпеку, то чому б і мені не зробити так само?

— Ну, коли так, — весело сказав Хепгуд, — то я дуже радий мати такого супутника.

Він міцно потиснув руку Бейсона.

— Коли ви думаєте почати політ? — запитав журналіст.

— В кінці серпня цього року.

— А чому не раніше?

— Тому, що треба дочекатися сприятливого положення планети Марс, на яку я хочу летіти, — відповів Хепгуд.

— Ну що ж, почекаємо! Це не дуже довго! — відповів Бейсон.

ВЕНЕРА

16 вересня 19.. року.

(У Москві зараз близько п'ятої години ранку).

День 15 вересня назавжди залишиться в нашій пам'яті: цього дня ми проникли під хмаровий покрив Венери.

Завіса таємниці, яка ховала поверхню планети, трохи піднялася.

Те, що таїлося під густими хмарами і ще недавно здавалося неприступним земному поглядові, постало перед нашими очима, а байдужа кіноплівка відбила все побачене…

Ми наблизилися до Венери 14 вересня біля дванадцятої години. Диск планети, що мав спочатку вигляд вузького серпа, швидко розширявся і на дванадцяту годину постав перед нами у повній фазі.

Освітлена Сонцем Венера блищала, мов снігова шапка гори в ясний, сонячний день на Землі.

В цей час до неї було близько двох мільйонів кілометрів, і її видимий поперечник був майже такий самий, яким ми бачимо Місяць у повній його фазі. Простим оком було видно, що поверхня планети суцільно закрита білими хмарами.

На фоні чорного неба, всіяного безліччю зірок, білосніжна «сестра Землі» була казково прекрасна…

Я припав до свого вікна, не маючи сили відірватися од цієї картини, і весь час фотографував її на кольорову плівку.

Забув раніше сказати, що на кораблі влаштовані спеціальні вікна з шибками із особливого сорту гірського кварцу, який не заважає під час зйомок об'єктів, що знаходяться зовні. Ці вікна менші від інших і віддані в цілковите моє розпорядження. Пайчадзе називає їх «вікнами ТАРС».

О сьомій годині ранку п'ятнадцятого вересня Камов запропонував нам надіти шоломи, які були вже приготовлені заздалегідь, а потім ввімкнув двигуни, призначені для гальмування корабля.

Пролунав знайомий стугін, але не такий гучний, як вперше.

Крізь вікна проник відблиск полум'я.

Досі ми всі перебували в найрізноманітніших положеннях, а тепер опустилися на передню стінку, яка стала нашою підлогою. Сила ваги, що виникла з пуском двигунів, одразу визначила, де верх, а де низ. Політ корабля набув певного напряму — вниз, на Венеру, яка опинилася у нас під ногами.

Відчути знову свою нормальну вагу було приємно, але, як і говорив Камов, рухи були утруднені і тіло здавалося дуже важким. Сімдесятичотириденна звичка до повної невагомості давалася взнаки.

Я перейшов до другого вікна і влаштувався біля нього лежачи. Пайчадзе і Бєлопольський, які вже більше доби не залишали обсерваторії, не відходили од астрономічних приладів, захоплені своєю працею. Їхнє вікно було в кілька разів більше від мого, і вони могли не залишаючи своїх справ спостерігати планету, що помітно наближалася.

Камов сидів біля пульта управління. На цьому посту він мав пробути багато часу. Взявшись за рукоятку, він припав до окуляра перископа. Я непомітно сфотографував його. Венера, диск якої за цей час став разів у десять більший від повного Місяця, була прямо під нами, і корабель з височини сорок тисяч шістсот кілометрів падав на неї з неймовірною швидкістю, що становила двадцять вісім кілометрів на секунду. Гальмуюча робота двигунів повільно, але неухильно зменшувала цю швидкість.

Коли б не було гальмування, то ми врізалися б в атмосферу планети менш ніж через двадцять хвилин і згоріли б, як метеор. Та потужна сила наших двигунів, переборюючи притягання планети, рівномірно зменшувала швидкість на десять метрів в секунду.

Спуск тривав сорок сім хвилин, і протягом цього часу я відходив од свого вікна тільки для того, щоб перевірити роботу автоматичних кіноапаратів, які знімали планету, що наближалася, і замінити плівку.

Чотири фотоапарати, а також багато негативних матеріалів були поруч. Все це було наготовлено заздалегідь, бо ходити з обсерваторії в інші приміщення корабля було дуже важко. Двері опинилися зараз на «стелі», і до них вела прикріплена декілька годин тому легка алюмінійова драбина. Щоб добратися до моєї лабораторії, розташованої в середній частині, довелося б підніматися на височину чотириповерхового будинку. Це було і довго і стомливо. Ми заздалегідь вжили всіх заходів, щоб якнайменше виходити з обсерваторії, поки корабель не залишить Венеру і життя не ввійде знов у «невагому фазу», що стала для нас вже звичною.