— Мати, — знову заговорила вмираюча уже з нелюдським зусиллям, — мати, відчувши, що конає, прошепотіла мені у вухо: якщо, мовляв, дитя виживе й виросте, то йому, дасть бог, не доведеться червоніти на згадку про свою бідолашну матусю. А тоді склала долоньки й помолилася: «О боже милий! Пошли моїй дитині добрих друзів у цьому лихому світі, зглянься на нещасне самотнє малятко, покинуте напризволяще!»

— Як звуть хлопчика? — спитала наглядачка.

— Його назвали Олівером, — ледь чутно відповіла вмираюча. — А золота річ, яку я вкрала…

— Ну, кажіть же, кажіть! — вигукнула наглядачка.

Вона припала вухом до уст старої, сподіваючись почути відповідь, але ту ж мить відсахнулася, бо хвора знову відірвалась від подушок, повільно сіла, а тоді вчепилась обома руками в ковдру, прохрипіла щось незрозуміле й упала навзнак мертва.

Коли наглядачка відчинила двері, обидві богаділки вскочили до кімнати, й одна з них вигукнула:

— Впокоїлася!

— І нічого путнього так і не сказала, — кинула наглядачка, спокійно виходячи.

Старим потворам, певно, не терпілося приступити до своїх жахливих обов'язків — вони навіть не відповіли на Це зауваження й схилилися над покійницею.

Розділ XXV,

Того ж таки вечора, коли в провінційному робітному домі відбувалися вищезгадані події, містер Фейгін сидів, згорбившись, перед тьмяним, чадним полум'ям каміна в тому самому кишлі, з якого Ненсі забрала Олівера. На колінах у старого лежав міх, яким він, певно, хотів роздмухати вогонь і про який забув, поринувши в задуму. Спершись ліктями на міх, схиливши голову на руки, він невидющими очима дивився на іржаві грати.

За столом позад нього сиділи Пройда, юний Чарлі Бейтс і містер Чітлінг, захоплені грою у віст. Пройда грав за двох проти юного Бейтса й містера Чітлінга. Обличчя першого з названих джентльменів, завжди напрочуд кмітливе, особливо пожвавилося тепер, коли він то стежив за перипетіями гри, то уважно вивчав карти в руках у містера Чітлінга; на них він пильно позирав щоразу, коли траплялась нагода, мудро узгоджуючи свої ходи з наслідками спостережень за картами сусіда. Ніч була холодна, і Пройда сидів у капелюсі. Власне, він узагалі волів не скидати капелюха, навіть у приміщенні. В зубах він тримав череп'яну люльку, яку ненадовго виймав з рота лише тоді, коли вважав за потрібне підкріпитися ковтком джину з водою з кварти, поставленої на стіл до послуг усього товариства.

Юний Бейтс теж грав уважно, але вдача в нього була запальніша, ніж у його обдарованого приятеля, а тому він частіше прикладався до кварти й до того ж сипав жартами й усілякими приповідками, зовсім недоречними при такій серйозній грі. Час від часу Пройда, на правах близького друга, дозволяв собі вичитувати йому за такі неподобства, але юний Бейтс вислуховував усі ці докори надзвичайно добродушно й у відповідь тільки пропонував Пройді згинути з ока чи піти втопитися; блискучих дотепів у цьому дусі йому не бракувало, і влучність їх щоразу викликала щирий захват містера Чітлінга. Цей джентльмен і його партнер весь час програвали, але — дивна річ! — ця обставина не тільки не засмучувала юного Бейтса, а, навпаки, неабияк тішила його: після кожної партії він аж качався від сміху і запевняв, що зроду не бачив такої веселої гри.

— Дві гри — і партія! — засмучено мовив містер Чітлінг, виймаючи півкрони з жилетної кишені. — Ну, й везе ж тобі, Джеку! Хоч би раз програв! Навіть коли в нас краща карта, ти примудряєшся виграти.

Чи то зміст цього зауваження, чи то гіркий тон, яким його було мовлено, звеселив Чарлі Бейтса, але він знову вибухнув реготом так, що старий повернувся до дійсності із своєї задуми й спитав, у чім річ.

— У чім річ, Фейгіне? — вигукнув Чарлі. — Шкода, що ви не стежили за грою. Томмі Чітлінг не виграв ані півпенні, хоч ми з ним були партнери, а Пройда грав один

за двох.

— Ай-ай-ай! — сказав Фейгін з посмішкою, яка красномовно засвідчувала, що причина програшу йому ясна. — А ти не здавайся, Томе, не здавайся.

— Ні, дякую, з мене досить, Фейгіне, — відповів містер Чітлінг. — Я вже награвся. Пройда такий везучий, що його не переграєш.

— Ха-ха-ха! — засміявся єврей. — Щоб виграти в Пройди, дорогесенький, треба дивитись обома.

— Не обома, а чотирма, а третю пару очей мати на потилиці, і щоб жодне з них не моргало й дивилося в телескоп, — докинув Чарлі Бейтс.

Містер Докінс вислухав, ці компліменти з філософським спокоєм і запропонував усім присутнім тягти з колоди до першої фігури, ставка — шилінг. Та що виклику його ніхто не прийняв, а люлька на цей час вигоріла, то він знічев'я заходився креслити на столі план Ньюгетської в'язниці шматочком крейди, яким допіру записував очки. При цьому вія пронизливо насвистував якусь пісеньку. Нарешті йому набридло свистіти, й запала довга мовчанка. Пройда порушив її, звернувшись до містера Чітлінга:

— З тебе сьогодні слова не витягнеш, Томмі! Як по-вашому, Фейгіне, про що він думає?

— Звідки ж мені знати, дорогесенький? — обернувся єврей, який саме роздмухував міхом вогонь. — Мабуть, про свій програш. Або про місця не такі далекі, з яких він щойно повернувся. Ха-ха! Чи вгадав я, дорогесенький мій?

— Ні, не вгадали, — відповів Пройда, не даючи відповісти містерові Чітлінгу, який уже розтулив був рота. — А ти що скажеш, Чарлі?

— Я скажу, — всміхнувся юний Бейтс, — що він вклепався в Бетсі. Дивіться, як він почервонів! Ой, помру, ой, цирк! Томмі Чітлінг улопався! Ох, Фейгіне, Фейгіне, оце потіха!

Той факт, що містер Чітлінг став жертвою ніжної пристрасті, вразив юного Бейтса з такою силою, що він знеможено відкинувся на спинку стільця і, втративши рівновагу, гепнувся на' підлогу. Але це не зіпсувало його веселого настрою: лежачи навзнак на підлозі, він нареготався донесхочу, потім сів на стілець і зареготав знову.

— Не зважай на нього, дорогесенький, — мовив єврей, підморгнувши містерові Докінсу й докірливо стукнувши юного Бейтса жерлом міха по плечу. — Бетсі гарна дівчина. Не відступайся від неї, Томе, не відступайся!

— Я тільки хочу сказати, Фейгіне, — сказав зашарілий містер Чітлінг, — що це нікого з вас тут не обходить.

— Авжеж, авжеж, — закивав головою єврей. — У нашого Чарлі язик без кісток. Не треба на нього зважати, дорогесенький. Бетсі гарна дівчина. Роби, як вона каже, Томе, і в тебе буде торба грошей.

— А я і роблю, як вона каже, — відповів містер Чітлінг. — Якби не її підказка, я б не потрапив за грати. Це ж тобі пішло на користь, хіба ні, Фейгіне? А півтора місяця за ґратами не варті навіть того, щоб про них згадувати, правда ж? Рано чи пізно я б однаково туди потрапив, то краще вже відсидіти строк узимку, коли так чи так надвір не хочеться потикатись, правда, Фейгіне?

— Щира правда, дорогесенький, — погодився старий.

— Заради Бетсі ти б, напевне, залюбки ще раз відсидів стільки ж, га, Томе? — спитав Пройда, підморгнувши Чарлі та євреєві.

— Авжеж, відсидів би, — сердито відповів Том. — І хотів би я знати, Фейгіне, чи знайдеться ще хтось такий, як я?

— Ні, не знайдеться, — похитав головою старий. — Що й казати. Я не знаю жодної живої душі, яка б згодилася на таке. Жодної, мій дорогесенький.

— Мене б навіть не судили, якби я її виказав, — зразу б відпустили, так, Фейгіне? — гнівно провадив бідолашний телепень. — Одного мого слова вистачило б, правда, Фейгіне?

— Щира правда, дорогесенький, — відповів єврей.

— Але я ні словом, ні півсловом не прохопився, так, Фейгіне? — не вгавав, дедалі більше розпаляючись, Том.

— Та звісно, ні, — відповів єврей. — Ти ж у нас мужній хлопець. Аж надто мужній, мій дорогесенький!

— Може, й так, — погодився Том, озираючись. — Та коли так, то що ж тут смішного, Фейгіне?