Поряд з молодим чорним стояв рудувато-жовтий цап, його батько. Через це він дістав ім’я Такежана. Сірий цап, давно відомий своїми хитрощами, був названий Жиренше, а бурого великого цапа, з високими гострими рогами, злого і забіякуватого, Жуман охрестив Уразбаєм. І тоді почалося те, що примусило Базарали сміятись усю дорогу від Кольгайнара до Акшоки: Жуман почав викривати невгамовну вдачу всіх чотирьох цапів — Азимбая, Такежана, Жиренше і Уразбая — і нахил їх до всяких смут. Старий, неначе на судному місці, виголосив цілу обвинувальну промову. Виявилось, що з ранку до вечора ці чотири баламути не дають спокою мирним козам, заважають їм пастися, розбивають отару. Дорікаючи цапам, Жуман знаходив щоразу більш гнівні і гіркі слова. І, все підвищуючи голос, він викривав схильність Уразбая, Жиренше, Такежана і Азимбая до розпусти, любов до насильства, перелічуючи їхні злочини, і дійшов до того, що згадав навіть Абая.

— Скільки проклять народу на вашій совісті! Правий Абай, коли звинувачує вас, негідників, баламутів, насильників! Стривайте, буде і на вас управа, зазнаєте господньої кари, поплатитеся за сльози бідолашних!..

Базарали розповідав це, майстерно імітуючи і голос, і звички Жумана. Слухачі давно вже реготали, не вмовкаючи; Абай, задихаючись, витирав очі.

Базарали закінчив:

— Сімдесят п’ять років базікав марно наш Жуман-пустомолот, нарешті все ж добазікався до чогось путнього. Ну, скажіть самі, хто з ваших іргизбаїв додумався до таких справедливих слів? От вам і Жуман-базікало!

— Базеке, а бачив він вас? — спитав Акилбай.

— Біда в тому, що тільки-но він почав говорити так до ладу, на мене напав приступ кашлю. Він оглянувся та як закричить: «Ти звідки взявся, нікчемний сину Каумена?»

І вже не знаю, чи розгубився старий, чи просто вдача його взяла гору, тільки він раптом знову став самим собою. Показав на гору Догалан і запитує мене: «Ось ти багато в житті побачив, у далеких краях був. Скажи лишень, скільки, по-твоєму, важить ота гора?»

Знову вибухнув сміх. Базарали розповідав далі:

— «Ой, Жумеке,— кажу,— ось на це в мене розуму не вистачило, не знаю, що сказати. А як ви гадаєте?» Він набундючився для поважності й каже: «Очі — терези, а розум — суддя: по-моєму, верховина Догалана важить п’ять тисяч пудів…»

Молодь довго ще посміювалася з балакучого старого. Айгерім і Зліха почали готувати чай. За круглим столом не могли б усі розміститися, його винесли, і просто на килимі послали велику скатерку. Коло гостей було велике, почали чаювання.

Час було починати читати вірші та співати пісні. Базарали, як найстарший з-поміж усіх, узяв домбру і простяг її Кокпаєві. Самовар, уже майже спорожнений, винесли, щоб закип’ятити знову, і Кокпай почав співати свою поему.

Вона була дуже довга. Кокпай вихваляв у ній хана Аблая. Самовар уже встиг знову закипіти, його внесли в кімнату, а Кокпай усе ще перелічував діла славетного хана. Потім він перейшов до славослов’я предків Аблая, але тут Базарали поплескав захопленого акина по коліну. Піднявши очі на Абая, Кокпай помітив, що той слухає поему з нудьгуючим виглядом.

Кокпай перестав співати і опустив домбру. Базарали швидко заговорив:

— Не осудіть мене, жигіти, що я першим починаю говорити. Крім мене, всі тут — акини, починаючи з Абая. Але, як сказав Ходжа Насреддін: «Коли навколо багато курок, потрібний хоч один півень». І раз я сьогодні тільки один слухач серед вас, співаків, то я й скажу свою думку.

Абай схвалив його намір. Базарали, невдоволено поглядаючи на Кокпая, почав:

— Ну що ти співав, Кокпай? Величаєш Аблая «дорогоцінним ханом», «мудрим», готовий бути жертвою його духу. Покінчив з Аблаєм, перейшов до його предків. Коли б я тебе не спинив, ти повів би нас на поклін до їхніх могил. Сказати правду, не подобається мені все це, Кокпай! Хіба мало уславлювали ханів та султанів темні акини? Вони і минулі часи витоптали й запаскудили своїми піснями. Чи не краще нам забути про це? Не можу я слухати таку поему після віршів Абая. Не до серця вона мені. Може, я заблудився, іду невірним шляхом? Скажіть мені самі!

Молоді акини, як тільки почав Базарали говорити, уважно його слухали. Абай задумливо похитував головою на знак згоди. І коли Базарали замовк, Абай заговорив:

— А таки справедливі ці слова і правильні. Науризбай, онук Аблая, багатьох штовхнув у біду і в горе. І злигодні його — тільки кара долі за лихо, яке сам він завдав людям. Не треба тобі так оплакувати його! А за що ти уславляєш нащадків Аблая? Хвалиш за те, що вони воювали з росіянами? Називаєш їх заступниками казахського народу? Брехня все це! Легенди про них — яскраві оманливі барви на гнилому дереві. Ніколи такі люди не були заступниками казахського народу! Навпаки, вони були маленькою купкою, що продавала і зраджувала народ, дбали тільки про своє султанство, тремтіли за своє ханство. І коли сьогодні хтось із нас сіє ворожнечу між казахами і росіянами, він робить погану послугу казахському народові. Казахи не побачать у житті світла, поки не зрозуміють всієї мудрості тих великих ідей, що їх несуть нам кращі сини російського народу. До істини нема іншого шляху, крім цього. А твоя пісня веде назад, до похмурої, дикої старовини. Така пісня лежить каменем на моєму шляху, перешкоджає моїм прагненням. Не можу я прийняти цієї пісні ні душею, ні розумом! — закінчив Абай, суворо дивлячись на Кокпая, і потім повернувся до інших: — На щастя, не всі ми складаємо такі пісні. Але те, що сказав зараз Базарали, стосується і нас.

Чай холонув, ніхто з молоді не доторкнувся до своєї піали. Всі мовчки чекали, що ще скаже Абай.

Він, помовчавши, заговорив тихо і повільно, хоч зблідле його обличчя виявляло велике хвилювання.

— Ви пишете про героїв-батирів, про красунь дівчат, про всевладне кохання,— почав він,— але цього замало. Незмірно мало. Це вірші не про життя і його гірку правду. Це вірші про сновидіння, солодкі мрії і марення. І не тільки ви в цьому грішні. Багато чого не висловив і я сам. Навколо нас і над нами нависла чорна, зловісна імла. Дні наші — в горі і в біді, люте зло тріумфує. Неначе увал за увалом, лежить на нашому шляху неуцтво, злість, насильство. А ми не допомогли народові побачити свій шлях, не кличемо його до боротьби. Кращі сини російського народу, відважні в думках і рішучі в ділах, знаходять ці шляхи, показують їх народові. Ми ж, акини, у безпечному спокої співаємо тільки пісні забави. Ні, не борці ми! Не зуміли стати попереду каравану! Не зуміли пробудити народ до боротьби. От на що потрібні ваші сили! Шукайте, беріть приклад з того нового, чим живуть зараз нові люди в Росії! Ось найголовніша наша справа!

Він замовк. Слова його яскраво показали, що жодна прочитана за ці дні поема не дістала схвалення.

Коктай, посилаючись на головний біль, пішов до дверей. Дивлячись йому вслід, Абай зрозумів, що він іде ображений, і це викликало у нього роздратування. Інші акини сиділи мовчки.

Дармен ледве стримував хвилювання. Нарешті звичайна сміливість примусила його заговороти, хоч він з побоюванням поглядав на суворо зсунуті брови Абая.

— Абай-ага, у мене є одна нова пісня. Я ще не читав її нікому. Що, коли б ви прослухали її і сказали, чи на правильному я шляху?

Абай з надією глянув на Дармена:

— Заспівай! Заспівай, ми послухаємо!

І Дармен співучим голосом почав читати свою поему. Від сильного хвилювання він зблід, очі його виблискували.

Вже з перших рядків поеми всі почали слухати з наростаючою увагою. Поема починалася з опису знайомих усім урочищ Азбергену і Шуйгінсу. Непроглядна пізня осінь, що загрожувала людям тягарями і лихом, зловісні хмари вкрили небо. Аул зажерливого бая стоїть ще на осінньому пасовищі. У дірявому курені, край аулу, висхла хвора мати міцно пригортає до себе двох напівголих тремтячих малюків. Це Асан і Усен. Тут же бідолашна бабуся Ійс. У кутку лежить пастух Іса, що цілий день проходив біля байської отари і перемерз до кісток.

Вітер дедалі лютішає. Починається буран. Жорстокий бай і його лиходій син б’ють Ісу. Хворого, закляклого, зони женуть його за отарою, яку захопив буран. Крижаний вітер, то злива, то сніг. Крізь бурю продирається Іса, рятує отару. Раптом вовки — один, другий… Ціла зграя… Відважна боротьба сміливого жигіта… Відчайдушний бій беззбройної людини із старим вовком…