— Що ж, я вас слухаю, Ібрагіме Кунанбайовичу.

— Ми…— Абай спинився.— Ви не думайте, що я говорю тільки про себе, я говорю про народ. Хай то буде російський селянин, степовий казах чи мільйони трудівників, що населяють міста,— кожен з цих людей, думаючи про Росію, каже собі: моя вітчизна, моя держава — як же можу я бажати їй поразки? Кожна людина, що живе в Росії і має серце в грудях, бажає перемоги своїй батьківщині. Це ж природно, інакше й бути не може! — гаряче вигукнув Абай.

— З першого погляду ваша думка справді здається правильною, — заговорив Павлов, добираючи докази, які могли б бути переконливими для Абая.— Проте в народу, в тих мільйонів людей, про яких ви говорите, є не тільки зовнішній ворог. Коли навіть визнати, що Японія — йому ворог, то це ворог далекий і не такий уже страшний. У нього є вороги ближчі і, мабуть, страшніші.

— Ви кажете про самодержавство? — думка Павлова ставала для Абая яснішою.— Звичайно, самодержавство — великий ворог народу…

— Так, це найближчий, найпідступніший і найнещадніший ворог трудового народу! — схвильовано сказав Павлов.— Але якщо цей ворог зазнає оглушливого удару, тобто воєнної поразки, він розгубиться, ослабне. А сили революції внаслідок цього зростуть, дістануть реальну можливість діяти. Коли Росія виграє війну,— самодержавство зміцніє. Тоді вільно розгуляється реакція, і революцію буде відкинуто назад на багато років. Так думають усі справжні революціонери…

Павлов не приховав від Абая, що і в революційному русі є люди, які на словах «разом з народом» і «проти самодержавства», а насправді йдуть на змову з темними силами і намагаються підірвати справу революції зсередини.

Абай подумав, що і в цій святій справі, як і скрізь, поряд з добром гніздиться зло. Непохитна віра в перемогу істини і добра над силами зла, що звучала в словах Павлова, була близька Абаєві і трохи відвернула його від батьківського горя; в його змученому серці зажевріла надія, і тепер він міг спокійніше вислухати висновок Станова.

Лікар визнав становище Магаша тяжким. Вилікувати, на жаль, його не можна, бо сучасна медицина ще не знайшла цілющого засобу проти цієї хвороби. Хворому конче потрібні свіже повітря, добре харчування і догляд. Треба домогтися того, щоб хвороба з скоротечної форми перейшла в хронічну. Такі хворі часто-густо живуть довгі роки. Ось усе, що Станов міг сказати. Він радив якнайшвидше перевезти Магаша в аул і там лікувати його кумисом…

Кілька днів по тому Абай, Дармен, Баймагамбет і Какитай лаштувалися в дорогу. Зима все ще лютувала. Страшно було дивитися на чорні, обморожені обличчя приїжджих з степу, а особливо на тих, хто прибув верблюжачим караваном, який взагалі просувається повільно. Багатоденна хуртовина могла захопити Магашеву кибитку у відкритому степу, і це дуже тривожило Абая. В усякому разі, треба, щоб Магаш мав багатьох попутників, бо тоді й хуртовина не страшна: багатолюдна валка завжди проб’ється вперед… От коли б усі родичі, друзі й знайомі, які приїхали з аулів у місто, вирушили разом назад!

І люди відгукнулися на заклик Абая. Вони просили тільки кількох днів відстрочки, щоб завершити свої справи і запастися всім потрібним до кінця зими. Швидко промайнули ці дні, і ось завтра на світанку з десяток саней виїдуть з міста у степ…

Напередодні від’їзду до Абая прийшов попрощатися Павлов. До його обличчю було видно, що він приніс якісь хвилюючі вісті. Ніби не знаходячи собі місця, він походжав по кімнаті. Нарешті, зупинившись перед Абаєм, урочисто сказав:

— Ібрагіме Кунанбайовичу, ми на порозі подій, наслідки яких неможливо зараз передбачити. Розпочалася війна з Японією. Японія виступила перша, не чекаючи оголошення війни з боку російського уряду. Через бездарність царського командування японці, незважаючи на героїчний опір гарнізону, захопили фортецю Порт-Артур. Самодержавство вже з перших днів війни виявило всю свою гнилизну. Воно показало, що не може ні правити країною, ні захищати її кордони. Воно веде країну до неминучої воєнної поразки. Мільйони людей, які ще сумнівалися в можливості приходу революції, незабаром почнуть вірити в її неминучість. А коли віра в революцію, прагнення до революції охоплюють широкі маси, значить Її прихід уже близький!..

Революція!.. Це бунтівне слово, вимовлене другом, і віра в близькість революції, що звучала в його Голосі, сповнили радістю Абаєве серце. Життя, яке він знав, його похмуре середовище, горе, що спіткало його домівку, тіснили Абая звідусіль, наглухо замикаючи в своєму колі. І ось хтось дужий і добрий, ніби розпроставши крила, зім’яті негодою і бурями, сказав: «Одірвися від повсякденності, дивись у далечінь! Думкою, серцем, мрією своєю прямуй назустріч майбутньому».

Протягом останнього місяця Абаю весь час здавалося, що він стоїть над безоднею. Уві сні його мучили кошмари, йому ввижалося, що він пливе по криваво-каламутній воді. Важка імла буремної ночі насувається на нього. Один у пустельному холодному світі, захлинаючись крижаною хвилею, він знемагає, втрачає останні сили.

Тепер, коли синові загрожувала смертельна небезпека, Абаю часом уявлялося, що страшна примара холодної неосяжної пучини і є само життя…

Радісна звістка, принесена Павловим, здалася поетові ясною вранішньою зорею. Посланцем майбутнього прийшов до нього Павлов, і Абаю уже вчувалася хода нової людини, яка йде йому назустріч; то була хода сильного, розумного і доброго володаря незнаних, могутніх сил.

А що ж там, у надрах казахського степу, в тому світі, де живе він, Абай,— чи є там люди, здатні розкрити серце і розум назустріч новому життю? Поки що степ сліпий і глухий; він оповитий непроглядною імлою, жодний промінь ще не мріє в цій імлі. Тим-то так страшно людині, що самотньо пливе в далину по холодних каламутних хвилях. Проте сьогодні вже видно туманні обриси нового незнаного берега; десь там, за чорною горою, благословляється на світ…

До Абая прийшли попрощатися його старі друзі — Сеїль, Дамежан, кілька затонських вантажників на чолі з Сеїтом та Абеном. Абай привітно зустрів гостей, звелів зварити м’яса і принести кумису. Хоч як важко жилося зараз усім цим людям, ніхто не промовив і слова скарги: зпали, що серце Абая сповнене печалі, і не хотіли нести йому ще свої турботи. Крім того, всіх хвилювала тепер звістка про початок війни і гості навперебій розпитували господаря про значення цих подій. Абай докладно розповів усе, що знав з уст Павлова. По обличчях слухачів видно було, що вони не тільки добре розуміють суть того, про що Абай говорить, але ще й пов’язують з війною якісь свої надії. Мабуть, думки, висловлені Павловим, уже носилися в повітрі. Та й сам Павлов, і його дружина недарма цілі дні бували в затоні…

Отак точилася жвава розмова. Раптом до кімнати зайшов Дармен, а за ним Шубар і ще кілька чоловік. Привітавшись з ними, Абай провадив далі:

— Хто знає, скільки ще часу мине, доки ми побачимо нове, краще життя! Люди, розумніші і прозорливіші за мене, передові люди російського суспільства, можливо, змогли б відповісти на це питання. В усякому разі, рано чи пізно, той світ неправди, в якому ми живемо, мусить змінитися й оновитися.

На обличчях гостей, покарбованих зморшками, гіркими слідами тяжких переживань і образ, заграв на мить відблиск світлої радості: слова Абаєві наче перекликалися з несміливими надіями, що зріли в їхніх серцях.

Захоплений розмовою, господар зовсім забув про Шубара, і раптом той сам нагадав про себе різким голосом, який завжди проймав Абая холодом.

Шубар мав прикру звичку — говорити з Абаєм трохи насмішкувато. Таким самим тоном звернувся до нього і сьогодні:

— От, Абай-ага, одні обіцяють людям кінець світу, а ви — рай на землі. Чи не будете ви ласкаві сказати нам, коли саме осінить нас ця благодать? А головне, чи сподобиться дожити до неї хтось із присутніх або принаймні хоча б хтось з нині живущих?

Абай не відповів Шубару і навіть не обернувся до нього. Зразу заговорив про інше…

Гості розійшлися вже смерком. Залишившись вдвох з Абаєм, Дармен засвітив лампу і поставив її на стіл. Пильно дивлячись на вчителя, він заговорив про те, що мучило його весь день: