Вони перейшли до іншої кімнати, захаращеної такими блискучими й таємничими інструментами, як астролябії, планетарії, хроноскопи, віршометри, хореямбуси й теодолінди, і тут, коли вони підійшли до вікна, Чаклун сказав:

— Ось твої Даффери.

— Я нікого не бачу, — сказала Люсі. — Але що це таке — оті грибоподібні штукенції?

І тими штукенціями, на які показала Люсі, був заповнений увесь газон. Звичайно, вони навдивовижу скидалися на гриби: ніжки могли сягати метра заввишки, стільки ж мали в діаметрі капелюшки. Придивившись до них уважніше, вона помітила, що ніжки не росли зсередини капелюшка, а якось збоку, що справляло враження, немовби гриби ось-ось перекинуться. Біля кожної ніжки у траві теж лежало щось дивне, щось на кшталт маленької торбинки. Що довше вона вдивлялась у ці дивні речі, то менше вони нагадували гриби. Капелюшки зовсім не були округлі, як вона вважала спочатку: вони були видовжені і розширювались з одного кінця. Істот було багато — п’ятдесят чи й більше.

Годинник пробемкав третю.

Цієї миті сталося щось абсолютно фантастичне. Всі «гриби» раптово стали на голову. А маленькі «торбинки», які лежали біля ніжок на траві виявилися головами і тулубами. А самі ніжки — ногами. А найдивовижніше було те, що з кожного тулуба виростала лише одна нога, яка закінчувалась однією величезною стопою з широкими, дещо закрученими догори пальцями — так, що вся стопа трохи нагадувала маленький човник. Люсі одразу ж зрозуміла, чому ці істоти щойно були подібні до грибів. Просто кожна лежала собі на спині, виставивши ногу в повітря; саме ці гігантські стопи, побачені згори, нагадували капелюшки грибів. Згодом вона довідалася, що це був їх звичний спосіб відпочинку, бо стопи захищали їх від сонця й дощу. Одноніг, що лежить під своєю власною стопою, почувається, немов у наметі.

— Ох, які смішнючі диваки! — закричала Люсі і порснула сміхом. — Це ти їх такими зробив?

— Так, так, це я перетворив Даффері на Одноногів, — сказав Чаклун. Він теж заходився від сміху, аж сльози стікали йому по щоках. — Ти тільки глянь!

На це варто було подивитись. Малі, одноногі людці не могли, ясна річ, ходити або бігати так, як ми. Вони рухалися стрибками, як блощиці або жаби. І що це були за стрибки! Мовби кожну велику стопу було нашпиговано пружинами! А падали вони на землю зі страшенним галасом — це були саме ті гуркотливі звуки, які так здивували Люсі попереднього дня. А тепер вони стрибали в усі боки, перегукуючись:

— Агов, хлопці! Ми знову видимі!

— Так, ми видимі, - сказав один з них у червоному капелюсі з декоративним хвостом, вочевидь, шеф Одноногів. — Скажу вам, що коли чуваки видимі, тоді вони можуть бачити одне одного.

— Ах, саме так, саме так, шефе! — почулися крики. — У тому й річ. Ніхто б краще не міг це сформулювати. Це не можна було викласти краще.

— Та мала застала старого вві сні, - озвався знову шеф Одноногів.

— Цього разу ми обвели його навколо пальця.

— Саме це ми й хотіли сказати! — заволав одностайний хор голосів. — Ти сьогодні кращий, ніж будь-коли, шефе. Так тримати, так тримати.

- І вони мають нахабство таке про тебе казати? — здивувалася Люсі. — Адже ще вчора вони так панічно тебе боялися. Невже їм і на думку не спадає, що ти можеш це почути?

— Якраз це і є чи не найсмішніша риса Дафферів, — сказав Чаклун. — То вони поводяться так, мовби добре знають, що я дуже грізний, тримаю руку на пульсі й усе чую. А вже наступної миті переконані, що я дозволю піддатись на одну з їхніх штучок, які б навіть дитина виявила. Важко повірити, але так воно є.

— Але чи конче треба знову повертати їм колишні форми? — запитала Люсі. — Ох, справді, я переконана, що нічого поганого не було б у тому, щоб залишити їх такими, якими вони є. Ти вважаєш, що їм справді так краще? Виглядають вони дуже щасливими. Поглянь, який стрибок! Як же вони тоді виглядали?

— Як звичайні карлики, — відповів він. -1 до того ж, не такі милі, як підвид, що живе в нас у Нарнії.

— Справді, шкода було би повертати колишню форму, — сказала Люсі. — Вони такі смішні… і цілком милі. Може, я спробую їм про це сказати?

— Я переконаний, що це може щось дати, але за умови, що тобі вдасться втовкмачити це їм у голови.

— Підеш зі мною спробувати?

— Ні, ні. Без мене ти матимеш більше шансів.

— Дуже дякую за обід, — сказала Люсі й вибігла з кімнати. Вона притьмом збігла сходами, якими з таким зусиллям підіймалася цього ранку, і зіткнулася внизу з Едмундом. Тут зібрались усі. Люсі відчула докори сумління, побачивши їхні занепокоєні обличчя й усвідомила, як довго вона про них не пам’ятала.

— Все в порядку! — закричала вона. — Все гаразд. Чаклун — наш друг. І я бачила Його… Аслана!

І чимдуж побігла до саду, залишивши всіх з роззявленими ротами.

Тут земля аж двигтіла від стрибків, а повітря тремтіло від криків Одноногів. І стрибки, і крики посилились, коли вони побачили Люсі.

- Іде! Іде! — заверещали вони. — Потрійне «ура» на честь цієї малявки. Ах, як ти пошила в дурні стариганя — слів нема! Але ти йому й подала урок!

— Нам невимовно прикро, — додав шеф Одноногів, — що ми не можемо потішити твоїх очей нашим справдешнім виглядом, що ми його мали перед спотворенням, бо ти б не повірила, настільки велика різниця. Отака правда, бо ніхто не заперечить, що ми зараз страшенно потворні, тож ми не будемо тебе ошукувати.

— Ех, такі ми вже є, шефе, такі ми вже є, - як відлуння повторили шість дюжин ґумових м’ячиків. — Ти добре це сказав, добре це сказав.

— Але я зовсім не вважаю, що ви бридкі, - мовила Люсі, піднімаючи голос, щоби бути почутою. — Я вважаю, що ви виглядаєте дуже гарно.

— Слухайте, що вона каже, слухайте, що вона каже, — закричали Одноноги. — Добре говориш, дівчинко. Ми дуже добре виглядаємо. Ти не знайдеш гарніших за нас. — У їхньому голосі не було ані крихти здивування і нічого не вказувало на те, щоб вони помітили, як раптово змінили думку.

— Вона каже, — повідомив шеф Одноногів, — що ми виглядали дуже гарно, поки нас не спотворили.

— Правду кажеш, шефе, правду кажеш! — заспівали хором інші. — Так вона і сказала. Ми самі чули.

— Я не казала цього! — закричала Люсі. — Я сказала, що ви зараз дуже гарні.

— Так вона сказала, так вона сказала, — притакнув шеф. — Вона сказала, що ми були дуже гарні.

— Слухайте шефа і ту малявку, слухайте їх! — заспівав хор. — Оце пара. Вони завжди мають рацію. Краще сформулювати просто неможливо.

— Але ж кожен із нас говорить протилежні речі! — закричала Люсі, тупнувши від злості ногою.

— Так, так! — закричали Одноноги.

— Немає нічого кращого, ніж речі протилежні. Говоріть так, говоріть так разом!

— З вами насправді можна збожеволіти, — сказала Люсі і здалась. Але Одноноги справляли враження цілком задоволених істот і нарешті вона зрозуміла, що загалом вона досягла успіху.

Цього дня, поки всі не вклалися спати, сталося дещо, що змусило Одноногів ще більше полюбити свої теперішні форми. Каспіян та інші нарнійці повернулися на узбережжя, аби повідомити про все Рина й решту команди. А Одноноги супроводжували їх, стрибаючи та падаючи на землю, наче футбольні м’ячі, і водночас безперестанку й голосно погоджуючись одне з одним, аж Юстас не витримав:

— Краще б уже Чаклун перетворив їх не на невидимих, а на нечутних.

Потім він пошкодував, що сказав це, бо мусив довго пояснювати Одноногам, що нечутна істота — це істота, яку не чути, і хоч це коштувало йому значних зусиль, він не був до кінця переконаний, чи насправді вони зрозуміли, що він мав на увазі, а вже особливо його збентежило, коли вони нарешті сказали:

— Ех. Він не здатен усе так чітко викласти, як шеф. Але ти навчишся, юначе! Послухай його уважно. Він тобі покаже, як треба говорити. Для тебе він мусить бути зразком промовця!