Запеклі бої тривали усю зиму 1768 – 69 pp. Серед селян розповсюджувались маніфести від імені міфічного козака Івана, які закликали до боротьби, відтепер не тільки з поляками, а і з російськими військами.
Бажаючи остаточно покінчити з рухом коліїв князь Голіцин вислав на Правобережжя загін генерала Вуїча чисельністю більш двох тисяч вояків, озброєних навіть гарматами. З'єднавшись з польськими вояками під проводом Стемпковського, вони почали прочісувати ліси та невеличкі селища, шукаючи отамана Шостака, який попсував їм чимало крові своїми зухвалими витівками та принизливими висловами. Перехопивши загін Шостака під Ротмистрівкою, вони розбили його майже вщент та одразу попрямували «по душу» Журби. Пізніше було розбито Тимченка. Отаман Панченко замкнувся в замку і героїчно боронився дві доби. Хоча багато ворогів було вбито при облозі, та замок був захоплений. Полонених не брали, усі колії загинули.
Та все ж таки, незважаючи на загибель багатьох загонів, продовжували з'являтися нові. У документах згадується сформований у грудні 1768 року загін запорожця Василя. Він розділився на дві частини, які взимку 1768 – 69 pp. вели бої проти поляків і росіян у районі Канева та на Смілянщині.
27 березня 1769 року невідомий автор у листі, що зберігся в архіві, писав з Варшави: «На Русі щораз більше поширюється пожар. Повстало селянство України, Брацлавського, Київського і частини Волинського воєводств».
15 квітня 1769 року Катерина II направила генерал-губернаторові Малоросії Рум'янцеву новий указ: розправитися з учасниками повстання коліїв, які будуть робити спроби втекти на Лівобережжя, «как с разбойниками».
І хоча у травні 1769 року повстання згасло як масовий рух, окремі загони коліїв діяли ще і в другій половині 1769 року та навіть у наступні роки. Але все це вже не мало політичного значення, хоча й сприяло утворенню легенд про українських робін гудів.
Учасники повстання коліїв
Отже, цей рух назвали Коліївщина. Цікаво довідатися, з кого формувалися загони коліїв? Що саме штовхало їх на шлях боротьби? Скільки їх було?
Перш за все треба зазначити, що усі загони коліїв формувалися виключно з добровольців. Не було ніякого рекрутування на землях, які були захоплені коліями та очищені від поляків. Хоч у проголошеному в Умані начерку конституції Гетьманщини була постанова про загальну обов'язкову військову службу, бо кожен українець є козаком, та ця постанова не була втілена у життя, бо уряд в Умані проіснував менше місяця. Тож війська коліїв були сформовані виключно з добровольців. Судові документи свідчать, як це відбувалося: до села заїжджав невеличкий загін коліїв, і якщо серед селян був хтось, пов'язаний з повстанцями, то він хутко скликав усіх селян на збори. По-перше, була коротка емоційна промова, де простими словами пояснювалася мета повстання, потім лунав заклик приєднуватися. Більшість селян охоче допомагали здобувати панський маєток, але не бажали залишати своїх домівок, та все ж деякі приєднувались до повстанського загону та йшли з ним далі.
Першою групою коліїв були 19 запорожців із Максимом Залізняком на чолі, які у 1767 році потайки прибули до Мотронинського монастиря з метою розпочати повстання проти Польщі на Правобережжі. Там до них приєдналось десь три сотні добровольців. Серед них були майбутні отамани Неживий, Швачка та Бондаренко. Вони швидко сформували окремі загони, поповнюючи їх у селах та містечках та пішли кожен своїм шляхом. Головне угруповання повстанців під командою полковника Залізняка під час наступу на Умань мало дві тисячі коліїв, міліція надвірних козаків під орудою сотників Ґонти й Уласенка нараховувала приблизно стільки ж козаків. Тож у Ґонти із Залізняком під Уманню було понад чотири тисячі повстанців. Стільки ж було коліїв в тих загонах, що діяли окремо. Загалом у повстанських загонах було від восьми до десяти тисяч коліїв. Вже згадуваний вище Мощенський вважав, що сумарна кількість учасників коліївського повстання становила 30 000 чоловік. Ця велика цифра може викликати недовіру, але якщо мати на увазі не тільки постійні загони повстанців, а і стихійні формування селян та міщан, то вона може бути реальною.
За національною приналежністю – тут можна погодитися з П. Мірчуком – майже усі колії були українцями, хоча у працях радянських істориків зустрічаються твердження, нібито в Коліївщині брали участь представники багатьох національностей: росіяни, українці, білоруси, молдавани тощо. Такі припущення можна вважати або пропагандою, або результатом недостатньо ретельного вивчення документів, тієї ж Коденської книги. Ось вам приклад: радянський історик В. О. Голобуцький у своїй праці «Запорозька Січ в останні часи свого існування» пише: «Серед коліїв ми зустрічаємо поляків – жовнірів Роговського, M. Деркаловського, M. Чотовського. Ліппоман говорить про перехід до повсталих 500 литовців, яких гетьман Радзивилл надіслав на допомогу польським панам. У загоні отамана Сави Майбороди перебував єврей Олексій Перехрест, він же Цвілий, запорізький козак, син орендаря із села Капустинська Долина на Смілянщині».
Наводячи свій реєстр «поляків-коліїв», Голобуцький посилається на історика Шульгіна та на Коденську книгу. Але в Коденської книзі про того ж Чотовського, свояка полковника Неживого, сказано, що він «шляхтич-русин». Щодо походження «коліїв-литовців», то Равіта-Гавронський пояснює, що це був загін з 500 надвірних козаків маєтків Радзивілла під командою полковника Бендзанського, усі до одного українці. Назва «литовці» мала у цьому випадку зовсім інше значення – це було так би мовити територіальне маркування. Така плутанина зустрічається досить часто у літописах гайдамацького руху. Наприклад, тодішня польська армія розподілялася на три частини: «коронну», яка базувалася на території Польщі, тобто у «короні», «українську», яка базувалася в Україні, й «литовську», що квартирувала в Литві. Частина армії, що називалася «українською», складалася із самих поляків, надвірні козаки Потоцького теж називалися «поляками», хоча були українцями. «Волохи», яких Антонович називає «селянами з Молдавії», були теж українцями за походженням, це нащадки тих селян, що брали участь у повстанні 1702 року та втекли від розправи польської влади на правий берег Дністра. Саме з тих «волохів» був голова повстання 1734 року Верлан, полковник надвірних козаків князя Любомирського. Станкевич і Маянович, що були старшинами у російській армії, йшли по документам «руськими», але за етнічним походженням вони були українцями.
Було б некоректним стверджувати, що в армії коліїв не було жодного неукраїнця за походженням, бо навіть на Запорозькій Січі були вихрести, наприклад, люди татарського походження, які прийняли православну віру. Але це неважливо, бо якщо серед коліїв і були представники різних національностей, все ж таки то була суто українська справа.
Чимало дослідників, як ми бачимо, називають коліїв звичайними розбишаками. Тож чи були серед них злодії? Стверджувати, що не було жодного, немає підстави. Але загони коліїв не були звичайними бандами розбишак, а те, що вони грабували маєтки польських шляхтичів, вкладається у суть боротьби коліїв – забрати в поляків те, що вони вважали своїм. Пограбування польських маєтків було свого роду політичною заявою. До коліїв приставали люди, які добре розуміли, що в них не багато шансів повернутися до мирного життя та своїх родин, тож збагачення не було їх основною метою. Вони йшли битися за право жити на своїй батьківщині та робили це так завзято і хоробро, що навіть упереджені польські мемуаристи й історики визнають неймовірну відвагу коліїв. Ці люди, озброєні іноді просто кіллям, не збиралися відступати, бо нема куди. «Або славу здобути, або дома не бути!» – таким був їх бойовий клич. Вони билися як леви, бо знали: якщо потраплять у полон, їх чекає страшна смерть. Тому полякам та росіянам доводилося виставляти загони, які у кілька разів переважали за чисельністю повстанські формування.
На підставі протоколів Коденської книги описано кілька епізодів, що наочно демонструють надзвичайну бойову доблесть повстанців. Наприклад, наведений істориком Шульгіним опис бою повстанського загону з панцирною «хоругвою», тобто підрозділом польського регулярного війська, що становив від 100 до 125 польських кіннотників у панцерній зброї, під командою капітана Каміньського. Це було одразу після падіння уманського уряду, коли поляки вирушили «на лови» окремих загонів коліїв. У селі Білий Камінь біля Могилева вони наздогнали повстанський загін чисельністю десь 150 чоловік. Сили були майже рівні, але польські вояки були свіженькими, та й зброя в них була набагато краща, не кажучи вже про захисні обладунки. Та як тільки колії пішли в наступ, польські вояки на чолі з командиром накивали п'ятами! Але чому? Бо поляки вважали, що при такому співвідношенні вони будуть побиті, от й втекли! Вони нападали на повстанців лише тоді, коли перевищували їх чисельністю не менш як втричі. Та колії навіть тоді не складали зброю, гинучи в бою, тож, щоб здобути полонених для «показових судів», польські вояки нерідко заходили у село, вламувалися у першу-ліпшу хату, кували у кайдани усіх чоловіків та передавали їх до суду, як полонених повстанців. Схоплені на полі бою колії героїчно витримували тортури, деякі навіть насміхалися над ляхами, та коли в них був хоч шанс отримати свободу, вони прикидалися темними селюками або злодюжками. І це було не боягузтвом, а здоровим глуздом, тому що мертвий боєць не принесе користі своїй справі. Згадаємо також, що Катерина II проголосила у своєму «універсалі», що кожному повстанцю чи селянину, який видасть польській або московській владі провідних коліїв, буде даровано помилування та нагорода, але випадків видачі ватажків іншими учасниками повстання не зафіксовано. Селяни підтримували коліїв, хоч за допомогу останнім загрожувала жорстока кара. Селяни робили це, бо вважали усіх поляків смертельними ворогами українського народу. І тому люди, що не стали до лав коліїв, бо не змогли покинути свої родини та домівки, допомагали чим могли. Селяни давали харчі, збирали відомості про пересування ворожих військ та навіть переховували поранених коліїв. Селяни масово допомагали повстанцям, хоча багатьох було репресовано польською та московською владою.