Створення органу державного управління під назвою Директорія розпочалось за кілька місяців до того, як її проводирі захопили владу у гетьмана Скоропадського. Ще в травні 1918 року соціалістично орієнтовані політичні партії утворили Український національно-державний союз, який у серпні того ж року було перейменовано в Український національний союз. Ця політична організація була в опозиції до Скоропадського і фактично перебувала на підпільному становищі. Ще наприкінці літа 1918 року діяльність УНС почала набувати все більш радикальних форм, а восени остаточно було прийнято рішення перейти до організації військового перевороту. 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти гетьманату. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР – Директорію. На чолі Директорії мали стати вже відомий нам від часів Центральної Ради В. Винниченко, а також С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський і А. Макаренко. Проголошений Скоропадським 14 листопада курс на федеративний союз з білогвардійською Росією лише прискорив розвиток подій. Керівники Директорії, не втрачаючи часу, зібрали у Білій Церкві головні ударні сили, які складалися з формувань Січових стрільців, і розпочали активні бойові дії.

Агонія гетьманату тривала недовго. Після розгрому у бою під Мотовилівкою, який відбувся 18 листопада 1918 року, гетьман Скоропадський залишився по суті без військової підтримки, тож питання про владу було вирішене: на початку грудня армія Директорії УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань Радянської Росії залишити українську столицю. На початку 1919 року значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Землі, які, згідно з указами Директорії, були роздані селянам, влада «робітників і селян» почала відбирати і передавати новим господарським утворенням – радгоспам та сільськогосподарським комунам. Віднині українське селянство зобов'язувалося здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни, які зовсім нещодавно радо вітали більшовиків, раптом усвідомили, що всі гасла нової влади були лише порожніми обіцянками. І усвідомивши це, повернули свої симпатії Директорії – по всій Україні вибухали повстання проти більшовиків. Але було вже пізно. У квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії і станом на початок літа цього року на території України було встановлено радянську владу. Українська Народна Республіка припинила своє існування.

Від трагічних подій, які відбулись наприкінці січня 1918 року, нас відділятиме скоро вже сотня років. Здавалось би, ціла ріка часу минула, Україна зазнала значних змін і багатьох потрясінь значно більших, аніж те дрібне протистояння юних патріотів України і більшовиків. Чому ж ми знову й знову повертаємося у згадках до бою під Крутами, чим є він для незалежної України? Звичайно, це питання цілком риторичне. Бій під Крутами не може вважатися доленосною битвою, на кшталт Сталінградської битви для Росії або Ватерлоо для Західної Європи. Крути лише символ. Символ непохитності, патріотизму та всеосяжної любові до Батьківщини. І зовсім не важливо, що юнаки під Крутами нічого не могли переломити у процесі поневолення України. України, якій російська революція дала змогу отримати жаданий ковток свободи, та, на жаль, не дала часу, щоб оговтатись від запаморочення, котре прийшло після цього ковтка. Значно важливішим є той факт, що вузькою тернистою стежкою, протоптаною стопами крутян вирушили на захист незалежності України інші, ті, кого надихав подвиг київських юнаків.

Бій під Крутами був лише однією невеличкою віхою в українських визвольних змаганнях. Невеличкою, але значною за своїми наслідками. І усвідомивши цей факт, ми, нащадки, зобов'язані зберегти у собі той вічний вогонь, ту непереможну любов до Батьківщини, яку мали вони, юнкери і гімназисти. Молоді хлопці, перед якими лежало неораним полем ціле життя і які без жалю поклали його на вівтар служіння Україні.

Список встановлених учасників бою під Крутами, який передав музею Меморіального комплексу «Пам'яті Героїв Крут» Голова Ради громадської організації «Історико-культурологічне товариство «ГЕРОЇ КРУТ», народний артист України Ярослав Гаврилюк.

Старшини й вояки гайдамацького коша

1) Блаватний

2) Богаєвський Микола

3) Боженко Северин

4) Бурко Демид

5) Винник Федір

6) Гончаренко Аверкій – командир бою під Крутами, сотник Армії УНР, командир куреня 1 – ї Української юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького

7) Горошко

8) Горячко Сергій

9) Данилюк Матвій

10) Дзюблик Василь

11) Дудка Г.

Ємець

Заїка Іван

Заквалинський

Захарченко Д.

Кушнір Іван

Кушнір Михайло

Лавренко Михайло

Лисогір Семен

Лощенко Семен

Лукович (Лякович) Л.

Маґаляс Святослав

Матвієнко Степан

Матюха Ілія (прізвище цього вояка передав доктор історичних наук В. Сергійчук)

Михайлик Михайло

Могила С.

Монкевич Борис (за даними відділу Української революції 1917–1921 pp. Інституту історії України НАН України він не був учасником бою)

Недада (Недава)

Носенко Дем'ян

Одинець Гаврило

Олексієнко (Поржи-Олексієнко) П.

Пасічник

Роєнко С.

Самійленко Степан

Седлецький Гнат

Семець Василь

Семирозум Модест

С-ко Б.

Стеценко Панас

Твердовський Осип

Тимченко Федір Уманець В. Цап Степан Чорпіта Шарий Іван Шевченко Леонтій Шкода Петро Ярців (Ярцев) Микола

Андріїв

Бабій

Божко-Божинський Микола

Борозенко-Конончук

Буткевич Леонід

Вороний Юрій

Гайдовський-Потапович Лесь

Головащук Кирило

Гончаренко Федір

Грущенко Антін

Грущенко Олекса, Грущенко Олександр – (рідні брати)

Гуленко Микола

Дикий Андрій

Діятелович Феодосій

Дмитренко Василь

Дмитренко Лука

Довгаль Свирпа

Залізняк Володимир

Кирик В.

Коломийченко Василь

Коломієць

Компанієць

Король С.

Кошман

Крамаренко Петро

Курик Сидор

Лебідь Микола (?)

Лизогуб Микола

Любенець Павло

Наумович Володимир

Нітенко Микола

Омельченко Оверко

Отамановський Валентин

Пірук

Пітенко Микола

Полуботко Георгій

Попович Олександр (Олелько)

Пурик-Пуриченко Сидір (Ізідор)

Сірик Василь

Стемпковський Ігор

Туркевич Віктор

Фарфал

Чижів Микола

Шерстюк Олександр

Шульгин Володимир

1) Баталін Михайло

2) Бліхарський Володимир

3) Бутович Микола

4) Витвицький Володимир

5) Витвицький Іван

6) Гайдовський-Потапович Лесь

7) Ганкевич Микола

8) Гіба Юліян

9) Гнаткевич Василь

10) Дубницький Юрій

11) Золотарчук Микола

12) Карван Іван

13) Карван Костянтин

14) Кольченко Павло

15) Корпан Микола

16) Левченко Юрко

17) Лоський Ігор

18) Лукасевич Левко

19) Мисан

20) Онишкевич

21) Піпський Григорій

22) Соколовський Андрій

23) Сорокевич Іван

24) Сушницький Онуфрій

25) Тарнавський Євген

26) Цимбал Віктор