Вісім куль продірявили тіло цього хижака, і п'ять із них були смертельними.

Хто, власне, його застрелив?

Ми втрьох, невеличка група відважних мисливців.

Зідрану шкуру Єменка старанно вичинив і запакував разом з іншими нашими трофеями. Питання про те, кому дістанеться тигрова шкура, Єменці чи мені, — бо третього мисливця вже не було в живих, — мало вирішитися жеребкуванням після повернення до Вертловки.

Самого тигра ми закопали, щоб наші небажані слідопити — Арбузов і Чуваєв — не довідались про полювання та його наслідки. Єменка при цьому зауважив, що ми нагадали йому марновірних мисливців з племені ойротів, які в давнину теж ховали амбу.

Трохи пригнічені, ми почали розбирати палатки і, нарешті, залишили місце нашої п'ятиденної стоянки, де пережили так багато хвилюючих подій. Почався останній етап нашої подорожі до заповітних гір.

Розділ IV

СКАРБ СУРУНГАНСЬКИХ ГІР

Чижов з Єменкою почували себе трохи незручно від того, що Олег приховав од них справжню мету експедиції. Вони сприйняли це як прояв недовіри, і Олегові довелося мобілізувати все своє красномовство, аби переконати їх, що лише обережність змусила його так зробити.

Приїхавши до Вертловки, Олег довірився в усьому тільки старому мисливцеві Родіону Родіоновичу Орлову, який теж дотримувався думки, що краще не розголошувати справжньої мети подорожі аж до прибуття на місце. Погладжуючи вуса, він підморгував і радив:

— Обережність ніколи не завадить. У вас буде час повідомити членів експедиції про суть справи, коли ви доберетесь до Співучих гір. А може, ви взагалі туди не дійдете! Пильність у тайзі дуже потрібна. Там навіть позіхати треба обережно, бо комашня може забити вам рота.

Олег, мовляв, і дотримувався цієї поради, поки Чижов, нарешті, не зметикував, що удавана подорож на ловлю соболів продиктована обережністю.

— Тільки Рудольф Рудольфович дещо пронюхав раніше, — пригадував Чижов, — але я з простодушності ще й вичитував йому.

— Цілком правильно, — признався Олег. — З його натяків я теж зрозумів, що він догадується.

— Аякже, — втрутився я, — хоч я й довіряю людям, але ще у Вертловці помітив, що Родіон Родіонович щось приховує, а вже потім, біля Ведмежого озера, ви й самі проговорились.

— Тут не треба особливої проникливості, — перебила мене Тамара. — Я теж розуміла, що Олег Андрійович везе капкани на соболів тільки про людське око. Бачте, він і зі мною про це не говорив, мовчав як риба, хоч де в чому іншому був набагато відвертіший.

Олег почервонів по саме волосся, бо не знав, чи дівчина серйозно йому докоряла, чи жартувала.

— Та я… я ж не знав, що… — знітився геолог, і ми засміялися… — Та й Родіон Родіонович мені наказував навіть вам, Тамарочко, нічого не говорити. Адже це тільки повага до волі вашого діда. Сподіваюся, ви не образились?

— Бачили, дід уже рідний внучці недовіряє, — лукавила дівчина.

— Аякже, він називав вас щебетухою, — пригадав я.

— І ви теж на мене, бач, які добрі. Ще гуртом заклюєте, — гукнула дівчина і, стьобнувши коня, помчала вперед.

— Заждіть, — гукнув Чижов, — не всі гуртом, бо ця мавка ще пірне у зелену глибінь тайги, тільки її й бачили. Зупинимося, друзі, поговоримо про дальшу дорогу.

Ми всі зібралися навколо Петра Андрійовича.

— З слів Шульгіна ясно, що обидва його компаньйони і далі йтимуть за нами по п'ятах. Адже вони їдуть по наших позначках, які дуже допомагають їм. Ми з Єменкою домовились трохи поводити бандитів за носа. Як тільки досягнемо кам'янистого грунту, де сліди наших коней будуть менш помітними, Єменка зверне в тайгу й почне мітити шлях кудись в іншому напрямку. Поведе їх убік, поки натрапить на якесь велике болото. Там він витопче добре помітне таборище і повернеться назад. Нехай собі сушать голови, куди ми поділись.

Думка ця була схвалена. Ми досягли скелястого плато, і тунгус одразу ж звернув на північ, де простяглася непрохідна чорна тайга. Ми спішилися, віддали поводи Тамарі, а самі взялися «замітати» і без того мало помітні сліди копит.

Через плато протікала річка. Щоб зовсім не лишати слідів, ми поїхали її руслом. Лише через кілька годин наш невеличкий загін зупинився, щоб дочекатися Єменки. Він наздогнав нас тільки опівдні і розповів, що заїхав до такої оманливої трясовини, з якої сам ледве вибрався. Для змовників ця стежка, мовляв, буде твердим горішком.

Надвечір ми досягли горбастої місцевості, яка поступово переходила в гори. На рівній поверхні височини привільно розрослися листяні дерева. Води тут не було, і ми поїхали далі, поки, нарешті, не натрапили на маленьку річечку, де можна було напоїти коней і приготувати вечерю.

Крізь плескіт річки було чути якесь особливе булькання, ніби хтось кидав у воду каміння. Ще здалеку ми помітили, що з хвиль виринають сріблясті плавці, а під'їхавши до берега, побачили силу риби, що, вискакуючи, ловила комашню над водою.

Уже смеркалося, я почував себе втомленим, але не міг не скористатися з такої нагоди випробувати своє рибальське щастя. Нашвидку я приготував вудлище, прив'язав до жилки штучного сірого мотиля і сильним помахом закинув його аж на середину плеса. Тільки-но принада торкнулася води — почувся сплеск, і перший ласун дізнався, що навіть гарні на вигляд метелики бувають неїстівні. Рибина вистрибнула, намагаючись зірватися з гачка, але марно. За хвилину опинилася на березі. Це був харіус вагою кілограмів два з половиною.

Я тихо пішов понад берегом, наглядаючи нову зграю риб, і раптом помітив на протилежному боці якогось велетня у вивернутому кожусі. Коли придивився уважніше, в мене аж дух перехопило. Майже навпроти мене, за вісім-десять метрів, сидів ведмідь і жер рибину. Моя поява анітрохи не збентежила його, він ласував рибою далі. Тільки коли я зупинився прямо перед ним, звір замотав головою і став на всі чотири лапи. Почулося глухе ричання, і ведмідь повагом почвалав берегом.

У мене відразу відпало бажання ловити рибу, і я швиденько повернувся до табору. Але моя розповідь не оправила тут особливого враження, бо сибірські мисливці звикли до таких зустрічей з ведмедями.

Річечка була цікава і в іншому відношенні. Вечорами й ночами сюди сходилась усяка звірина, щоб напитись, а то й викупатись, і наші собаки весь час принюхувались, скавучали й гарчали. Щоб мати, нарешті, спокій, Чижов зачинив їх у палатці. Собаки трохи помовчали, а потім знову завели своє тоскне тріо. Якийсь із собак таки вислизнув з палатки і, тривожно гавкаючи, зник між деревами. За кілька хвилин його приклад наслідували й два інші. Незабаром біля річки зчинився підозрілий лемент, почулося ревіння.

Наше багаття вже майже погасло, і навколо запала темрява. Я поспішив до палатки, щоб узяти рушницю, а коли повертався, під ногами в мене прошмигнув якийсь звір. Через мить після цього на мене налетіло щось уже більше. Не встиг я отямитися, як мене повалив звір, майже на голову вищий за мене. Та це ж лось!

Не кращим було становище й моїх товаришів. Тамара голосно сміялася, ганяючись за кимось по палатці. Олег лежав на животі і волав: «Голова ж моя, голівонька!» А Старобор повзав по землі, намагаючись утримати якусь звірину, що пронизливо верещала.

Найбільшої халепи зазнав Чижов. Він хотів було забігти в палатку по рушницю, як щось стусонуло його в спину й підкинуло так, що він опинився зверху на палатці. Розпірки не витримали його ваги, і палатка завалилася.

Усе це відбулося швидко й несподівано. Не встигли ми опам'ятатися, як знову настала тиша. Тільки десь далеко валували собаки.

— Піймала, піймала! — закричала Тамара з палатки. — Але ж брикається…

Олег підхопився й кинувся до палатки. Та з поспіху в темряві наткнувся на вірьовку. Вона спружинила, і геолог відлетів назад з такою силою, що двічі перевернувся.