— Відповідайте, будь ласка, на запитання, — стиснув губи Журка. — Ви вбили професора чи ні?

— Чекайте, я мушу подумати. Це надто серйозна справа, щоб її вирішити за одну мить… Ні, знаєте, мабуть, я все-таки не вбивав того сердешного Містраля.

— Он як! То, може, ви скажете хоча б, як привласнили собі працю професора?

— Жахливе формулювання, — посміхнувся Заплон, — і, як мені здається, в даному разі не зовсім точне. Я не привласнив праці професора, мені подарували її.

— Подарували? Хто?

— Якась незнайома доброзичлива людина.

— Дивовижно! — в'їдливо зауважив Журка.

— Це правда. Я й сам був здивований, знайшовши рукопис у кишені свого халата у ванній.

— У кишені халата?

— Саме так. Я маю звичку купатися близько дванадцятої години і перед цим знайшов у кишені той подарунок.

— Дивно! — холодно промовив Журка. — Чому ж ви не сказали про це нам?

— Я вважаю, що це було б надто банально. Мені хотілося дати вам змогу виявити свої незвичайні здібності.

— Дякую. А чому все-таки ви обрали Йонаша?

— Ох, у мене були для цього деякі причини. Той невеличкий подарунок явно пахнув Йонашем.

— Пахнув?

— Буквально. У мене досить ніжний орган нюху, і я зразу відчув лаванду. Крім того, папірці були вимазані тим страшним шмаровидлом, з допомогою якого мій благородний колега оберігає нужденні рештки свого волосяного покрову.

— Брильянтином?

— Так. Якщо рукопис у вас, то можете перевірити. Жирні зелені плями досить виразні. Вам усе ще хочеться мене арештувати?

— Це зайве, — процідив Журка. — Досить і того, що ви не виходитимете за межі «Пристані» без мого дозволу.

Заплон сів на канапу.

— Словом, ви засуджуєте мене на безстрокову нудоту.

Зайшовши через півгодини в нашу кімнату, я застав поручика Журку за досить дивним заняттям. Він брав по черзі кожний аркуш знайденого рукопису, старанно обнюхував його, потім оглядав навпроти світла і відкладав убік.

Я зупинився, остовпілий, і подумав, що наш хоробрий Журка збожеволів.

— Що ти робиш, Іполите? — пробурмотів я.

— Запаху лаванди я не відчуваю, — промимрив Журка, — можливо тому, що в мене нежить, а може, він вивітрився. Зате жирних зелених плям до дідька. Наче хтось навмисне вимазав рукопис брильянтином. Дивно, що я раніше не звернув на це уваги. Поглянь!

Справді, кілька аркушів були дуже вимазані жиром.

— Це скидається на злий жарт, — сказав я.

У мене все більше складалося враження, що ми потрапили в якусь несерйозну історію.

— Ходімо у ванну, — сказав Журка.

На скляній поличці у ванній стояв флакон брильянтину доктора Йонаша. На дверях висіли два однакові купальні халати — з темносиніми і бордовими смугами… Один з них належав Заплону, другий — Йонашу.

Журка тихенько вилаявся.

— Безсумнівно, так вимазати жиром рукопис могла тільки свиня, яка хотіла кинути підозру на Йонаша. Будучи, зацікавленою в тому, щоб слід був виразний, вона не шкодувала брильянтину… Але хто ж це такий? Сюди кожен міг увійти, замазюкати рукопис і всунути його в халат. І Заплон теж міг. Цей слід нічого не дає.

— Іполите, — сказав я, оглядаючи електричну бритву Йонаша. — Чи не здається тобі, що хтось нас голить без мила, насухо?

Журка скривився і вийшов з ванної. У вестибюлі було порожньо, тільки Трепка дрімав у кріслі. Побачивши нас, капітан поворухнувся.

— Я бачу, ви взяли новий розгін, Журка, — сказав він, посміхаючись. — Якщо так піде й далі, то мені не залишиться нічого іншого, як до кінця слідства саджати капусту.

Журка кашлянув і підозріливо глянув на Трепку. З якогось часу у нього з'явилося надзвичайне недовір'я до невинних висловлювань Трепки.

Розділ XXV

Наступного дня я прокинувся стомлений. Журка до пізньої ночі перегортав свої записки і, голосно обмірковуючи найрізноманітніші гіпотези та варіанти слідства, не давав мені спати.

Ми вийшли в сад, щоб трохи провітритися після погано проведеної ночі. Біля альтанки наткнулися на капітана Трепку. Схвильований чи, може, скоріше, чимось вражений, з палицею в руці, він швидко ходив навколо клумби.

— А-а… прийшли, нарешті! — побачивши нас, капітан зупинився. — Я хочу повернутися до нашої вчорашньої розмови, колего Журка. Чи могли б ви мені сказати, як будете вести слідство далі?

Журка кашлянув.

— Мушу перебудувати теоретичну концепцію. Працювати в інтелігентному оточенні надзвичайно важко. Лобова атака не вдалася. Мушу розпочати, в деякому розумінні, спочатку.

— Спочатку? — вигукнув Трепка.

— Я займався, до певної міри, експериментом, — скромно опустив очі поручик. — Мабуть, ви згодитесь, що я вів справу дуже нешаблонно.

— Це правда.

— Я трохи відійшов од інструкції і визнаної схеми. Ну що ж, доведеться повернути на звичайну, може, й мало ефективну, але певнішу стежку.

— О, це дуже сумно, — сказав Трепка, — сумно, що ви занепали духом у той час, коли слідство наближається, до кінця.

— Наближається до кінця? — здивувався Журка.

— Саме так.

Ви знаєте, хто вбивця?

Знаю вже досить давно.

— Хто?

— Поки що не можу сказати… І не запитуйте чому. Досить з вас того, що це в інтересах справи.

— Перебільшуєте, капітане, — зітхнув Журка.

Обличчя в Трепки було кам'яне.

— Зрештою, — сказав він холодно, — прізвище злочинця для мене втратило вирішальне значення в цій справі.

— Втратило вирішальне значення? Як це розуміти, капітане? — здивовано спитав Іполит.

— Партнери тут менш важливі, йдеться про ставку гри, — пояснив Трепка дивним тоном. — Коли я довідався про це… все інше стало для мене дурницею. А ставка гри вже зрозуміла… Я чекав на останнє кільце ланцюга. Тепер воно вже є. Коло замкнулося. Настав час зробити остаточні висновки. Здається, що ми нічого не знаємо, що картина дуже туманна, але все це тільки обман. Уже все відомо.

— Все? — пробелькотів Журка.

— Так, друже, — сказав Трепка. — Треба тільки звільнитися від обмеженого погляду. Злочинець хотів маніпулювати нами, підсуваючи щоразу нові фальшиві докази, водячи нас сліпими стежками…

— Фальшиві докази? Що ви маєте на увазі?

— Дуже неприємно, але ваша мандрівка за рукописом «Дзета» і «Дельта» була погонею по фальшивому сліду.

Ми дивилися на нього вражені.

— Але не біда, — вів далі Трепка, — це навіть відіграло, так би мовити, свою роль. Злочинець певен, що обдурив нас. І це добре. — Трепка покрутив палицею в повітрі.

— Я не хотів вести вас за руку, — додав він за хвилину, — але остерігав. Хіба я не радив вивчати грецький алфавіт? Якби ви вивчали грецький алфавіт, то знали б, що «дзета» — шоста буква алфавіту. «Дзета» — шоста буква алфавіту! — повторив він суворо. — І це має велике значення. Зараз ви зрозумієте, друзі. Гляньте! — Трепка вказав нам палицею на знаки, які нарисував на стежці.

— Ось по порядку перші букви грецького алфавіту: альфа, бета, гамма, дельта, епсилон, дзета. Ви ще й досі не розумієте?

— Це назви праць професора, — промимрив я.

— Правильно. Виходить, що професор позначав свої твори в алфавітному порядку. Праці «Альфа», «Бета», «Гамма» були давним-давно опубліковані і не цікавлять нас. «Дельту» і «Дзету» ми знаємо. Але «Дельта» — четверта, а «Дзета» — шоста буква алфавіту. А що ж, постає питання, сталося з п'ятою? Що сталося з працею «Епсилон»? Що то за праця? Де вона? — голос Трепки звучав трагічно. — Ніхто про неї не згадав ні слова! Чому? Ніхто не знав її? Чи хотіли приховати, що вона є? А може, саме вона становила мету злочину?

Ми мовчали, пригнічені й засоромлені цим простим відкриттям.

— Може, ви натрапили на її слід, Журка?

Журка прикусив губи.

— Нічого не знаєте про неї? Шкода… Адже є докази. Самі впадають в очі.