— Я б хотів, по можливості, якнайшвидше.

— Уже шоста година, — буркнув Трепка, — сьогодні, мабуть, не встигнемо, але завтра це можна зробити… — Капітан пильно подивився на руку професора.

— Чому ви так приглядаєтеся? — здивувався професор.

— Дивлюся на ваш годинник. Це «Омега»?

— Так, — відповів здивований Касіца. — Бачу, ви розумієтесь на годинниках. Я купив його минулого року в Швейцарії.

— Годинники іноді відіграють серйозну роль у слідстві. — відповів Трепка. — То, кажете, це справжня «Омега»?

— Так… — професор занепокоєно оглядав свій годинник.

— Альфа… дельта… омега… — промимрив Трепка. — Букви грецького алфавіту мають назви, які впливають на уяву. Ви не згодні?

Касіца витріщив очі.

Я повернувся додому в доброму настрої, хоч трохи й сердитий на себе. Відчував, що поводився по-дурному — був сентиментальний і смішний. «Не той стиль, Павелеку, — подумав я, — ти запізнився на півстоліття». Мені здавалося, що я розумію, чому Галінка уникала принципової розмови про нас обох. Її зв'язувала моя поведінка.

Я довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, не маючи сили відігнати неприємні думки. Стало мені душно. Я встав, підійшов до вікна і прочинив його. І тільки тепер усвідомив те, що так вразило Галінку під час нашої прогулянки.

Ця тиша була справді незрозумілою. Що сталося з собаками? Жодна тінь не шмигала в місячному сяйві за вікном. Не знаю чому, але в мене похололо на серці. Я сприйняв цю тишу зовсім не так, як Галінка. Для мене це була могильна тиша.

Розділ XVIII

Другого дня нас розбудили кроки і тупіт у коридорі. Заспаний Журка виглянув за двері. Я потягнувся за ним. Ми побачили доктора Протоклицьку в шлафроці.

— Ви чули щось подібне, панове? Дев'ять собачих трупів за муром!

Із саду повернувся Заплон у розхристаному домашньому халаті.

— Не дев'ять, а дванадцять, — поправив він і зник на сходах.

Ми квапливо одяглись і пішли подивитися трупи собак на місці. Журка не міг приховати занепокоєння, немовби відчував, що цей випадок ускладнить йому слідство. За муром ми застали Трепку. Капітан оглядав собак.

— Їх, безумовно, отруїли, — сказав він. — Думаю, що треба віддати їх на дослідження.

— Ну, звичайно, капітане, — погодився Журка і одразу ж побіг у прохідну будку допитати Мацьошека.

— Пане Мацьошек, — промовив він суворо, — що ви можете нам сказати?

Мацьошек, як і завжди, коли розмовляв з Журкою, злякався.

— Слово честі, пане поручику, я нічого не знаю. Порпалися псяюхи в падлі. Мабуть, чимось отруїлися.

— Усі зразу? — вигукнув Журка.

Мацьошек безпорадно розвів руками.

— Здається, пані Протоклицька згадувала щось про витруєння собак, — зауважив я.

— Пане Мацьошек, — голос Журки став схожий на сичання вужа, — хто вам наказав отруїти собак?

— Їй-богу, ніхто, пане поручику.

Журка за звичаєм заклав руку за пояс і нервово перебирав пальцями. Очі його звузилися, трикутне обличчя нагадувало своїм виразом лиса.

— Куди ви, Мацьошек, — звернувся він гостро, — вивозите сміття з того ящика, що біля брами?

— За мур, — злякано відповів Мацьошек, — засипаємо сміттям окопи, які залишилися після німців.

— За північний мур?

— Так, пане поручику.

— Собаки подохли від отрути, яка була в ящику для сміття, — зробив висновок Журка. — Сідайте-но, Мацьошек.

Мацьошек сів і витріщив очі.

— Поговоримо тепер відверто, пане Мацьошек, — Журка присунувся до нього. — Коли ви востаннє вичищали ящик?

— Вчора, пане поручику… Тобто у вівторок.

— Чудово. Сміття з вілли виносять до ящика?

— Так, пане поручику. Але виношу не я, це роблять помічниці. Кожного ранку, прибираючи, вони виносять сміття в ящик. Тільки тепер уже не виносять, бо ви ж не впускаєте тих дівчат.

— А ви нічого не забули, Мацьошек? — втрутився Трепка. — Наскільки я пригадую, пані Протоклицька нарікала в суботу на дівчат, що не прибрали на кухні.

— Не розумію, — блимнув Мацьошек очима, — що ви маєте на увазі, пане капітане?

— Відро з кухні. Ви забули, Мацьошек, що дружина казала вам у суботу ввечері винести відро з кухні.

— Це правда, — зніяковів Мацьошек, — зовсім забув.

— Відро! — вигукнув Журка. — Ви, значить, виносили ввечері з кухні відро?

— Виносив, пане поручику.

— О котрій годині.

— О, вже після одинадцятої.

Це була мить, коли хвилювання нашого друга Журки досягло краю, його обличчя набрало на хвилину землистого кольору. Але незабаром він оволодів собою.

— Ну, це, кінець кінцем, не так уже й важливо, — зітхнув Журка полегшено, ніби заспокоєний якоюсь думкою.

— Як це не важливо? — обізвався я. — Це ж змінює характер слідства. І наша стара гіпотеза ще зовсім не відкинута: отрута могла бути в горілці. Тепер у нас є відповідь на запитання, куди вбивця вилив решту отруєної вишнівки. Звичайно, у відро. Мабуть, розраховував вилити отруту в раковину на кухні, але йому не пощастило. На кухні раковина була забита, і вбивця мусив вилити у відро.

— Ні, Павле, — посміхнувся Журка. — Я спочатку теж так думав, але це нісенітниця. Ми ж забули, що в склянці після вишнівки була вода. Коли б ціаністий калій був у горілці, професор не мав би часу наповнити склянку водою. Адже при такій дозі смерть настала б негайно. Це, здається, не викликало у вас ніяких застережень.

— Звичайно, — кивнув головою Трепка, — професор не міг би наповнити склянку водою. У вас залізна логіка, друже, і їй нічого не можна закинути.

— Хвилиночку, — сказав я спантеличено, — а як же ти поясниш те, що отрута опинилася саме в відрі?

— Дуже просто, — сказав Журка. — Вбивця, як ми пам'ятаємо, взяв із скляної баночки чотири грами ціаністого калію. Один грам він домішав у порошок. Більше домішати він не міг, бо це підозріло збільшило б об'єм порошку.

— Навіщо ж тоді він узяв аж чотири грами? — намагався я захищатися.