Изменить стиль страницы

Фашистський генерал зупинився за три кроки і звичним жестом козирнув радянському підполковникові. Обличчя Яновського було суворе. Він не захотів сісти, хоча Лаш сам присунув крісло, силкуючись при цьому ввічливо посміхнутись.

Підполковник подав Лашу текст ультиматуму за підписом Маршала Радянського Союзу Василевського. Генерал вставив монокль, прочитав папір, нічого не питаючи, нахилився до столу, витяг з кишені автоматичну ручку і зробив акуратний розчерк: «Отто фон Лаш». Потім, обернувшись до ад'ютанта, який напружено стежив за рухами свого «шефа», Лаш рівним байдужим голосом наказав:

— Негайно передати всім частинам наказ про припинення опору і невідкладну беззастережну капітуляцію.

Ад'ютант вийшов. Відразу ж з сусідньої кімнати через напіввідчинені двері долетіла швидка мова радиста:

— Ахтунг! Ахтунг! Хьорте алле! Хьорте алле![18]

А в протилежному кінці коридора зненацька бахнув самотній постріл. Лаш поморщився і ледве чутно вимовив:

— Ще один.

Яновський швидко вийшов.

Майже опівночі наші парламентери повернулися до своїх і доповіли про наслідки переговорів генерал-полковникові Галицькому.

Минуло хвилин тридцять. Наказ Лаша вже передавався навіть через вуличні радіомовні установки, але вогонь не вщухав.

— Або фашистські частини втратили зв'язок з своїм командуванням, або вирішили не підкоритися наказу, — вголос подумав Галицький. Почекавши, він глянув на Яновського.

— Нічого не поробиш, доведеться вам, підполковнику, знову рушати у це чортове пекло. Як, вистачить сил? Вимучились, певно, за ніч?

— Коли треба — значить треба, товаришу командуючий.

О другій годині ранку 10 квітня підполковник Яновський з групою автоматників привів колишнього начальника гарнізону Кенігсберга на командний пункт командира дивізії генерала Циганкова. Сюди підкотили потужні радіоустановки. Над поваленою столицею Східної Пруссії залунав посилений динаміками голос Лаша:

— Солдати! Війну ми програли безповоротно. Дальший опір веде до непотрібних жертв серед доблесних захисників міста і мирного населення. Владою, даною мені фюрером і вітчизною, востаннє наказую скласти зброю,–

Лаш зробив паузу, витер з чола піт, потім вів далі: — Командуючий четвертою армією генерал Міллер! Я звертаюся до вас із закликом припинити бойові дії на Земландському півострові. Ми програли. Здавайтеся росіянам, які гарантують нам збереження життя, знаків розрізнення і особистої гідності.

О третій годині ранку, послухавшись, нарешті, голосу розуму, великі групи противника почали здаватися в полон. Стрілянина вщухала.

І лише з Міттельтрагхайм, з Цецієналеє та району озера Обертайх усе ще долітав гуркіт гармат і кулеметний дроб. Останні загони, які зайняли будинок східно-прусського уряду, макаронну фабрику, житловий масив на теперішній Госпітальній вулиці, форти «Врангель» і «Дер Донна» на протилежному березі озера, чинили впертий опір.

Сергєєва залишили при штабі армії. Після безсонних ночей хотілося лягти, але ніхто не відпочивав. Олега Миколайовича викликав заступник командуючого.

— Беріть резервний батальйон — і на Міттельтрагхайм. Треба вибити цю сволоту з укріплених будинків. До фортів пошлемо посилені полки. Ваша справа — будинок уряду і жилий будинок ось тут, — генерал показав пальцем на квадрат плану.

Підковоподібний будинок уряду тьмяно білів на фоні руїн, що оточували його. З вікон усіх трьох поверхів безладно стріляли подурілі від страху і відчаю гітлерівці.

— Припиніть вогонь, у цьому ваш порятунок! — попередив Сергєєв у рупор. Німці почули його голос, стрілянина на хвилину вщухла. Але одразу ж відновилася з новою силою.

Поставивши ротам завдання, Сергєєв повів батальйон на штурм.

Першою вдерлася у праве крило будинку третя стрілецька рота. Постріли тепер лунали всередині, все рідше й рідше. Несподівано густий дим шугнув з прорізів вікон. Друга рота атакувала головний під'їзд.

Будинок палав з внутрішнього двору.

— Підпалили гади! — вигукнув єфрейтор Сьомушкін, кидаючись уперед. — Давай, хлопці, швидше! Візьмемо живими!

О шостій годині ранку близько двохсот солдатів і офіцерів склали зброю. Майже одночасно капітулював гарнізон форту «Врангель». Тільки форт «Дер Донна» чинив опір. Нарешті о дев'ятій і над ним замайорів білий прапор.

Кенігсберзьке угрупування гітлерівців перестало існувати…

Увечері Сергєєв разом з офіцерами штабу слухав Москву. На ознаменування здобутої перемоги столиця від імені Батьківщини салютувала доблесним військам 3-го Білоруського фронту, які штурмом оволоділи містом і фортецею Кенігсберг.

Гримів салют і тут, у поваленому Кенігсберзі, — без наказу, без ліку залпів. Небо освітлювалося спалахами ракет, розколювалося від гуркоту гармат, перекреслювалося нитками трасуючих куль. А з польових рацій летіло:

«Повідомлення Радянського Інформбюро.

Значення Кенігсберзької операції полягає в тому, що внаслідок рішучого штурму було розгромлено велике стратегічне угрупування противника і тим самим наближено строки остаточної поразки фашистської Німеччини. За дні боїв у Кенігсберзі знищено 42 тисячі ворожих солдатів і офіцерів, 92 тисячі гітлерівців здалися в полон, серед них — 4 генерали і 1819 офіцерів. Узято величезні трофеї.

Назавжди ліквідовано форпост і кубло німецького імперіалізму та воєнщини на західних кордонах нашої Батьківщини…»

4

Лаш був помітною фігурою серед військовополонених, і калінінградська комісія без будь-якої тяганини знайшла місце його перебування.

Організацію переговорів доручили найдосвідченішим у таких делікатних справах членам комісії — генералу Дьоміну і полковникові Федотову. Проте відразу ж постали непередбачені труднощі. Разом з адресою Лаша до Калінінграда прийшли і невтішні відомості про колишнього генерала.

За злочини під час війни Лаш мав дістати суворе покарання. Та незабаром воно було пом'якшене, і генерал, уникнувши в'язниці, жив у впорядкованому дачному селищі — так званому таборі для військовополонених офіцерів, вільно гуляв собі в парку, знався з іншими колишніми генералами німецької армії, міг читати літературу за своїм вибором, писати мемуари, листи.

Словом, до нього, як і до всіх військовополонених офіцерів колишньої гітлерівської армії, виявляли дуже гуманне ставлення. Проте Лаш залишався вороже настроєний проти радянських людей. Важко сказати, чого було більше — безсилої люті, людиноненависництва чи тевтонської впертості, але він демонстративно висловлював недоброзичливість до всього, що його оточувало. Генерал вередував, всіляко підкреслював своє незадоволення, прагнув допекти працівникам табору. Місцевій адміністрації нелегко було улагоджувати всі ці примхи. Особливо скаржився Лаш на те, що його «зарахували» до воєнних злочинців. Обурюючись, він казав:

— Я ніколи не був у Росії, не руйнував ваші халупи і тому не міг бути злочинцем. Я начальник гарнізону Кенігсберга. Це — не Росія.

Колишньому генералові нагадували, що з липня 1941 року по вересень 1943 року, коли він командував дивізією, саме його накази завдали багато нещастя жителям Луги, Волхова, Любані та інших міст і селищ Ленінградської області. Генерал намагався виправдуватися. Але здебільшого, щоб не дратувати його, з ним просто не сперечалися. Лаш і так добре знав свої злочини.

Довідавшись про все це, калінінградці не могли сподіватися, що Лаш дасть важливі відомості про янтарну кімнату. Тим більше не можна було розраховувати на його допомогу в розшуках музейних скарбів. І все ж думка про те, що Лаш міг знати таємницю янтарної кімнати, не давала спокою Денисову та його друзям. Вони почали міркувати, як викликати Лаша на відверту розмову.

Фрідріх Паулюс, колишній командуючий шостою армією, мав великий авторитет серед багатьох німецьких генералів і офіцерів. Певно, враховуючи це, доктор Гергардт Штраус з Берліна перший висловив думку: добре було б, якби Паулюс поговорив з Лашем.

вернуться

18

Увага! Увага! Слухайте всі! Слухайте всі! (нім.).