Я пригадав Смітові дрібнички і сказав:

— Навпаки, тубільці непідкупні. Вони великі патріоти.

— Патріоти? Ви мене смішите, сер… — І він справді розсміявся, трясучи широкими плечима і вискаливши жовті зуби. Потім одразу став серйозним і похмуро додав: — Якщо вони не підкоряться, знищу всіх. Скажіть це вождеві. У мене досить війська і зброї для зграї в дві тисячі душ.

Я аж кипів від обурення, але оволодів собою і спитав:

— А що ви думаєте зробити з двома англійцями?

— Ах, так… Добре, що ви мені нагадали. Чи правда, що той бовдур — член англійської Палати громад?

— Не знаю. Можливо… Він багатий промисловець, має плантації на Кокосових островах.

— А чи справді другий був капітаном його яхти?

— Так, був.

— Гаразд! — кисло посміхнувся Сігеміцу. — Член англійської Палати прибиратиме клозети, а морякові я дам почесну роботу: він чиститиме картоплю і митиме посуд на кухні. — Випивши чарку одним подихом, капітан несподівано встав і сказав: — Отже, вирішено. Зараз дам вам перепустку, з якою ви зможете вільно ходити по острову в будь-який час дня й ночі. Якщо буде потрібно, мої солдати подадуть вам допомогу. З цього моменту ви під захистом японського прапора і солдат імператора сонця. Якщо успішно закінчите переговори з вождем, дістанете нагороду. Якщо, крім того, приведете вождя на підводний човен, ваші груди прикрасить золота медаль. Бажаю успіху, союзнику.

Він простягнув мені руку і пішов у свій кабінет, навіть не спитавши, чи згоден я бути посередником.

Два матроси відвели мене на берег. Тут ще кипіла робота: одні відкривали ящики з патронами, другі складали кілька важких кулеметів, станки яких глибоко загрузли в піску, треті копали кулеметні гнізда на найближчих горбах. З усього було видно, що японці бояться нападу і готуються до оборони.

Головний жрець теж був тут. Він усе ще вичерпував воду з човнів. Побачивши мене, підбіг і почав хникати:

— О Андо! Скажи пакегі, щоб вони дали мені спокій. Я старий, не можу працювати. Скажи, що я хочу поговорити з їхнім таною…

— Що ти йому говоритимеш?

— Скажу, що я головний жрець і можу бути йому корисним.

— Чим же ти можеш бути йому корисним? — спитав я.

— Накажу моїм людям не воювати з пакегі.

— Але вони тебе не послухають.

— Послухають, Андо! Люди з мого роду послухають. Скажи жовтому тані, що я його усиновлю, і він буде жити на острові, як син нашого племені. І його стрільці стануть синами нашого племені. Якщо жовтий тана дасть коньяк і цигарки Арикі…

— Замовкни! — крикнув я. — Ти непотрібний жовтому тані. Він має досить стрільців, щоб вибити все плем'я.

Я рушив до селища, але Арикі вхопив мене за руку і не хотів відпускати. Він дивився маленькими мишачими очицями і скиглив. Мені стало гидко.

Біля нас зібралося душ десять матросів, підійшов і офіцер, якого я бачив уперше. Я сказав йому, що мені капітан дав спеціальне завдання, і показав перепустку. Прочитавши її, офіцер став струнко і віддав мені честь.

— Чи можу бути вам чимось корисним? — спитав він англійською мовою.

— Дайте мені цього старика, — кивнув я головою на Арикі. — Для роботи він не годиться, а мені потрібний.

— Візьміть, — махнув рукою офіцер, ніби відганяючи настирливу муху. — Вивчив два англійських слова і весь час повторює: «Коньяк, цигарки, коньяк, цигарки». Хай швидше забирається з-перед очей. Ми звикли самі пити коньяк і палити цигарки.

Арикі сидів на піску і дивився то на мене, то на офіцера. Я звелів йому встати і йти зі мною.

— Куди ти мене поведеш? — спитав він.

— До жовтого тани.

— До жовтого тани? Справді?

— Так.

— А де він?

— В селищі.

— А не на великому човні?

— Ні, він у селищі.

— А ти не брешеш?

— Навіщо мені брехати? Я йду до нього. Якщо хочеш, іди й ти, а не віриш, вичерпуй воду з човнів.

— О Андо! Піду, Андо!

І він почвалав слідом за мною.

Ми пішли в селище. Там ще диміли недогорілі хатини. На майдані зяяла глибока воронка від снаряда. Поблизу лежала горілиць вбита жінка з закривавленим обличчям, притиснувши до грудей немовля з відірваними ногами.

Ми зайшли до хатини головного жерця. Вона була ціла. Рогожі й горщики були на місці. Японці нічого не взяли.

— Візьми біле листя, — сказав я головному жерцеві.

— Навіщо? — спитав він, глянувши на мене недовірливо.

— Воно знадобиться тобі. Зараз підемо до жовтого тани. Жовтий тана скаже: «Ні, цей чоловік не Арикі. У Арикі є біле листя, а у цього немає».

Арикі підозріливо поглядав на мене й вагався. Чи не обдурюю я? Чи не хочу відібрати в нього біле листя? Воно було його силою, ним головний жрець дурив тубільців. Якщо втратить його, чим тоді залякуватиме непокірних?

— Бери і ходімо швидше до вождя пакегі, — сказав я твердо. — Він дасть тобі коньяку й цигарок. Багато коньяку і багато цигарок. Дасть тобі браслети й намисто. Все тобі дасть.

Я справді хотів знищити біле листя, щоб вирвати з рук головного жерця найсильнішу зброю, яка вселяла страх у тубільців і примушувала їх беззаперечно коритися йому. Арикі підозрював це й вагався. Але коли почув, що вождь пакегі дасть йому багато коньяку і цигарок, забув про все на світі. Він розкидав нари, засунув руку під бамбукове пруття, витяг звідти вахтовий журнал яхти, поклав його в торбину, і ми пішли.

Прийшли в селище. Сподіваючись знайти касетку з щоденником Магеллана, щоб віднести її до тубільців, я попрямував до того місця, де колись стояла хатина Сміта і Стерна, але зараз же відмовився від свого наміру.

Поблизу лісу душ десять солдатів морської піхоти зайняли позиції в нашвидку викопаних окопах. За кілька кроків від окопів, сховавшись за товстим деревом, лежав молодий сержант з автоматом напоготові. Побачивши мене й Арикі, він щось крикнув і задріботів до нас. Я подав йому перепустку капітана. Сержант прочитав, ворушачи товстими губами, перевірив підпис і печатку і повернув мені. Потім віддав честь, повернувся на старе місце і знову заліг за деревом. Ми більше його не цікавили.

— Ходімо! — сказав я Арикі.

— Куди?

— До жовтого тани.

— Ти ж казав, що він у селищі?

— Був тут, але цей жовтий диявол сказав, що він пішов у гори до маленької хатини.

Над селищем, на горбі, стояла маленька хатина, в якій у негоду мисливці знаходили притулок, а коли ніч заставала їх у джунглях, то й ночували в ній. Я мав на меті відвести Арикі подалі від японців, а там уже легко було впоратися з ним. Я рішуче попрямував у гори, думаючи: «А що як він одмовиться? На очах у японців я не можу примусити його йти зі мною. Невже мій план — відвести Арикі в джунглі до племені — провалиться в останню мить? Чи повірить мені й цього разу головний жрець, чи здогадається, що я йому готую»? Оглянувшись, я побачив, що він іде за мною. Повільно й непевно, але все ж іде… Ми увійшли в ліс. Піднімалися вгору повільно, хапаючись за ліани, які були прив'язані до дерев, наче вірьовки. Стежка була настільки крута, що без допомоги цих ліан ми мусили б повзти. Крім того, товсті корені велетенських дерев перетинали шлях і створювали високі сходи, які теж утруднювали підйом. Арикі стомився, і мені часто доводилося чекати, доки він відпочине.

Коли ми нарешті піднялися на пагорб, перед нами відкрилася велика частина берега і вся затока. Внизу вився голубий димок від недогорілих хатин. Було видно й підводні човни, які скидались на сталеві сигари, закинуті в безмежну широчінь океану.

— Ох, немає сили! — зітхнув Арикі і важко опустився на землю.

Мені здалося, що за цей день він постарів на десять років. На його обличчі був вираз страждання. Він примружив очі, ті самі очі, в яких ще вчора спалахували злі вогники. Я ладен був сказати йому правду і дати змогу самому вирішити, чи йти до племені, чи повернутися до японців. Але пригадавши, скільки зла він зробив мені — та не тільки мені, а й багатьом тубільцям, — я подумав: «Не шкодуй його. Він цілком заслужив кари, яка його жде. Непокараний злочин заохочує злочинця…»