Изменить стиль страницы

— Чудесна дівчина! Почувається, щиро прихильна до вас.

— Так, вона і її брат — мої найкращі друзі на острові.

— Ви щасливий! — мовив Сміт. — Станете зятем вождя — це для вас дуже важливо. Матимете в себе за плечима маленького володаря, який завжди захищатиме вас і ніколи не допустить, щоб з вами трапилося щось погане.

— Це вірно, — погодився я. — Боамбо завжди допомагав і захищав» мене, але я ніколи не зловживав його владою.

— Я ще не зустрічав людини, яка б не зловживала своєю владою, — сказав Сміт. — Влада — це солодка отрута, вона сп'янює людину і доводить до самозабуття.

– І через те не можна її давати одній людині. Влада мусить належати народові.

— Народові, ха-ха! — розсміявся плантатор. — Це утопія, притому стара, як світ. Кожен володар думає, що управляє від імені народу і для народу, а насправді виходить навпаки, але облишмо це… Мова була про дівчину. Бачите, як притримує ліани, щоб не покололи вас. Це дуже мило з її боку. Тому я щойно й казав, що ви щасливий. Матимете дружину, яка любитиме вас і догоджатиме вам. Але це ще не все. Настане час, коли Боамбо постаріє або помре, і плем'я може обрати вас своїм вождем.

— Ви дуже добре знаєте, що у мене немає таких намірів. Я лікую людей, допомагаю їм, як умію, не шукаючи для себе ніякої вигоди. Ніколи мене не спокушала думка стати вождем племені, дістати владу над ним. Ні, це мені не до душі…

— Апетит приходить під час їди, — в голосі Сміта прозвучала іронія. — Я вам казав, що влада — це солодка отрута: скуштуєте раз, і вам захочеться ще й ще…

Я промовчав, та й не варто було витрачати слова і переконувати його в тім, у що він не вірив.

— Чи вірите ви в провидіння? — несподівано спитав він мене.

— Ні.

— Даремно! Шляхи господні недовідомі, як мовиться в біблії. Ніхто не відає, що його чекає завтра. Коли ви жили у вашій країні, ви й не думали, що на світі існує острів Тамбукту і що на цьому острові достигають для вас кокосові горіхи.

— Ні, звичайно.

— А хіба ви можете сказати, що з вами буде завтра? Чи можете ви твердити, що завтра або позавтра станете сином племені, а ця дівчина — вашою дружиною? Можете, я вас питаю?

Слова плантатора примусили мене задуматися. Що хоче сказати Сміт? Куди він гне?

— Як розуміти ваші слова? — спитав я. — Коли ви щось знаєте, кажіть прямо. Може, головний жрець знову щось готує проти мене?

— Нічого не знаю, — відповів Сміт після короткої мовчанки. — Сьогодні ввечері настрій у мене філософський — от і все. І якщо моя філософія вам не до вподоби, просто не звертайте уваги. Ну от ми й прийшли… О, дикуни вже танцюють!

І справді, посеред широкої галявини палало багаття, Навколо якого танцювали тубільці. Буруму вторило кілька пискливих піу і ау — дудок із шкаралупи кокосових горіхів і тростини. Ті, що танцювали, часто викрикували дружно і протяжно, потім їхні голоси обривалися на найвищій ноті, але луна довго ще відгукувалася в темній тропічній ночі. Хвилі океану з шумом розбивалися об ближні скелі, та вони не могли заглушити криків, писку-дудок і гуркоту бурума.

Зінга схопила мене за руку.

— Ходімо, Андо! Ти ж танцюватимеш з нами! Я пішов був за нею, але Сміт зупинив мене.

— Насамперед треба знайти Стерна, — сказав він.

Зінга попрямувала до танцюючих, а ми з Смітом пішли шукати капітана. Але його ніде не було, і того дня ніхто його не бачив. Ми послали хлопчика пошукати капітана в хатині, й незабаром він справді привів його на галявину. Виявилося, що Стерн повернувся з полювання вже смерком і ліг спати. Він дуже стомився. Цілий день блукав у лісі, вбив кілька птахів, бачив величезного пітона, метрів з десять завдовжки.

— Я досить близько підійшов, не помічаючи його, — розповідав капітан, попихкуючи люлькою. — Ці небезпечні змії, причаївшися, вичікують, доки жертва наблизиться, і тоді несподівано кидаються на неї. Так воно й сталося: пітон раптом зашипів над самою моєю головою, а його зуби страшно блиснули. Я відскочив убік і націлився, але він швидко сповз із дерева і зник у гущавині…

— Облиште пригоди надалі, — перебив його плантатор. — Зараз у нас є справи значно важливіші за пітонів. І небезпечніші, запевняю вас. Ходімо, сядемо на той горбок, подалі від дикунів.

Ми пішли на пагорб, з якого видно було все, що відбувалося на галявині. Вже зовсім смеркло, але світло від багаття падало на наші обличчя, і я міг стежити за плантатором. Він заговорив, як тільки ми сіли. Повторив те, що вже сказав мені і що ми з капітаном давно знали.

— Я не питаю, хто з вас підсунув вахтового журналу яхти під нари Арикі, — закінчив плантатор свою довгу тираду, — але я б хотів знати, що являє собою книга таємниць. Так, я мушу знати це…

— Навіщо? — спитав капітан.

— Цілком зрозуміло навіщо. Якщо ця клята книга таємниць являє собою якусь цінність, треба подумати, як її зберегти. Якщо ж ні, то треба її повернути головному жерцеві. Просто кинемо її під нари і візьмемо назад вахтовий журнал. Оце я й хотів вам сказати.

Стерн поглянув на мене допитливо, і я прочитав у його погляді запитання: «Чи знає що-небудь Сміт про щоденник Магеллана?» Я не міг сказати йому прямо, що нічого не визнав перед плантатором, і тому вирішив сказати наздогад.

— Недавно ви казали мені, — повернувся я до Сміта, — що не бачили книги таємниць і знаєте про її існування тільки від Арикі. Арикі дурисвіт, і його словам вірити не можна. Він просто вводить» н оману тубільців якимсь білим листям і намагається переконати й нас, що воно існує…

— Це ваші припущення, — нервово сказав Сміт. — А сам я певний, що книга таємниць існує. Той факт, що вахтовий журнал із моєї яхти опинився під нарами головного жерця з підміненими палітурками, показує…

— Цей факт ще не є доказом того, що Арикі мав якусь книгу, — заперечив я. — А якщо й мав, то звідки ви знаєте, що вона зникла?

Сміт не одразу відповів. Його обличчя, освітлене багаттям, відливало бронзою. Тонкі губи були міцно стиснуті. В напруженому мовчанні удари бурума лунали ще гучніше. Тубільці танцювали, ставши попарно в коло. Нарешті плантатор повернув голову й суворо поглянув на мене.

— Давайте відкриємо карти, — заявив він рішуче. — Я сам бачив цю книгу. Це був щоденник Магеллана. За нього Британський музей заплатив би мільйони. Я бачив, але не наважився взяти його. Мені не вистачало вашої сміливості, визнаю. Але я б не сказав, що мені бракувало того, чого у вас немає: розсудливості.

Все ясно. Сміт знав про існування щоденника Магеллана і не сумнівався в тому, що ми з капітаном його взяли. Нічого було грати далі в піжмурки. Я повернувся до Степна і спитав:

— Що ви скажете, капітане?

— Скажу тільки одне: щоденник Магеллана ні в якому разі не повинен знову потрапити до рук головного жерця. Це дуже важливий і цінний історичний документ…

— За який Британський музей заплатив би мільйони, — повторив Сміт. — Я щойно казав це і повторюю знову. Говоріть, Стерн… Даруйте, що дозволив собі перебити вас.

— Це важливий документ, — вів далі Стерн, — який мусить бути збережений для історії. Звичайно, мільйони теж мають значення. Якщо нам коли-небудь пощастить вирватися з цього острова, я б не відмовився від своєї частки. Що нам робити? Скажіть ви, — звернувся він до Сміта.

Плантатор одразу пожвавішав.

— Ми повинні його замкнути в моїй вогнестійкій касетці. Ви її знаєте, Стерн. Її не бере ні вогонь, ні іржа. В ній щоденник буде надійно схований. Може згоріти увесь острів разом з нами, а щоденник залишиться цілий. Вірно я кажу, Стерн?

— Так, — одразу погодився капітан. — Ідея непогана. Ми сховаємо щоденник у вашій касетці, але з однією умовою.

— Я зарані згоден на всі ваші умови, — поспішив сказати Сміт, але тут же додав: — Якщо касетка залишиться в нашій хатині.

— Чому саме у вашій хатині? — спитав я,

— Чому? — глянув на мене Сміт. — Тому що я замкнув у касетці свої коштовні речі: золотий годинник, діамантові персні і кілька тисяч фунтів… Якщо містер Антон гадає, що він повинен зберігати мої коштовності й гроші в себе…