Почувши, що Велика рада розподілятиме його майно, Сміт ошаленів:

— Волоцюги! Розбійники з великої дороги! Збираються радитись, як краще пограбувати моє майно, не спитавши навіть у мене! Як це можна назвати?!

— Йдеться не про грабунок, а про справедливий розподіл, — заперечив я.

— Яке мені до того діло, справедливо чи несправедливо ділитимуть мою шкуру! — сердито бурчав плантатор.

Я спробував заспокоїти його тим, що, мовляв, такі закони племені.

— Хороші закони, нічого не скажеш! — сичав Сміт.

— На мою думку, вони не гірші за ті, що дають право одному грабувати тисячі людей…

— Це вже надто, сер! — скипів плантатор. — Ви з мене насміхаєтесь! Я не дозволю, щоб мене грабували якісь дикуни, закарбуйте це собі на носі! Оборонятимуся чим зможу і як зможу.

— Оборонятися? — Мене його дурниці починали смішити. — Як саме? Не забувайте, що Тамбукту не англійська колонія, а вільний острів. Він має свої закони й звичаї, яким ви мусите підкоритися. Забудьте свою хазяйську пиху. Час уже зрозуміти, що існують народи й племена, які люблять волю і хочуть жити так, як вважають за краще. Раджу вам бути скромнішим у своїх претензіях, бо тут немає англійської поліції, як, скажімо, на Кокосових островах.

Сміт почав скаженіти ще дужче, але капітан враз приборкав його, наче облив холодною водою:

— Так, сер, ви повинні нарешті зрозуміти, що вам говорять. Чи, може, хочете, щоб прив'язали до ніг каменюку і кинули вас в океан?

— Та що ви, Стерн! — схаменувся плантатор і сів на ослоні, сумирний, мов ягнятко. — Мабуть, і справді доведеться звикати до цих людей і до їхніх… гм… законів. Проте нам не слід забувати й себе. Треба залишити хоч ящиків зо два вина й коньяку, приберегти й консервів, і цукру, і рису, і борошна, і сигар та сигарет… Що ви на це скажете, Стерн?

— Скажу те, що ви порозумнішали, — посміхнувся капітан.

Раптом до хатини ввійшов Арикі й мовчки сів на нарах. Настала мертва тиша. Не чекаючи запрошення, головний жрець узяв з коробки, що стояла біля Сміта, сигару й нахилився до його сигари припалити, але плантатор чиркнув сірник і запобігливо підніс старику. Арикі здригнувся, але все ж припалив од сірника. Потім почав роздивлятися мішки і ящики, якими була заставлена вся хатина.

Обличчя жерця тепер здавалось блідим і ще старішим, очі дивилися не так гостро, а в рухах помічалася втома й стареча кволість. Зараз він нагадував людину, що покорилась владі каламутних хвиль бурхливої гірської річки. Тільки брови старика, натерті сажею, раз у раз сіпались.

— Це все з великого човна? — запитав.

Боамбо кивнув головою.

Арикі знову окинув поглядом ящики й мішки. Помітивши рушниці, що стояли під стіною, запитав:

— А це що?

Я пояснив йому.

Він довго не зводив очей із зброї, не наважуючись підійти ближче. Потім, побачивши на галявині свиню, яка разом з поросятами рилася в землі, раптом сказав мені:

— Вбий свиню!

Я відмовився. Навіщо даремно вбивати корисну тварину? Жрець ще встигне й так переконатися, що гвинтівка справді могутня зброя. Помітивши мої вагання, Арикі почав задиратися:

— Значить, не можеш!

Не промовивши ні слова, я взяв гвинтівку, зарядив і підійшов до дверей. Свиня мирно копирсалася в корінні якогось дерева метрів за п'ятдесят від мене. Я прицілився й вистрілив. Бідолашна тварина кинулась було тікати, але ноги в неї підломились, і вона, перекинувшись кілька разів, затіпалася в агонії.

Я повернув голову. Арикі, затуливши обличчя, лежав на нарах, не наважуючись підвестись, і колотився всім тілом, мов у пропасниці, ніби куля влучила не в свиню, а в нього.

— Встань! — гукнув я до жерця. — Свиня вбита. Піди подивись.

Він підвів голову і прошамкав, показуючи очима на гвинтівку:

— Кинь стрілу! Кинь!

Я приставив рушницю до стіни. Тільки тоді Арикі встав і підійшов до дверей.

— Ну, що скажеш? — запитав я.

— Бачу, що пакегі каже правду, — буркнув жрець. Потім, трохи заспокоївшись, запитав, як мовою пакегі зветься така стріла.

— Гвинтівка, — відповів

— Скільки гвинтівок мають пакегі?

Я показав пальці на обох руках.

— Леон-да.

Про мисливські рушниці промовчав.

— А скільки одержить Арикі? — запитав жрець.

— Не знаю. Всі гвинтівки належать ось цьому панові. — Показав на Сміта.

— Ні! Всі гвинтівки будуть табу,[19] — заявив Арикі.

Я пояснив йому, що за звичаями пакегі, все майно на яхті належить Сміту. Арикі наїжився. Він сказав, що тут звичаї пакегі нічого не варті. Плем'я, мовляв, має свої звичаї, і всі повинні їх дотримувати. Пакегі теж… Чому ми поспішили перетягти все до цієї хатини? Чому не запитали в нього?

— Пакегі не винні, — втрутився в розмову Боамбо. — Це я порадив їм скласти все в лібаті орованді.

— А чому ти не порадився зі мною? — напустився на нього Арикі.

— Тому що ти спав як убитий.

— «Як убитий!» — передражнив його жрець. — Ти б хотів, щоб я вмер, але Дао воскресив мене. Так-так! Я був мертвий і знову воскрес! Мене не так легко позбутися! Я забираю всі гвинтівки! До однієї!

— Навіщо Арикі стільки зброї? — здивувався Боамбо.

— Покидаю у Велику воду. Це страшна зброя. Однією гвинтівкою можна перебити все плем'я.

— Арикі зараз не говорить, як рапуо, — докорив йому вождь. — Ніхто не збирається вбивати наших людей. А гвинтівки ми роздамо найкращим мисливцям, і вони під час великого полювання заб'ють багато кро-кро.

Арикі промовчав.

Сміт напружено стежив за розмовою, не розуміючи жодного слова. А коли жрець з вождем замовкли, він запитав, чому вони сперечаються.

— Ніяк не поділять ваше добро, — відповів я жартома.

Зметикувавши, в чому річ, Сміт негайно добув з ящика пляшку коньяку. Очі головного жерця заблищали.

— Я тільки покуштую, — прошамкав він, прикладаючись до пляшки. Коньяк весело забулькав у нього в горлі. Випивши півпляшки, Арикі подав решту вождеві, смачно плямкаючи:

— Тацірі! Пакегі — народ розумний. Одного тільки хочу від них: щоб слухали мене.

І тут же запросив Сміта і Стерна жити в нього, бути його гостями.

Сміт просяяв від радості. Значить, він житиме під одним дахом з Арикі! Чудово! Він жерцеві безмежно вдячний і тому хоче щось подарувати йому…

Порившись в одній із скринь, Сміт дістав невеличке дзеркальце і бронзовий браслет і урочисто підніс їх головному жерцеві.

— Скажіть, що я йому безмежно вдячний, — попросив мене Сміт.

— Можу сказати тільки, що ви йому вдячні. А «безмежно» сказати не можу.

— Чому?

— Тому що в зангській мові слова «безмежно» немає. А коли и є, то я його-не знаю.

— Шкода, сер… Тоді скажіть, що я йому щиро вдячний, хоч це й не одне й те саме. Або краще скажіть, що я приймаю його пропозицію із щирою вдячністю.

— «Щира вдячність» мені сказати неважко, але майте на увазі, чим щиріша ваша вдячність, тим дорожче вона вам обійдеться.

— Як це? — здивувався Сміт.

— Дуже просто. Чим більше у вас буде причин дякувати йому, тим більше доведеться робити подарунків.

— Ну, коли так, — сказав Сміт, — то перекладіть, що я йому просто вдячний.

Тим часом Арикі встиг надіти браслет на ногу і попросив ще пляшку коньяку.

— Ви мали рацію, — сумно посміхнувся Сміт. — Мені й справді доведеться якомога рідше виявляти свою вдячність.

Але пляшку все-таки приніс, не дуже ввічливо ткнувши її в руки жерцеві.

Арикі знову насмоктався, почав співати й танцювати, притупуючи на місці, з розчепіреними руками, то нахиляючи голову вниз, то задираючи її до стелі. Нарешті він звалився на рогожу бездиханним трупом.

Боамбо безнадійно махнув на нього рукою і вийшов. Вождь не міг терпіти жерця і відверто зневажав його.

Сміт присів навпочіпки перевіряти, чи добре позамикані скрині, а капітан, лежачи на нарах, знущався з нього. Стерн вважав, що плантатор марно старається. Як не замикай, однаково, мовляв, тубільці все рознесуть. Але й плантатор не залишався в боргу. На кожне зауваження Стерна він відповідав не менш в'їдливо, доки між ними не спалахнула нова сварка.