— О, невже це ви? — вигукнув капітан і обняв мене так, що аж ребра затріщали. — Ви теж врятувались! Я знав! Я знав! Я був певен!

— Недарма ж ви й плакали за ним мало не щодня, — обізвався містер Сміт, підіймаючи з килима сигару.

– І мені чомусь весь час здавалося, що ви повинні були врятуватись, — сказав я капітанові. — Але напевне я про це дізнався лише кілька днів тому… Як же вам пощастило? Розповідайте! Каюту, бачу, зовсім не пошкодило. Містер Сміт, мабуть, спав і навіть не помітив катастрофи…

— Де там! — зітхнув плантатор. — Я всю ніч не міг заснути. А коли відірвало носову частину яхти, мене так підкинуло, що я опинився на протилежному кінці каюти…

— На кушетці! — зареготав капітан, і зморшки навколо його очей стали ще густіші.

— Так. на кушетці, і тільки це мене врятувало від синців, — серйозно підтвердив Сміт.

Каюта з їдальнею не випадково лишилися непошкодженими. Як розповідав Сміт, вони були ізольовані від інших частин пароплава і мали особливу залізну арматуру. Крім того, ці приміщення було обладнано спеціальними балонами, які, на випадок катастрофи, утримували б їх на поверхні. Плантатор не забув похвастатись, що це — його власна ідея. Щоправда, обійшлась вона йому дорогенько, але тепер він, мовляв, задоволений і не шкодує за витратами: золото — річ наживна, а життя дається людині один раз.

Коли плантатор говорив про це, його обличчя аж сяяло від задоволення й захоплення власною персоною. А мене його тон ображав. Я згадав про робітників, які захлинулись у трюмі, згадав і замкнені двері кубрика і не втримався:

— Отже, коли б робітники були в оцій каюті, вони б не загинули!

— О сер! — вигукнув капітан. — Але ж для п'ятдесяти душ тут надто тісно!..

Я повернувся до нього спиною.

— А ви, капітане? Ваша одіссея, сподіваюсь, багатша на пригоди?

— Якщо ви так думаєте, то глибоко помиляєтесь, — посміхнувся Стерн. — Не встигли дикуни донести мене до кручі, як каменюка розв'язалася й спала з ніг. А вони навіть не подбали про те, щоб хоч штовхнути мене з берега. Я сам стрибнув у воду, до того ж з вільними ногами. Потім виринув і сховався в якійсь печері. А коли смеркло, виліз на берег і подався до лісу. Кілька разів ночував на деревах — боявся хижаків, але якось мало не гепнув на землю. Людина вже давно відвикла од мавпячого способу життя, і гілляка для неї перестала бути зручним ліжком. Так я і не зміг заснути на дереві. Думав, думав, що б його зробити, і нарешті надумався: вирішив спати на голих скелях серед затоки, як у ту першу ніч разом з вами. Там принаймні безпечно. Якось уночі, коли зійшов місяць, я побачив і яхту. А тепер шкодую, даю вам слово честі. Бо містер Сміт уявив собі, що я його повар. Е ні! Викиньте цю думку з голови, сер! — звернувся він до плантатора.

— Звідки ж у вас продукти? — здивувався я.

— У мене від продуктів склади тріщать, сер! — захоплено вигукнув Сміт. — Туди не проникло жодної краплини води.

— Продуктів багато, але варити нікому, — обізвався капітан. — Був би оце зараз Грей…

Сміт і собі сумно зітхнув. Найдужче жалкував він за своїм поваром, бо тепер був змушений сам варити собі їжу, а до такої «важкої» роботи він не звик.

— А як вам пощастило врятуватись? — запитав капітан. — Розкажіть!

— Передусім я хотів би попросити у містера Сміта банку консервів, — звернувся я до плантатора. — За весь час мого перебування на острові я тільки раз їв м'ясо, та й то собаче.

— Собаче?! — плантатора аж перекосило од відрази. — Ви їли собачину, сер?

— Так, сер, їв. І вона досить смачна. Принаймні смачніша за всі консерви, які мені доводилось будь-коли їсти.

— Досить, сер! — вигукнув Сміт. — Мене починає нудити!

— Хто до чого звик, — іронічно посміхнувся капітан. — Італійці їдять жаб'ячі ніжки й гадюк, китайці — сарану, японці — тухлі яйця, а швейцарці — зіпсований сир… Собачина набагато смачніша за все це, я сам куштував.

Він пішов на кухню й приніс банку консервів. Консервоване м'ясо втрачає багато смакових і поживних якостей, але ямс, таро та дині, які я їв щодня, вже остогидли мені. Уплітаючи консерви, я розповідав англійцям про свої пригоди.

— Значить, у вас на острові є друзі? — запитав Сміт.

— Так, сер. Вони чекають мене на березі.

– І серед них навіть вождь племені?

— Так, сер. Але не того племені, що хотіло нас утопити. Здається, на острові живе багато племен, які ворогують між собою.

— Ворогують? Цебто воюють? — чомусь зрадівши, запитав плантатор.

– Інколи трапляється й таке. Мій друг Лахо, вождь племені бома, розповідав якось, що час від часу його плем'я воює з плем'ям занго, з тим самим, яке топило нас в океані.

— Чудово! — вигукнув Сміт. — Ми врятовані, сер!

— Нічого не розумію! — здивовано глянув я на нього.

— Ви надто молодий для того, щоб розуміти такі речі, — поблажливо поплескав мене по плечу Сміт. — Якщо ви не знаєте, то можу сказати, що я не тільки фабрикант і плантатор, але ще й дипломат. Три роки працював у Форейн Офіс.[13] Слухайте мене в усьому, і обставини повернуться нам на користь.

— Що ви надумали, сер?

— Нічого особливого. Плем'я бома оголосить війну племені занго. Ми станемо на боці племені бома. Адже ваш друг — вождь цього племені? Ну от! Ми дамо їм кілька гвинтівок, і вони переможуть. Тепер ви зрозуміли, сер?

— Не дуже, — відповів я.

— Я ж вам кажу щирою англійською мовою…

— В перекладі на будь-яку мову ваші слова означають війну.

— Маєте рацію, — ствердно кивнув головою Сміт.

— От саме через те я й не погоджуюсь.

— Чому? — здивувався Сміт, неприємно блиснувши золотим зубом.

— Тому що найгірший мир кращий за найкращу війну.

– Ідеаліст! — знову поблажливо посміхнувся плантатор і поплескав мене по плечу. — Ви ж не будете заперечувати, що дикуни й без пас ріжуть один одного? Так чому б нам не втрутитись? Це принесе користь не тільки нам, але й їм. Я вважаю, що краще організувати одну велику, але останню війну, ніж весь час терпіти сутички між окремими племенами. Ось послухайте мене, сер. У дикунів вогнепальної зброї немає. Їхні списи та стріли — це ж дурниця. Маючи в своєму розпорядженні дві чи три гвинтівки з десятком патронів, твій вождь зможе перемогти всі інші племена й підкорити їх собі.

Тоді ми проголосимо вождя королем острова, а самі станемо його радниками. А при бажанні — навіть міністрами! Це не так важко зробити: адже зброя наша. Тільки тоді ми заживемо вільно й спокійно. В противному разі нас перетоплять, мов цуценят, сер. Не думайте, що коли хтось із нас удруге потрапить їм до рук, то з ним почнуть панькатися.

— Ні, — заперечив я. — Ми повинні застерігати тубільців од війни, а ви он то говорите! Я ніколи не погоджусь на такий злочин. Я ворог війни.

— Це ви даремно, сер. Подумайте краще, йдеться про війну, яка покладе край усім війнам. Я вам уже казав і можу сказати ще раз: вона буде корисна і для дикунів, і для нас. У моєму складі є з десяток гвинтівок, кілька пістолетів і чимало патронів… Зважте. — Я вже зважив.

— Шкода, дуже шкода… А що ви на це скажете, Стерн? — звернувся плантатор до капітана. — Мені дуже хотілося, б знати вашу думку.

— У мене з цього приводу ще немає власної думки, — відповів Стерн.

— Сподіваюсь, у вас немає бажання вдруге летіти в море з каменюкою на ногах?

— Звичайно, немає, — кивнув головою капітан. — Тільки я не певен, що в них була мета неодмінно втопити нас.

— А яка ж мета? Може, викупати вас?

— Можливо. Мені здається, що це в них такий звичай, проте…

— А що ви скажете про мого повара? — в'їдливо запитав Сміт.

— Грей помер од переляку, — не вагаючись відповів Стерн. — Він був страшенний боягуз.

Плантатор не погоджувався.

— Не будьте наївним, Стерн. Людина не може вмерти від переляку.

— Ще й як може! Тим більше, коли в неї таке хворе серце, як у нашого Грея…

Щоб припинити неприємну розмову, я запитав у капітана, чи не його заставали тубільці у себе на городах.