Неможливо було відірвати очей од величних картин заполярної природи, від цих сопок — свідків легендарних подвигів радянських моряків. І знову захотілося Фролову побачитися з Агєєвим — старим фронтовим другом.

Фролов побачив мічмана значно пізніше, коли, прийнявши вахту у Жукова, накинувши на шию тонкий ремінець бінокля, почав старанно оглядати море. Уже залишився позаду, розчинився в тумані берег Скандінавії — довга й плоска смуга, що злилася з океанською водою. Уже пролунала в гучномовці промова начальника експедиції. Завжди спокійний гучний голос Сливіна здригнувся від хвилювання, коли він дякував військовим і цивільним морякам за відмінну роботу.

— А тепер, — почув Фролов у гучномовці доброзичливий голос Андросова, — наш корабельний поет лейтенант Ігнатьєв прочитає вірші, присвячені всім морякам експедиції. — І над палубами «Прончищева», доку, «Пінгвіна» залунав юнацький голос лейтенанта:

Курнаков зупинився на крилі містка. Тільки недавно здав вахту Чижову, хотів прилягти в каюті, проте стояв нерухомо, вислухавши промову капітана першого рангу, потім виступ Ігнатьєва.

Начальник штабу почував себе винним перед молодшим штурманом. Зворушений віршами, сильніше відчув цю провину.

Прекрасно працював лейтенант увесь похід, не допустив жодної помилки в обсервації і обчисленні! Видно, всією душею живе в штурманській справі. І тоді, перед маяком Скумкам, як уточнили потім, здав вахту в повному порядку, не помилився ні на кабельтов, ні на мінуту… Кінець кінцем при цих умовах чому б йому не писати вірші!

Голос у гучномовці замовк. Трохи згодом лейтенант збіг на місток — щасливий, розчервонілий. Побачивши Курнакова, перестав усміхатися, мимоволі провів рукою по лобі — чи заправлене волосся під кашкет.

— Ви ось що, лейтенанте, — звичайним своїм трохи суворим тоном сказав Курнаков. — Як-небудь у вільний час продиктуйте мені ці вірші. Збережу їх на пам'ять про перехід.

— Товаришу капітан другого рангу! — очі Ігнатьєва засяяли. — Та я сам перепишу вам, будь ласка! — Він підійшов ближче, не міг стримати нової щасливої посмішки. — А я чекав — почнете лаяти мене за них.

— Ні, чому ж, оскільки це не йде на шкоду штурманській справі. До речі, в поході ви чудово проявили себе як штурман.

Він обірвав сам себе, здається, надто захопився похвалами.

— Правда, повинен відмітити у ваших віршах фактичну неточність. Ніякої міни на фарватері ми не зустрічали.

— Цей поетичний образ, я думаю, можна простити лейтенантові, — сказав Людов, що якраз підійшов. — Наскільки я розумію, під міною він мав на увазі підступи наших класових ворогів… На мій погляд, цікавий у художньому відношенні і образ мирного неба кольору голубиного пір'я, що ховає в собі загрозу війни.

— «Всюди — де наш флот славетний плавав — честь землі радянської проносив!» — процитував Курнаков. — Добре, лейтенанте! — І знову обірвав сам себе, докірливо глянув на Ігнатьєва. — Тільки зрозумійте: ці ваші вихри, вони всю картину псують!

— Не знаю, як з точки зору широких мас штурманів, — усміхнувся Людов, — але, на думку сучасних поетів, довге волосся зовсім не обов'язкове для писання хороших віршів. Найкращий, найталановитіший поет нашої епохи Маяковський любив ходити з коротко підстриженим волоссям.

— Що ж, товариші офіцери, — трохи ослаблим голосом сказав Ігнатьєв, — мабуть, доведеться мені зайти до парикмахера в базі.

Сергій Микитович Агєєв зустрівся з Танею незабаром після розмови з Людовим у каюті Андросова. Окликнувши її на верхній палубі, віддав їй жменьку зім'ятих обривків. Вона подивилася на них, її милі губи затремтіли, волого блиснули очі. Сильно перехилившись через поручні, кинула ці обривки за борт.

— Спасибі, Сергію Микитовичу!

Вона глянула з ніжною вдячністю, хотіла ще щось сказати, але промовчала, поклавши на поручні тонкі змерзлі пальці.

«Ну, говори ж, диваче! — подумав тоді Агєєв, — візьми в руки ці пальці, скажи все, що ти думаєш про неї, про те, що вона найкрасивіша, найкраща дівчина в світі».

— Відверто скажіть, Тетяно Петрівно, — вимовив він уголос. — Не ображаєтесь на мене? Що я тоді нібито запідозрив вас?

— Ви не могли інакше, — задумливо сказала Таня. — І я нікому нічого не мала права сказати… З мене слово взяв майор Людов.

— Мовчання — ограда мудрості, — сказав мимоволі Агєєв.

Вона глянула здивовано.

— Це в капітана Людова приказка така була у воєнний час.

Але Таня думала про інше. Вона почала говорити, дивлячись у хвилясту далину. Розповідала все, що стільки часу таким страшним тягарем лежало на серці.

Це сталося на головній вулиці бази, коли, вийшовши з книжкового колектора, вона поверталася в порт.

На вулицях було багато людей, і, може, вона розминулася б з ним, коли б не зустрілася майже лицем в лице, і, звичайно, впізнала його з першого погляду.

Він ішов діловитою, швидкою ходою — чоловік, перстень якого вона носила завжди. Він був не у військовому, а в цивільному костюмі, що трохи мішкувато сидів на ньому, як сидять речі, куплені готовими. Одну мить вона навіть завагалась. Ще в госпіталі подруги піддразнювали її, говорячи, що в нього таке звичайне, схоже на сотні інших обличчя. Але вона не могла помилитися — надто добре запам'ятала, коли ходила коло нього дні і ночі, і поставу його голови, і особливий рух плечей, і інші непередавані прикмети.

Вона не змогла догнати його відразу. Він повернув у провулок, зайшов у ворота одного з будинків. Побачила тільки, як зачинилися двері під напівтемною аркою воріт.

Вона постукала — спершу дуже тихо. Зсередини ніхто не обзивався. Хотіла піти, але постукала ще раз, сильніше — двері відчинилися. Він стояв на порозі, ледь-ледь нахмурившись, явно не впізнаючи її.