Ми побігли кожен у свій бік. Обидві жінки були порівняно молоді і мали здорові ноги, тому вони не під вели. Десь через годину одна з них привела групу Вагури, друга — Манаурі, який, пливучи недалеко від берега, вчасно помітив жінку, що подавала йому знаки. В той час, коли вони старанно ховали пліт у гущавині над струмочком, повернувся й я з групою Арнака.

— Немає ще рибалок! — зауважив я занепокоєно. До них побіг індієць, вартовий з узгір'я, він, як сам запевняв мене рухами, був чудовим плавцем, і я звелів йому пропливти до П'яти Скель, що стояли за півмилі од берега.

У моряків на судні, звичайно, була підзорна труба, тому я заборонив показуватись на березі моря і взагалі на відкритих місцях, що особливо стосувалося вартових на горі. Вогнища були погашені.

Я оглянув зброю. Був дуже радий, що напередодні показав рушниці тим кільком індійцям і трохи повчив їх стріляти. Тепер кожному з них я вручив рушницю, — причому найдужчим дав важкі мушкети, — і звелів зарядити їх. Кожному виділив пороху і куль на десять пострілів. Після цього сказав, що кожен повинен як зіницю ока берегти свою рушницю, порох та кулі і що зброя буде у них до того часу, поки я не розпоряджусь якось інакше.

— Рибалок ще немає? — допитувався я.

— Нема.

Манаурі послав двох юнаків-скороходів, вони повинні були з'ясувати, що сталося з рибалками і з тим індійцем, якого до них послали.

Не було сумніву, що шхуна — судно справді виявилося шхуною — мала на меті наш острів. Підійшла на якихось чверть милі до берега і, пливучи на цій віддалі, прямувала з півночі на південь уздовж східного узбережжя. Припавши до великого каміння на схилі гори, ми добре бачили корабель.

— Допливає саме до П'яти Скель! — зауважив Арнак.

— Дивіться! — сказав я. — Опустив головний парус.

— Невже вони хочуть зупинитись? — буркнув Вагура.

— Мабуть, так! — відповів я.

Ні. Не зупинилися, тільки зменшили швидкість. Очевидно, вони зробили це для того, щоб без поспіху оглянути острів. Дивлячись на них крізь підзорну трубу, я розрізняв групу людей, які стояли біля борту і пильно стежили за нашим островом. У одного з них теж була підзорна труба. Так, це погоня іспанців з Маргарити! Я намагався полічити їх. На судні було близько п'ятнадцяти чоловік.

Хоч я і взнаки не дав, але на серці у мене похололо. Озброєні до зубів іспанці, у яких до того ж, можливо, була ціла зграя лютих собак, легко могли б справитися з нашою, хоч і більшою, але незрівнянно гірше озброєною групою. Я вже не покладав таких великих, як раніше, надій на наших свіжоспечених стрільців, і, хто знає, можливо, в цьому становищі найвідповіднішою зброєю в їх руках був би лук. Я розповів про свої турботи Манаурі, Арнакові і Вагурі, які були на горі.

— Я думаю, — відповів Арнак, — що ті три, які вже раніше вміли стріляти, напевно не підведуть нас.

— А інші?

— Хіба я знаю?

— А як ти думаєш, Манаурі?

— З цими трьома все буде гаразд. З іншими — невідомо.

— То, може, в такому разі їм усім дати, крім рушниць, ще й луки?

— З лука кожен зможе добре стріляти, — підтвердив Манаурі.

— А може, ще інакше: з рушниць стрілятиме тільки шість чоловік, тобто ті троє, Арнак, Вагура і я, а інші тільки заряджатимуть і подаватимуть.

— Так справді буде найкраще! — згодились вони.

Тимчасом судно минуло П'ять Скель і поволі підходило до нас. Другий, неопущений парус дедалі виразніше вирисовувався на блакитному фоні океану. Він був білий, мов голуб; на таке невідповідне порівняння я тільки здригнувся і гірко посміхнувся: ні, то знак не голуба, то наближався знак хижого шуліки, символ смерті, яка чигала на нас, привид кровожадних гнобителів! Судно йшло зовсім повільно. В цьому скраданні було стільки прихованої погрози, що навіть у мене, хоч я тільки дивився здалеку, щось спирало подих.

— У них можуть бути собаки! — одізвався я. — Скільки у вас отруйних стріл?

— Штук тридцять, мабуть, буде.

— А отрута з них не вивітрилась?

— Невідомо. Треба випробувати.

За хвилину Арнак додав з наголосом:

— У них можуть бути собаки, але люди ці гірші від собак!

— Що ж…

— Насамперед потрібно вибити всіх людей, бо інакше вони нас винищать. А вбити можна й отрутою!

— Авжеж…

Шхуна була тепер напроти гори, все так же за чверть милі від берега і на неповних півмилі від нас. Крізь підзорну трубу я бачив на палубі все — жодна дрібниця не лишилась непоміченою. Перевірив ще раз: було п'ятнадцять іспанців. Собак я не бачив; якщо вони були, то десь сховані. Всі вийшли на палубу і весь час уважним поглядом оглядали острів. З лінивих рухів я зрозумів, що нічого підозрілого вони не помітили і що причалювати з якихось причин до берега не збиралися. Але очі витріщували на наше узбережжя — прямо жах!

Судно пересунулось на південь, і наше напруження зменшилося. Ми зійшли вниз, залишивши на вершині тільки двох індійців, які мали найкращий зір. Щогодини вони повинні були доповідати нам про стан справ.

Отрута на стрілах ще не втратила своєї сили: легко поранений зайчик за якусь хвилину загинув.

Нарешті повернулися рибалки і посланий до них індієць. Розповідь їх була дуже схвильована. Рибалки побачили судно дуже пізно, коли воно було за якихось півмилі від скель. Негайно кинулись утікати. Щоб їх не помітили, вони пливли у воді біля плоту, ховаючи за ним навіть голови, що стирчали з води. Непомітно підштовхували пліт. Так добралися до берега, сховали пліт і самі заховалися серед великих каменів, що виступали з води.

— То ви справжні недотепи! — гримнув на рибалок Манаурі. — Щоб так близько підпустити до себе ворогів! Як думаєте, вони бачили вас? Пліт це річ примітна, впадає в очі.

— Мабуть, не бачили. На П'яти Скелях лежить багато водоростей, викинутих з моря. Ми швидко прикрили ними пліт. Він був схожий на плаваючий острівець… Не помітили нас…

Перед лицем небезпеки у індійців з'явилося войовниче завзяття, в них одізвався дух війни, який до цього часу дрімав. Запал до боротьби з ненависним ворогом охопив увесь табір. Три мисливські групи одразу перетворилися в три загони воїнів під керівництвом Манаурі, Арнака і Вагури. Це не становило якихось труднощів, бо всі індійці були з того ж племені араваків, що й мої хлопці. Обачний Манаурі спочатку мав сумніви щодо Вагури, — їх викликав молодий вік хлопця, — і поцікавився моєю думкою.

— Треба взяти його! — сказав я. — Вагура вже не хлопчик, йому сімнадцять років. За останній рік він дуже змужнів! Розважливий. Йому можна довірити загін.

Шхуна тимчасом так само повільно, як і раніш, ішла собі далі на південь. Але, дійшовши до східно-південного краю острова, не повернула на захід, як ми сподівались. Одійшла від наших берегів і, піднявши всі паруси, попрямувала у відкрите море; спочатку на схід, потім на південь, у напрямку материка.

— Кружляє, мов шуліка! — зауважив я. — Хоче переконатися, чи немає втікачів у морі.

— Побачить, що там немає, і, може, дасть нам спокій. Поверне на Маргариту! — пожвавішав Манаурі.

Даремні надії! Судно, пробиваючись крізь морську течію, увійшло в води поблизу материка, але потім, пересвідчившись, що в морі немає нікого, повернуло і знову пішло до нашого острова. І з того самого місця на південному узбережжі, де нас залишив, корабель знову почав оглядати узбережжя. Ми зрозуміли, що він має намір обійти так довкола всього острова.

Кружляючи по океану, судно втратило чимало часу. Надходив вечір. До сутінків лишалося близько двох годин.

Шхуна ішла тепер на захід, тобто до того місця, в якому десь на березі моря розкинули свій табір Матео та його люди. Їх ніхто не застеріг; вони не могли досі помітити судно, яке йшло з боку східної частини острова. Мабуть, і обережності особливої вони не дотримувались.

Манаурі повністю поділяв моє занепокоєння.

— Треба попередити їх! — сказав він коротко.

Глибше обміркувавши становище негритянської групи, я не на жарт занепокоївся. Ми приблизно знали, де отаборився Матео, бо Арнак докладно описав йому Мис Черепах. Там було джерело прісної води, яке впадало в невеличку затоку, і над цією затокою, безсумнівно, розташувалася група Матео. А що як іспанці, пропливаючи мимо, заглянуть саме до цього сховища і знайдуть негритянські човни? Якщо їх залишили на березі, то вони повинні були впасти іспанцям в очі.