— Ти був на кораблі…

— На кораблі?

— Так, пане.

— Ну то й що з того? Я ж на кораблі хотів тобі допомогти. Чи ти вже забув про це?

— Ні, пане. Але на кораблі були злі люди. Нападали на наші села, вбивали індійців, забирали людей у неволю, жорстоко їх катували… Ти належав до команди…

— І ти думаєш, що я такий же злочинець і пірат, як інші?

— Не зовсім такий, але…

— Але все-таки пірат, правда?

— Так, пане! — відповів індієць відверто.

— Помиляєшся, Арнак! Я не пірат і не злочинець. Я прийшов на каперський корабель примусово, не з власної волі… А може, ви боїтесь, що колись я продам вас у рабство?

— Не продаси, пане, бо ми ніколи не згодимось на це. Боротимемось до кінця.

— Зайве говориш, хлопче. До цього ніколи не дійде. Ви ніколи не зазнаєте від мене насильства… Якщо коли-небудь ми виберемося звідси — а колись це буде, — то ви попливете до свого селища, а я — на свою батьківщину на півночі…

Щоб надати цим словам більшої ваги, я розповів хлопцям у дохідливій формі про свої останні пригоди у Віргінії, пояснюючи, чому я, сам того не бажаючи, опинився на каперському кораблі. Індійці слухали з великою увагою, але, закінчивши розповідь, я не міг прочитати на замкнутих обличчях, чи розвіяв їх сумніви, чи ні. Вважав, що скоріше так.

Вечорами біля вогнища наші розмови часто поверталися до того, як визволитися з ув'язнення на острові. Я вирішив добратися разом з хлопцями до їх рідного селища, яке, ми вважали, знаходиться десь недалеко від нас на схід, на узбережжі материка. Я знав, що шторм, перш ніж розбити наш корабель, гнав його протягом багатьох днів на захід, отже, тепер належало шукати на сході і гирло ріки Оріноко, і, безсумнівно, рідне селище моїх товаришів. А потрапивши уже в це селище, я б легше добрався звідти за допомогою індійців до Антільських островів, заселених англійцями.

Одного дня я вирушив з Арнаком — Вагура залишився біля кукурудзи — на південну сторону острова, щоб оглянути ще раз протоку між нами і материком. Протока була неширока — вісім-дев'ять миль, але морська течія, як запевняв Арнак, ішла досить швидко вздовж неї зі сходу на захід, а потім звертала на північ, у відкрите море. Ми вибрали місце, звідки найкраще було б відплисти з нашого острова, але на чому?

— В тому й заковика: на чому переплисти? — сказав я голосно, більш сам до себе, ніж до товариша. — Найпевніше було б човном, але скільки доведеться нам будувати човен одним мисливським ножем?

— Випалити дерево, пане, — підказав Арнак.

— Випалити — це теж робота на багато місяців. Думаю, що ми ще раз спробуємо на плоту. Що ти скажеш на це?

— Велика течія…

— Пліт збудуємо міцний і повороткий, а крім того, вистружемо троє добрих весел. Поставимо парус і вирушимо тільки тоді, коли вітер подує з півночі в сторону материка. Подолаємо сильну течію.

— Парус? — запитав індієць.

— Так, простий невеликий парус. У нас немає для цього полотна, але ж навколо щедра природа. Сплетемо собі з тонких ліан щільну стінку, яка буде міцна і легка, мов полотно. Вкриємо її широкими листками — і вийде парус хоч куди…

Мене сповнювала віра в успіх, і ця віра передалася й Арнакові. Переплисти протоку втрьох, з трьома веслами і з допомогою тимчасового паруса — справа, здавалося нам, здійсненна. Я не сумнівався, що незабаром ми залишимо острів. Вирішили негайно після збирання кукурудзи приступити до спорудження плота.

Коли ми добралися до південного узбережжя, була ще рано. До обіду лишалося багато часу. Хмарний, не дуже жаркий день дозволяв нам рухатися досить бадьоро. І ми пішли вздовж моря далі, на західну сторону острова, якої до того часу я зовсім не знав. Підтвердилися колишні розповіді хлопців: ми знайшли тут багато слідів черепах, які виходили вночі з моря на сушу. Це було якесь пасовисько черепах, особливо багате на висунутій у море косі. Всюди валялися панцирі цих тварин, яких застала смерть на суші.

— Шкаралуп немало, — зауважив я. — Гинули тут плазуни…

— Це його витівки, — пояснив Арнак. — Він любить жерти черепах.

— Ягуар?

— Так, пане.

— Невже справді ягуар з материка перепливає протоку, як ти мені казав раніше?

— Аякже!

— Незважаючи на течію?

— Він, мабуть, дужчий, ніж течія.

Ми перетрусили на березі гущавину, яка починалась одразу ж за морськими дюнами, і невдовзі знайшли черепаху. Середнього розміру, вона, мабуть, важила фунтів п'ятдесят. Ми перевернули її на спину, вбили і вирізали поміж панцирами м'ясо. Загорнувши в листя, ми поклали його в два кошики, які носили з собою на спині.

Перш ніж ми зібралися йти назад, Арнак зробив поблизу цікаве відкриття. Попередив мене застережливим окриком. Взявши лук напоготові, я побіг в його напрямі.

— Він! — шепнув індієць, вказуючи на землю.

На піску і в траві виднілися чітко відбиті сліди ягуара. Придивившись до них уважніше, я зрозумів тривогу Арнака. Сліди були свіжі. Хижак лютував тут ще сьогодні вранці. Не рухаючись з місця, ми окинули поглядом навколишні зарості.

— Тікаймо звідси, пане! — шепнув мені на ухо товариш.

Тривога відбивалася на його посірілому обличчі.

До берега моря було недалеко. Кільканадцять стрибків крізь колючу гущавину — і ми вже вирвалися із заростів на безпечніше місце. Тримаючись біля води, вирушили назад.

— Може, він спав десь близько від нас, — пояснив Арнак, шкіра якого знов набирала свого нормального коричньового кольору.

— Дуже можливо! — визнав я. — Добре б ми себе почували, якби ненароком розбудили його.

Я глянув на наші списи та луки, які, хоч і були зроблені недавно з найкращого дерева, а проте не являли собою достатньої зброї на такого могутнього звіра, як ягуар.

За кілька годин ми вже наближалися до знайомих околиць поблизу нашої печери. Коли ми проходили біля могили капітана, я звернув на. кілька десятків кроків, щоб дійти до того місця. Арнак, нічого не кажучи, йшов за мною. Могили я не знайшов. Дощі розрівняли землю, затираючи всякі сліди.

— Десь тут похований, — обізвався я до індійця, стежачи збоку за виразом його обличчя.

Арнак знав, про кого я кажу, бо не питав, хто похований. Але він не виявляв ні занепокоєння, ані збентеження.

— Довго ви з ним боролися? — спитав я його зненацька.

— Ні, пане, — відповів Арнак, спокійно дивлячись мені в очі.

Я вперше здивувався, почувши, як відважно говорить він правду.

— Коли ви на нього напали? — допитувався я, — Одразу ж, як вийшов з води?

— Ні.

— Розкажи мені, як це сталося.

Розповідь його була проста і приголомшлива.

Хвилі вирвали Арнака з тонучого судна. Тримаючись з останніх сил на поверхні води, незважаючи на бурю, він доплив до острова і ліг на піску. Минуло чимало часу, і він почув чиїсь кроки. Це був Вагура, якого теж хвилі викинули далеко на сушу. Разом поплентались далі. На краю заростів вони почули дивний тріск гілля. Підійшовши, опинилися лицем в лице з капітаном, який лежав на землі. Капітан був притомний, проте ледве рухався, немовби хтось поперебивав йому ноги. Побачивши індійців, він рвучко підвівся на лікті і потягнувся за пістолетом. Бачачи, що вони хочуть утекти, крикнув хрипким голосом, яким звик гримати до них на кораблі: «Арнак, до мене, собако!»

Втекли. Опам'ятавшись від жаху, зрозуміли, що мусять убити його. Вони ще не знали тоді, що перебувають на острові і що вбивство жорстокого капітана було необхідною умовою їх життя. Швидко озброїлися в заростях двома палицями і повернулися до капітана. Застали його лежачим на відкритому прибережному піску. Виповз із гущавини, певно, боячись, що на нього нападуть зненацька.

Не довго думаючи, кинулись на нього. Капітан устав. У лівій руці в нього був пістолет, у правій — товста палиця. Хотів вистрілити, наставив зброю в Арнака, але пострілу не було. Замахнувся, щоб ударити палицею. Арнак страшним ударом палицею в голову звалив його на землю, а Вагура тимчасом вирвав у нього з руки палицю. Бачачи, що капітан уже мертвий, утекли на південну сторону острова, боячись інших піратів, які, може, врятувалися так само, як капітан і вони.