Одного дня я, скориставшись з гарної погоди і чистого повітря, піднявся на вершину гори, як робив це безліч разів до того. Тепер, у дощовий період, щоразу, коли світило сонце, далекі предмети було видно чітко і виразно, як на долоні. Земля на горизонті з південного боку виднілася виразніше, ніж будь-коли в інший час; вона здавалася мені на диво близькою.

— Яне! — обізвалось моє заповзятливе «я». — Ти оглянув майже весь острів, а он там, на південному краю, ти ще не був!

— Ну її що з того, що не був? — буркнуло у відповідь те друге, суперечливе «я». — У мене стільки було іншої роботи!..

— Час подумати про те, щоб якось вибратися з цієї тюрми! Вже три місяці я тут сиджу! Довше не чекатиму! Завтра йду на південний берег! Я хочу побачити…

— Не підемо, бо тут ще є невідкладна робота.

— Я хочу побачити зблизька ту землю, що видніється на протилежному боці…

— А вогнище?

— Що вогнище?

— Обов'язково треба збудувати курінь, щоб уберегти вогнище під дощів.

— Добре, збудую курінь. Але потім одразу ж вирушу на південь!

— Як хочеш…

Часом у мене складалося враження, що ці наївні розмови з самим собою тримали мене при здоровому розумі, оберігали від божевілля.

Вогнище горіло перед печерою, і дощі часто гасили його. На кількох високих жердинах, забитих у землю навколо вогнища, я зробив з великого пальмового гілля дах. Він був достатньо високий, щоб я міг вільно ходити під ним, і достатньо широкий, щоб зливи, які забивали збоку, не загасили вогню. З усіх боків курінь був зовсім відкритий. Це будівництво тривало три дні.

Четвертого дня над ранок я поклав папугам і зайчикам їжі на дві доби і вирушив на південь. Як завжди, на плечах у мене був кошик з їжею, в руках лук, стріли і спис, за поясом — ніж. Я взяв також пістолет і жменю висушеної трухлявини для розпалювання вогнища.

Наскільки я міг переконатися з своєї гори, острів своєю формою трохи нагадував яйце, неправильний берег його хвилясто звивався між затоками. Від моєї печери, розташованої біля східного берега, можна було вийти навпростець через острів на південь. Це була найкоротша дорога, але разом з тим і дуже важка, бо йшла вона серед колючого гілля. Тому я вважав за краще піти по окружній лінії, весь час тримаючись морського узбережжя, де мандрувати було зручніше і я міг не боятися, що заблуджусь.

Незабаром я проминув місце, в якому закопав тіло капітана. У завзятій, сповненій різноманітних пригод боротьбі за існування, яку довелося мені вести до останнього часу, я зовсім забув про його таємничу смерть. Тепер, коли я проходив повз цю могилу, все з самого початку постало в моїй пам'яті, і мною знову оволоділи роздумі! про загадкову рану капітана.

Ідучи далі, я незабаром потрапив на незнане мені досі місце. Тут росло багато кокосових пальм, переважно на самому березі, недалеко від води, і йти під зеленим шатром їх листя мені було зручно і приємно. З верхівок звисали спілі плоди. Я жадно дивився на них. Багато пальм, яких ще молодими шарпали бурі, росли похило; можна було б спробувати колись зійти на них так, як ходять мавпи, тримаючись за стовбур руками і босими ногами.

Повітря в ці ранкові години було прохолодне, і я бадьоро йшов уперед. Миля за милею лишалися позаду. Через кілька годин, коли сонце почало припікати, я добрався до південного узбережжя. Краєвид скрізь був однаковий: на березі пісок і кокосові пальми, подекуди невеликі скелі; потім чагарникові зарослі, далі, в глибині острова, зрідка — то тут, то там — росли дерева.

Земля на півдні від мого острова вимальовувалась трохи виразніше, ніж з вершини гори, але все ще була досить далеко. Чи не можна було б переплисти протоку, яка відділяла цю землю, з допомогою плота чи чогось подібного? Для цього, мабуть, треба було мати міцний човен. Усвідомлення цієї необхідності розвіяло тиху надію на те, що я без труднощів зможу переплисти на материк, але тепер я хоч знав, як мені бути.

Я все ще прямував далі берегом моря. Раптом я став, немов укопаний, вражений до глибини душі: на піску побачив чіткий свіжий слід людської ступні. Це було так несподівано, що у мене аж коліна підігнулись. Я придивився уважніше. Помилки не було. Сліди двох людей позначалися надзвичайно чітко не тільки на піску, але й у моїй ошелешеній свідомості.

Я інстинктивно сховався за найближчим кущем. Допитливим поглядом оглядав усе навколо. Потім я поглянув у далечінь прямо перед собою. Вітер, який дув з моря, сіпав і м'яв кущі, і в цьому безупинному русі важко було щось помітити, хоча б там навіть метушилися люди. А тут ближче шуміли хвилі, в агавах шелестів вітер, щебетали пташки, і разом усі ці відголоси утворювали круг мене дратівливу стіну звуків, із-за якої мій слух не міг виловити нічого іншого.

Та ось враження першої хвилини минуло, і я одразу ж опам'ятався. Довго сидіти під кущем, немов заєць, не мало сенсу. Якщо десь там на мене чатувала грізна небезпека, то треба було її пізнати, і чим швидше, тим краще, а пізнавши — стати до боротьби з нею.

Я ще раз уважно оглянув сліди. Вони були зовсім свіжі. Два чоловіки — без сумніву, індійці, бо обидва були босі — проходили тут сьогодні вранці. Дійшли до цього місця і повернулися тією ж дорогою, вздовж узбережжя. Я вирішив якомога обережніше йти за ними і довідатися, хто вони. Моряки на каперському кораблі розповідали жахливі речі про жорстокість індійців у цих місцях.

Разом з тим пригадалося мені, що в такому випадку зробив Робінзон Крузо. Коли Робінзон побачив на своєму острові слід чужої ступні, ним оволодів такий панічний жах, що він побіг, мов божевільний, до своєї «фортеці», зачинився в ній на кілька днів, зо страху не спав, хоч просив у бога допомоги, але довго не міг подолати страшних душевних мук. Вже від читання опису цих жахливих тривог аж мороз ішов поза шкірою.

«Чому я не переживаю такого?» думав я.

Справді не переживав. Пильність моя, звичайно, була напружена до краю — та це й усе. Знав, що в ту мить, коли я відкрив присутність індійців, закінчився мій спокій на острові і зникла під три чорти уявна безтурботність тієї безглуздої ідилії, в якій я жив, — безглуздої, а проте, як не як, ідилії. Люди, що їх сліди я побачив, були, напевне, ворогами, з якими рано чи пізно мені належало боротися. І якщо, незважаючи на все, я не відчув такого жаху, як Робінзон Крузо, то це, мабуть, тому, що був я з іншої глини, що просто життя у віргінських лісах навчило мене дивитись прямо в очі не одній небезпеці. У Робінзона на його острові було більше зброї, зате я був озброєний більшим досвідом.

Сліди вели тут понад самим берегом моря, і, щоб мене здалеку не побачили на відкритому місці, я йшов уже не прямо по слідах. Крався поміж густими кущами на краю піщаних дюн, певний, що рано чи пізно сліди звернуть у цей бік.

Раптом я зупинився. Страшне припущення майже приголомшило мене. Пригадався капітан з раною на голові і пістолетом в руці. І все те, що до цього часу здавалося мені неприродною причиною його смерті, — чи не пояснювалось воно тепер ясно присутністю на острові чужих, ворожих людей? Це вони вбили капітана, коли той виплив на берег, а сліди, по яких я зараз ішов, належали, без сумніву, вбивцям. Усвідомивши собі цей стан справи, я зрозумів, до чого йду. Тому тримався з великою обережністю.

Через деякий час я дійшов до затоки, яка досить далеко врізувалася в глиб острова. Протилежний берег її, віддалений майже на чверть милі, виділявся на фоні зелених чагарників білою смугою приморського піску. Сховавшись за стовбуром кокосової пальми, я добре бачив перед собою широку картину всієї затоки.

Раптом я здригнувся. Побачив їх на другому боці затоки. Обидва бігли через пісок у гущавину. Доки я встиг приглянутись до них, вони зникли в кущах. Сонце світило мені в очі, і з такої відстані важко було розібрати, хто ці люди: білі чи індійці. Я тільки помітив, що на них був якийсь одяг; то, може, це білі? Індійці в цих місцях ходили голі, щонайбільше з пов'язками на стегнах.