— Навіщо ж вбивати? — заперечив слідчий. — Навпаки, коли б він знав, то вони б всіляко оберігали його, сподіваючись, що рано чи пізно він їм розповість. Тільки ж ніякого скарбу немає.

— А чому човняр напав на нас?

Слідчий знизав плечима:

— Важко сказати. Він твердить, що із-за човна: думав, що човен Кузьміна. Бреше, звичайно. Але до справи це не має ніякого відношення. Човняра ми знаємо: старий рецидивіст. Спеціаліст — валюта і дорогоцінне каміння. Але не вбивця. Ні, вбивати він не буде. Тим більше, що нещодавно з відсидки.

Мишко не знав, що йому й думати… Як же так! Відомо, що човняр злодій, рецидивіст, а він походжає собі на волі, немов нічого й не було…

І, ніби здогадавшись про Мишкові сумніви, слідчий сказав:

— Закон є закон. Саджати його поки що немає за що. А от скажи, — він повернувся до Мишка, — чи не зустрічався тобі тут, в садибі, зовсім незнайомий чоловік середніх років, не місцевий житель?..

— Нібито ні, не бачив…

— Подумай, — наполягав слідчий. — Може, бачив, зовсім випадково, мигцем… Тут, на річці, в селі… Може, твої товариші бачили?

Мишко напружував пам'ять, але нікого не міг згадати.

— Ні, я нікого не бачив. І мої товариші, здається, теж… Ми ж тут усіх знаємо.

— Не бачив так не бачив, — обірвав розмову слідчий. — Я просто так спитав…

Розділ тридцять сьомий

Треба йти в ліс

Слідчий поїхав. Про свою розмову з ним Мишко розповів Генці і Славикові.

Генка заявив, що такому слідчому треба займатися справами про крадіжку курей, а не розшуками вбивці. І нема чого його слухати. Треба самим усе з'ясувати і довести, що Микола безвинний і, навпаки, винний човняр і його підручні. Коротше — треба йти в ліс.

Але Славик був трохи іншої думки:

— Біда наша в тому, що ми займаємось цією справою не на науковій основі. Пам'ятаєте з кортиком? Ми ходили в бібліотеку, провели серйозне дослідження і все встановили. А в даному випадку? В даному випадку ми користуємося чутками: граф був багатий, володів копальнями на Уралі, люди вірять, що тут закопано скарб і так далі. Адже все це чутки. А нам необхідне наукове обгрунтування. Хто такі графи Карагаєви? Чим насправді вони володіли на Уралі? Хто підтримує чутки про скарб? Ось про що нам треба дізнатися. Треба звернутись до першоджерел. І тоді ми не діятимемо наосліп, як зараз.

Мишко подумав і сказав:

— Одно одному не заважає: познайомимося з матеріалом і перевіримо, що вони роблять у лісі. А тому рушай, Славко, в Москву, посидь у Рум'янцевці і про все як слід дізнайся. До речі, час уже зібрати серед батьків продукти.

Славикові дуже не хотілося таскатися з продуктами.

— Як же я буду і в Рум'янцевці сидіти і продукти збирати? Треба робити щось одно.

— Нічого, нічого. Візами з собою Кита, він допоможе. Поки ти сидітимеш у бібліотеці, він обійде всіх матусь.

— З Китом, мабуть, можна, — згодився Славик.

— От і добре. А ми з Генкою підемо в ліс. Не зараз, а коли ти повернешся з Москви. Звичайно, можна піти всім загоном і довести, що ніяких мерців, ніяких графів без голів там немає. Але якщо піти всім загоном, то можна сполохнути бандитів. Вони перейдуть на інше місце, і тоді нічого не дізнаєшся. Ні, треба піти одному або вдвох з ким-небудь. І обов'язково з Жердяєм. Крім нього, ніхто не зможе провести на Голигінську гатку. Звичайно, Жердяй відмовлятиметься. Але ми його умовимо!

Славкк з Китом поїхали в Москву, а Мишко рушив до Жердяя. Жердяй був дома. Він сокирою обтісував кілки і підпирав ними похилений тин.

— Господарюєш?

— Доводиться.

— Від брата є що-небудь?

— А що від нього може бути? В тюрязі сидить..

— Послухай, Жердяй, — сказав Мишко, — у мене є новий план. Якщо ми його здійснимо, то зможемо довести, що твій брат невинний.

— Пробували вже, — зітхнув Жердяй, — для того й на човні плавали, тільки не знайшли нічого.

— А все ж ми довели, що хтось украв човен. І слідчий сам казав, що справа сумнівна. А тепер, якщо ти мені допоможеш, то ми ще переконливіше зможемо довести. От побачиш!

— Що я маю зробити?

— Ти знаєш, що Кузьмін раніше служив у графа лісником?

— Звідки мені знати?

— Так от: він раніше служив у графа лісником. Я точно узнав.

— Ну й що?

— Якщо він служив раніше лісником, значить, має якесь відношення до лісу. Так же?

— Виходить, що так.

— А хто ховається в лісі? Парубки, яким човняр возив мішки. Так?

— Виходить, що так, — повторив Жердяй, напружуючи всю свою догадливість, щоб зрозуміти, куди хилить Мишко.

— Отже, — закінчив Мишко, — є якийсь зв'язок між вбитим лісником і цими парубками в лісі.

Хоч висновок був дуже далекий від посилки, Жердяю це здалося переконливим. Можливо, тому, що він ніколи не вивчав логіки.

— Правильно, — сказав він, розкривши рота від подиву.

— От бачиш, — продовжував Мишко, поспішаючи закріпити у Жердяя це переконання, — значить, треба дізнатися, чи в лісі ті парубки і що вони там роблять, тоді ми напевно все з'ясуємо.

— Як же ми дізнаємось?

— Дуже просто: підемо вночі у ліс.

— Це на Голигінську гатку? — жахнувся Жердяй.

— Чому ж на Голигінську гатку? Просто підемо в ліс, і все.

— Нізащо не піду! — заявив Жердяй. — Хоч убий — не піду. І не кажи більше, не вмовляй.

Мишко підготувався до цієї відмови. Але він розумів, що без Жердяя йому в лісі нічого робити: вночі він один заблукає.

— Ех ти, — сказав Мишко, — рідного брата не хочеш з біди виручити!

— Якби ж я знав, що це братові допоможе… А то ж не знаю.

— Напевне допоможе, — наполягав Мишко. — Ти тільки поміркуй: твого брата можуть засудити, а ти не хочеш йому допомогти. Я стороння людина, і то хочу допомогти — іду вночі в ліс, не боюсь. А ти рідний брат і не хочеш, боїшся. І не соромно тобі!

Жердяй мовчав.

— Ти про матір подумай. Побивається ж вона? Правда побивається?

— Побивається, — похмуро відповів Жердяй.

— От бачиш! Вона побивається, доки слідство триває. А якщо його безвинного засудять? Вона й зовсім збожеволіє з горя. І тобі її не жалко. Ех, ти!

— Я йти не відмовляюсь, — сказав Жердяй, — тільки на саму гатку не піду. Дійдемо до гатки, і все.

— Гаразд! Ти нас тільки туди виведи, а все інше ми самі зробимо.

— А ще хто піде?

— Генка… Тільки ти дивись, Жердяй, нікому не кажи!

— Чого б я казав?

— І матері своїй не кажи, нікому, зрозумів?

— Зрозумів.

— Підемо сьогодні вночі.

— Вже сьогодні?

— А навіщо відкладати? Сьогодні й підемо. Приходь увечері в табір. Як тільки всі поснуть, ми втрьох і підемо.

— Добре, прийду, — відповів Жердяй і знову взявся за сокиру.

Розділ тридцять восьмий

Славикові розшуки

Надвечір Славик повернувся з Москви і розповів таке:

— Графи Карагаєви — родичі знаменитих Демидових. Був такий тульський коваль Демид Антуф'єв. Його син Микита постачав зброю Петру Великому. За це Петро подарував йому уральські заводи, дав дворянство і прізвище Демидов. Дочка одного з Демидових вийшла заміж за графа Карагаєва.

— Кому це цікаво? — презирливо скривився Генка.

— Слухай. Демидови були найбагатші люди в Росії. Навіть королівни за них виходили. Був такий Анатолій Демидов, так він одружився з рідною племінницею імператора Наполеона.

— Це вже ти брешеш!

— Слово честі! І Анатолій Демидов, щоб теж бути іменитим, купив в Італії князівство Сан-Донато і став іменуватися князем Сан-Донато.

У таке повідомлення не міг повірити навіть Мишко, хоч і знав, що Славик ніколи нічого не вигадує. Але, можливо, він прочитав якусь вигадку і повірив у неї? Хіба можна купити ціле князівство, можна сказати — цілу країну?

Але Славик наполягав на своєму. Він навіть образився: