— Гей! Заждіть! — крикнув він до тіней. — Я тут сам. Давайте поговоримо.

Звідти ніякої відповіді,

— Гей! Цянь-Фу! Не ховайся. Не варто. Ваш вартовий, певно, сказав вам, що нас двоє. Ну то ось один з нас перебуває за кладовищем і чекає наслідків. Якби вам вдалося вбити мене, то через кілька хвилин він приведе поліцію, і тоді не тільки вас покарають, але й загине весь ваш товар. Крім того, у мене є револьвер, я зчиню галас, може і з вас кількох уб'ю. Отже, самі бачите, бій не принесе вам ніякої користі. Якщо навіть ви й переможете, то втратите товар і одного або двох чоловік, а решта піде під суд. Давайте краще поговоримо по-дружньому. Хай підійде один з вас ближче. Не ворушіться, не ворушіться! Зараз стрілятиму. Хай підходить один! — усе це Като сказав досить тихим голосом, щоб не чути було здалеку. Але китайці почули всі його слова. Нонг же був значно далі і нічого не чув, тільки напружено чекав пострілів.

Кілька хвилин було тихо. Като з револьвером у руці стежив навколо, щоб ніхто не підкрався.

— Ну, Цянь-Фу, швидше! Хіба ти дурний, хіба ти не можеш підрахувати усі вигоди від моєї пропозиції?

Нарешті, підвелася одна тінь і підійшла на кілька кроків.

— Які ж твої умови? — промовив китаєць, і в голосі його було стільки стриманої люті, що навіть Като стало трохи страшно.

— Дружні, по знайомству тільки, — відповів він. — Ти ж знаєш, що замість того, щоб рискувати і нажити собі ворогів, я міг би тихенько сказати на вухо кому треба і без будь-якого клопоту одержати третю частку всього товару. Ти потрапив би під суд і навіть не знав би, звідки тобі прийшло таке щастя, а на мене зовсім не мав би люті, може навіть ще більше полюбив би. Згоден ти, що я міг би так зробити?

— Такий, як ти, звісно, міг би, — прохрипів Цянь-Фу.

— Згоден ти, що в такій труні може вміститися опіуму та інших речей тисячі на три гульденів?

— Куди там на три тисячі! — жваво відказав китаєць. — Та в мене і всього капіталу не буде три тисячі.

— В усякому разі порожню труну ніхто не везтиме з-за моря, — діловито зауважив Като. — Ну, то ось моя пропозиція: я одержую замість законної тисячі лише п'ятсот і твою щиру подяку, а ти спокійно робиш те, що хочеш. Згоден?

— Ні, ти забагато вже нарахував: там і на тисячу не буде.

— Хоч би й так, але ж інакше ти й цього не одержиш, та й у тюрму потрапиш. Подумай сам, що краще.

— Поступися трохи, — попросив Цянь-Фу. — Триста візьми.

— Ну гаразд, згоден, але з однією умовою.

— Якою?

— Що ти щиро не сердитимешся на мене.

Китаєць навіть засміявся.

— Хай буде так. Ну й шахрай же ти! — підійшов і почав виймати гроші.

— Зате чесний, — з гонором відповів Като і запалив світло, щоб можна було полічити гроші.

Тимчасом Нонг аж млів від нетерпіння. Чому так довго нічого не чути? Адже коли справа скінчиться миром, то час уже повертатись. А може, цей шахрай узяв та й утік від нього, щоб не ділитися грішми? Даремно Нонг не попередив його, що такими грішми не цікавиться. Даремно він побоявся цієї брудної справи і втратив з очей свого «товариша». Тепер справа значно ускладниться. Як знайти його? Тільки одна надія лишилася: може, китайці вбили його?

І Нонг поповз до могили.

А коли наблизився, то побачив тільки двох китайців, що закопували могилу. А може, вони заодно з труною закопують убитого Като? Як про це дізнатись? Показатися їм рисковано, бо вони можуть знищити і другого свідка.

Поки Нонг сушив голову, китайці закінчили свою справу і пішли. Нонг лишився сам на свіжій могилі. Була, мабуть, друга година ночі. Сидіти в такий час одному на кладовищі незнайомого міста було не дуже приємно. Але не це турбувало Нонга. Найбільш турбувало питання: чи похований Като у цій мотилі, чи так пішов? Хоч руками розгрібай землю, щоб довідатись про це! А знати неодмінно треба.

До світанку лишалося годин чотири. Встигнути ще можна. Та до того ж Нонг пригадав, що кинув тоді вбік свій заступ. Напевно, ніхто про нього не думав і не шукав. Заступ знайшовся. Нонг заходився працювати.

Земля на цій нещасній могилі сьогодні стільки разів перекидалася, що копати було зовсім легко. Незабаром заступ ударився об труну. Тремтячими руками Нонг почав відкривати її…

Мабуть, Като не так сильно бажав знайти у цій труні скарб, як Нонг — знайти труп Като. Але труна була порожня…

Нонг мало не заплакав. Що тепер робити? Де його шукати? Може, він уже вирушив по слідах? Як попередити «тих», коли Нонг сам не знає, де вони? І винен у цьому сам Нонг. Через нього може бути неприємність «тим»…

Через деякий час Нонг один їхав у Суракарту.

Знову він опинився в незнайомому місті, та ще в такій справі, до якої навіть не знав, як приступити. Добре, що місто було не таке велике, як Батавія.

Нонг знайшов притулок у нічліжці і два дні блукав вулицями, площею та біля готелю. Розпитувати в готелі про людей, яких він і назвати не міг, Нонг не наважувався. І ось одного разу він побачив біля готелю… Като, того самого «приятеля», якого він загубив! Като був у величезному брилі, з якого спускалася хустка. Видно, він не хотів, щоб його впізнали. Проходив він біля готелю дуже повільно, зупинився, ніби міркуючи, зайти чи ні, пройшов далі, а тоді повернувся назад.

Коли в першу мить Нонг думав підійти до шпига, то тепер, навпаки, відійшов убік, щоб Като не побачив його, і почав стежити, що буде далі. За хвилину до готелю під'їхав візок, до якого вийшли два чоловіки. Нонг одразу впізнав у них тих, кого шукав… Не встиг Нонг подумати, що йому тепер робити, як вони сіли на візок і поїхали. За ними бігцем рушив Като, а за Като — Нонг…

Звернули раз, другий і вимчали на пряму довгу вулицю, яка, видно, безпосередньо переходила в шлях.

Тут Като несподівано зупинився і звернув убік.

Збентежений Нонг не знав, чи стежити за ним, чи бігти за тими. Трохи поміркувавши, він вирішив іти вперед.

Пара маленьких яванських коней швидко везла візок курною дорогою, і незабаром курява зовсім закрила його від очей Нонга. Як було наздогнати його? А тимчасом ззаду щохвилини можна було чекати небезпеки. Тоді Нонг кинувся бігти…

Рівними, розміреними кроками, зберігаючи сили, біг Нонг, ніби на спортивних змаганнях. Через кілька хвилин він навіть помітив, що віддаль зменшується. Здивовано поглядали пішоходи на дивака, який біжить у таку спеку.

— Куди тебе несе? — питали його.

— Сапі втік. Чи не бачили часом? — відповідав Нонг.

І завжди знаходилися люди, які бачили і запевняли, що це саме його сапі.

Через деякий час Нонг був змушений зупинитись для відпочинку. Щоб не витрачати марно час, він попросив одного діда підвезти його. Дід поволі тягнувся на двох колесах, запряжених парою буйволів.

В цю мить Нонг почув ззаду тупіт копит, і за хвилину мимо промчав Като, верхи на коні. Нонг тільки зціпив зуби в безсилій люті…

Але ось попереду великий пагорок. Візок подорожніх поїхав поволі. Като опинився вже зовсім близько біля нього, але зупинився і став чекати, поки він від'їде далі.

Нонг зітхнув вільніше: значить, Като лише стежить за візком, а в такому разі Нонг встигне і пізніше наздогнати його.

Візок тимчасом переїхав пагорок і знову помчав швидше. За ним зник з очей і Като. Тоді Нонг зліз з воза, і, на диво дідові, знову кинувся бігти.

За пагорком починався перелісок, який поступово переходив у досить густий ліс. Бігти стало легше. З-за поворотів мелькав вершник, за ним часом показувався візок. Але Като весь час тримався на певній віддалі од нього.

Коли Нонг уже значно заглибився в ліс, він почув ззаду сильний тупіт копит. Озирнувся і з жахом побачив, що за ним їде чоловік двадцять жандармів. Але вони зовсім не поспішали; їхали, тихо, так що Нонг весь час був попереду.

Так подолали ще кілометрів п'ять. Раптом Нонг почув, що хтось їде назустріч. Ледве встиг він сховатися в кущах, як повз нього проїхав Като. Шпиг наблизився до жандармів і почав щось говорити їм. Ті зупинилися, злізли з коней і відвели їх далі в ліс. Зліз з коня і Като і залишив його там же.