І знову, як і тоді, настала тиша. Знову ніхто не хотів говорити. Але думки в усіх були зовсім інші. Не один з них боявся, що і йому влетить від Багара-Тунгаля за те, що наважився критикувати закон.

… Наступного дня Гіранг-Ту-Ун переселився в спільне приміщення «сорока». Хоч і відвели йому хороші покої, хоч і обставили їх по-царському, а все ж таки це було зовсім не те, що раніше. І найбільше жалкувала за своїм місцем і проливала сльози дружина Гіранг-Ту-Уна, єдина жінка, яка мала право жити серед святих мужів.

… У таборі одразу ж довідалися про всі ці справи від своїх розвідників і були дуже задоволені.

— Тепер і я вже вважатиму стародавні закони дуже мудрими й корисними, — сміявся Пуан.

— Для кого-небудь вони завжди бувають корисними, — додав Гейс.

— Головним чином для тих, хто вміє їх використати, — кінчив Салул.

— Все це так, — сказав Селім, — але як нам зайняти вільне приміщення? Коли ми з'явимося на вершині гори й почнемо працювати там перед усім білим світом, то весь наш секрет пропаде.

— Почекай. Ми навіть не бачили ще його. Підемо спочатку оглянемо.

Чотири товариші попрямували до гори. Вони обережно поповзли вгору і побачили все те, що спочатку бачив Піп.

— Але ж тут нічого нема! — здивувався Гейс. — Ставок — і більше нічого. Не у воді ж він жив.

— Тим краще, — сказав Салул. — Значить, ми не марно старалися. Значить, це місце справді таке, що ніхто не зацікавиться. Нам лишається тільки знайти вхід, яким користувався колишній господар. Він, напевне, мусить бути з того боку.

Обійшли кругом і справді знайшли місце, де, мабуть, був вхід, але він був зруйнований, а свіжа земля старанно вирівняна, щоб не було жодного сліду. Через кілька тижнів місце заросте, і нікому й на думку не спаде, що тут був підземний хід.

Товариші почали радитися. Зрозуміло, що вхід потрібен і треба буде його зробити, але рисковано знову копати цей самий. Напевне, хто-небудь з дьєлемів колись та потрапить сюди і одразу зрозуміє, що тут оселився хтось інший. А це дуже небажано. Може, знайдеться місце з іншого боку гори, де можна було б зробити новий вхід?

Почали шукати далі. Знайшли долину, що якраз ішла в напрямі гори. Потім долина перейшла у вузький зарослий яр, по якому біг струмок. Яр звужувався все більше і глибоко врізався в бік гори.

— Чого ж кращого? — сказав Гейс. — Він, здається, так глибоко врізався, що нам лишається тільки прокопати якихось кілька метрів. Я переконаний, що джерело витікає з внутрішнього ставу і вже само промило вихід, а це полегшить нашу роботу.

Там, де вибивався струмок, були великі камені; усю землю вода знесла.

Обставини складалися дуже добре. Копати треба було зовсім мало. Та ще пробитою дорогою! Сам яр-щілина був такий вузький, зарослий і непомітний, що його було важче помітити, ніж той попередній вхід. І, нарешті, він був з протилежного боку, з півдня, тобто ще далі від людського ока. Мабуть, лише тому це місце й не було використано колишнім господарем, бо знаходилося дуже далеко.

За кілька годин двадцять чоловік працювали в яру. Але як тільки одвернули основну масу каміння, одразу грізно загула вода й ринула зсередини, зносячи з собою і каміння, і землю, і людей. У декого повискакували гулі в цій щасливій для них катастрофі.

Вода бурлила і мчала з годину; потім почала спадати, і, нарешті, лишився маленький струмок. Коли після цього підійшли до виходу, то побачили, що там поміж двох уламків скель утворилася дірка, через яку було легко пролізти людині, а далі йшов широкий вільний хід аж до самісінької середини гори.

Зраділи приятелі, що природа сама допомогла їм, і наввипередки полізли всередину.

— Еге-ге! Он як добре обставлявся цей Оранг-Утанг! — скрикнув Гейс, коли вони побачили все приміщення.

А з другого боку була й неприємність: зник ставок, а на його місці в глибокій ямі лишалася тільки невелика калюжа.

— Це мені не подобається, — промовив Селім. — Тепер наша резиденція має зовсім інший вигляд. Якщо колись нікому не могло спасти на думку, що в озері хтось живе, то тепер уже можна це допустити.

Не встиг він ще й висловити свого жалю, як кілька чоловік уже запропонували зробити маленьку греблю, щоб підняти воду.

— Це буде навіть краще, ніж; було колись, — говорив Гейс. — Ми зможемо тоді навіть регулювати рівень води. Наприклад, коли ми тягатимемо сюди наші речі, можна спустити воду, а потім знову підняти вище, ніж було.

Через кілька днів навіть найпильніше око нічого не помітило б в околицях бадувіського селища. Табір спорожнів. Двісті п'ятдесят чоловік під командою Пуана пішли через гори на південний берег до «Скель Ластівчиних Гнізд» по зброю. Салул і Гейс пустилися в свою дальшу подорож. Селім повернувся в Бантам, а решта лишилася в «палаці» Гіранг-Ту-Уна.

XII. ОСТАННЯ ПРИГОДА МІНГЕРА ПІ ПА

Такий лист одержав ван-Дрон через кілька днів після від'їзду Піпа. Зрозуміло, що в першу чергу він подумав про свого недавнього гостя.

Вік, біляве волосся, зріст — усе це дуже схоже на перелічені в листі прикмети. Разом з тим ван-Дрон одразу ж пригадав, що й поведінка гостя була якась дивна. Людина спеціально приїхала з Голландії у Бантамські ліси, щоб тільки пополювати! Навіть і тоді шановному ван-Дрону впала в око ця недоречність. Але хто міг подумати, що тут криється така серйозна справа?

Того ж дня відбулася нарада між асистент-резидентом, начальником гарнізону й начальником поліції. Ван-Дрон розповів, у чому справа, висловив свої міркування й спитав:

— Чи можемо ми вважати, що це він і є?

— Зрозуміло, можемо! — впевнено відповів начальник поліції. — Я вже тоді з першого погляду помітив, що в ньому щось таке є, ніби бандитське. Але я не наважився сказати, бо він був вашим гостем.

Начальник гарнізону хоч і не помітив цього, але погоджувався теж.

— Мені здається, — сказав він, — що тут довго сушити голову нема чого. Тим паче, що й прикмети збігаються. Нам нічого не лишається, як зараз же послати за ним загін солдатів.

Цей загін і зустрів Піп. Даремно він просився, доводив, що це помилка, показував свої документи.

— Це не моя справа, — відповів офіцер. — Там розберуться. Я роблю те, що мені наказано.

І загін, задоволений з того, що не треба йти далі, повернув назад. Так Піп несвідомо віддячив своїм визволителям, повернувши назад солдатів. Коли б не Піп, загін зайшов би далеко, дійшов би до бадувісів, усюди шукав би Піпа-Гейса, міг би зіткнутися з інсургентами і взагалі наробив би багато клопоту, особливо в справі із складом для зброї. І не сам загін був небезпечний, а та увага, яку власті могли звернути на цей притулок.

— Добрий день, Гейс! — звернувся ван-Дрон до Піпа, коли його привели в Тананг. — А це, значить, Салул? — вказав він на Нонга.

Вони обидва витріщили очі, нічого не розуміючи.

— Ви дивуєтесь, що ми вас знаємо? — говорив далі ван-Дрон. — Ви вже думали, що обдурили нас? Ні, цього не може бути. Зрадників і злочинців власті завжди знайдуть, де б вони не сховалися.