— Погано… Далеко пішов. Все буде в порядку, товаришу полковник. Треба справитись…

Полковник згадав, що так говорив Захаров, ідучи на завдання, і промовчав, не знайшовши в собі сили відповісти товаришеві.

— Темніє,— не сказав, а видихнув Захаров. — Ви ще тут? — і замовк.

Незабаром він перестав дихати. Полковник звільнив онімілу руку і довго сидів мовчки, ні про що не думаючи, не рухаючись, відчуваючи тільки втому. Ззаду почулись кроки, увійшов лікар. Полковник підняв руку і закрив очі Захарову.

Коли Гарасим Миколайович повернувся у відділ, Миша Соловйов приніс розшифровані і передруковані стенографісткою перші аркуші допиту Горелла і Робертса.

— Треба забрати чемодан з «бомбою» у громадянки Харитонової, — все ще борючись із втомою, сказав полковник. — Візьміть санкцію у прокурора на обшук і їдьте.

Миша прибув до Юлі Харитонової. Він увійшов у квартиру з кербудом, двірником і понятими.

— Це нахабство! — сказала Юля Миші Соловйову. — Ви користуєтесь тим, що я одинока, беззахисна жінка! Я нічого не знаю!

— Хвилиночку! — ввічливо спинив її Миша: — Ви самі відкриєте шафу, чи мені доведеться це зробити? Краще б — самі!

— Відкривайте, ламайте, арештовуйте — мені все одно! — Юля шпурнула ключі.

Миша відкрив шафу, дістав чемодани Горелла і розкрив їх на мить, щоб переконатись, чи це ті самі.

— А, ви за цим! — сказала вона заспокоєно. — Щодо цього, то я вже заявила. Сама! Речі не мої, належать пожильцеві.

— Розпишіться, будь» ласка, у протоколі обшуку? — запропонував Миша. Юля розмашисто розписалась, і Миша вийшов.

Представник Міністерства закордонних справ вручав Робертсу і Білліджеру розпорядження залишити Радянський Союз протягом 24 годин.

— Дуже жаль! — сказав, удавано посміхаючись, Білліджер. — У вас прекрасні бібліотеки. Я закінчую книжку про радянську літературу, мені лишилось зовсім небагато. Кілька місяців!

— У вашій книжці, пане Білліджер, все одно не буде жодного слова правди про радянську літературу, — сказав представник Міністерства закордонних справ, — так що ви можете її закінчити де завгодно.

— Я зроблю це на пароплаві! — нахабно сказав Білліджер. — По дорозі додому. Вона матиме великий успіх. Я надішлю вам примірник.

— Все це дурниці, Білліджер! — роздратовано перебив Робертс. — От моє становище справді скрутне! Моя дитина в лікарні. Дружина не погоджується залишити дочку!

— У нас немає претензій до вашої дочки! — знизав плечима представник Міністерства закордонних справ, — так само, як і до вашої дружини. Коли дівчинка видужає, її в супроводі матері підправлять на батьківщину. Більше я нічого не маю сказати вам!

Рано-вранці перед від'їздом на аеродром Робертс у супроводі перекладача посольства відправився в лікарню попрощатись з дочкою і дружиною.

Плутано, з огидою видумуючи привід, Робертс пояснював дружині причини свого раптового від'їзду і попрощався.

Прямуючи по коридору до виходу, він вирішив зайти до головного лікаря і попросити його подбати про дружину і дочку. Які б не були неприємності, вони не можуть до кінця знищити престиж дипломата.

Головний лікар прийняв Робертса стоячи, мовчки вислухав, почервонів і, зірвавши окуляри, сказав:

— Ви просто мерзотник! Зараз же забирайтесь з лікарні… Це нахабство — прийти сюди! До чого тут дружина і дочка! А ви думали про них, коли здобували собі репутацію міжнародного злочинця? Негайно залиште територію лікарні! Тут Юрко Столбцов лежить, той самий хлопчик, про якого згадано в газетах, і ми ще не знаємо, чи вдасться зберегти йому здоров'я… У мене у самого загинув син під час війни! Як ви сміли прийти до мене, пане Робертс? Це… це… ні в які ворота не лізе! Це душевна розпуста! Ось що!

— Пан Робертс, — дипломатичний представник! — стримано, але з певним злорадством сказав перекладач посольства, який був присутній при розмові. — Ображаючи його, ви ображаєте…

— Бандит він, а не дипломат! — не бентежачись перебив головний лікар. — І будьте ласкаві негайно вивести його звідси! Все! Більше я з нами не розмовляю! Я занятий!

Робертс не прощаючись попрямував до дверей.

Полковник Смирнов знав, що слідство у справі Горелла буде тривалим і важким. Але дійсність перевершила всі його сподівання.

Розбещений мозок Горелла не міг допустити думки, що є злочини, які народ не може простити.

Горелл вирішив зіграти на своїй останній карті. Він вирішив заслужити прощення потоком признань, у яких і правда і брехня були однаково страхітливі.

Кожний факт доводилось багато разів перевіряти, перш ніж визнати його. Іноді Горелл протягом кількох днів підряд брехав, зводячи на багатьох людей смердючий наклеп. Потім починав ридати і признаватись у брехні. Іноді той самий факт він висвітлював по-різному, залежно від ступеня свого відчаю, і Смирнову доводилось піднімати купи матеріалів, щоб докопатись до суті справи.

Відсилаючи Горелла, полковник виходив на вулицю і довго блукав у натовпі, поки не зникав присмак жовчі в роті. Світ знову ставав веселим і доброзичливим, але це тривало недовго: Смирнову доводилось повертатись у відділ і знову вислуховувати страшні повідомлення Горелла.

Смирнов майже не спав і не їв. Він приїжджав додому на кілька годин і за столом відмовчувався, ніби здалеку слухаючи розмови дружини і синів, йому здавалось, що він приносить собі додому частину того смердючого бруду, в якому йому доводилось возитись щодня.

Але з кожним днем розплутувався клубок питань, які до цього часу здавались безнадійно заплутаними. Іноді Смирнову здавалось, що він розміновує — тільки не поле, не дороги і селища, а відносини між народами, готуючи грунт для доброго, щасливого посіву миру і дружби.

Кілька разів у ці важкі дні полковникові дзвонила Кіра Прейс і просила дозволити побачення з матір'ю.

— Повідомте їй, що завтра ми дамо побачення! — сказав, нарешті, полковник Смирнов Берестову. — Нехай приходить на одинадцяту ранку.

— Здрастуйте, Кіро! — привітно сказав полковник, коли вона увійшла, схудла, у темному платті, яке стало надто широким для неї, і мовчки, кивнувши на привітання, сіла у крісло біля стола. — Зараз ви зустрінетесь з Аделіною Савеліївною. Дати вам папіросу? Адже ви при мені не соромитесь курити.

— Ні, спасибі! — суворо сказала Кіра, витримуючи погляд полковника. — Я нічого від вас не хочу.

— Як вам завгодно! — знизав плечима полковник, і поки не ввійшла Аделіна Савеліївна, обоє вони мовчали і думали про своє.

Увійшовши, Аделіна Савеліївна криво усміхнулась дочці, з цікавістю подивилась на полковника і мовчки сіла в крісло поруч з Кірою.

— За правилами я повинен бути присутнім на побаченні, — сказав Смирнов. — Але я хочу, Кіро, щоб у розмові з Аделіною Савеліївною ви почували себе зовсім вільною і спокійною. Ви будете говорити наодинці.

— Я не просила вас про це! — не повертаючи голови, сказала Кіра. — Я не хочу ніяких послуг.

Полковник вийшов.

Він повернувся через півгодини.

Червона, збуджена Аделіна Савеліївна прикурювала свіжу сигарету від ще не згаслого недокурка. Кіра, скрутившись у клубочок в кріслі, трималась пальцями за скроні і безпомічно дивилась на двері.

— Це не вона! — сказала Кіра полковникові. — Не мати!

Полковник мовчав.

— Ні, звичайно, я говорю дурницю! — продовжувала Кіра. — Ця жінка — моя мати. Ні, я все розумію, вона божевільна. Не в тюрмі її слід тримати, а в лікарні!

— Ідіотка! — чітко вимовила Аделіна Савеліївна. — Ознакою божевілля вона вважає мою байдужість до неї. Що ж, я її не люблю, взагалі не люблю дітей. Кіру я не чекала, вона зіпсувала мені найкращі роки життя. Ну буває ж, що людина, скажімо, не любить гречаної каші? А я не люблю дітей. Що тут незрозумілого?

— Бог з нею! — втомлено сказала Кіра. — Любить не любить. Я повинна була це зрозуміти раніше. Моя вина. Але все інше? Ти, мамо, дуже зла! Ти наговорила мені всі ці речі, щоб злякати, щоб завдати болю. Або ти божевільна…