Ногу зберегли, але вкорочена, вивернута, вона перестала служити. На Альошу це вплинуло набагато сильніше, ніж думали батьки. Днями й ночами юнак лежав на спині, втупившись у стіну злими, розгубленими очима, відмовлявся бачити товаришів, одвертався, коли з ним починали говорити.

— Значить, усе-таки — доля! — люто сказав він якось уночі батькові. — Значить, проти долі не підеш!

— Бельбас! — примусив себе грубо огризнутися Смирнов, хоч йому хотілося в цей час голосно закричати і розбити вщент усе навколо себе. — При чому тут доля? Інструктор тобі казав, що без підготовки не можна вправлятися на турніку? Ні, ти не одвертай фізіономію, ти май мужність відповідати правду! Забороняв тобі інструктор одному лазити на турнік?

— Ну, забороняв… — мляво сказав Альошка і, як у дитинстві, «карнизиком» відкопилив нижню губу, щоб піймати сльози.

— А ти що зробив? — сам ледве стримуючись від сліз, вичитував синові полковник. — Спина слабка, ноги нерозвинені, він самоуком «сонце» вирішив крутити! Ти спину міг зламати, це чудо, що ти всією вагою впав на ногу! В усьому, брате, є логіка! Відмовився приймати досвід суспільства, зробив по-своєму — май мужність нести наслідки свавілля…

Так, усе це було відносно легко говорити під гарячу руку! Але півроку Смирнов ні на секунду не забував про своє горе. На вулиці, на роботі, навіть у хвилини небезпеки — іноді дужче, іноді менше — боліла в ньому думка про Альошку.

А коли він повертався додому і бачив, як схудлий Альошка, що одразу якось витягнувся, невміло стрибав на милицях по квартирі, серце починав розривати такий біль, що не завжди вистачало навіть його вміння справлятися з собою. Дружина виявилася сильнішою. В сорок другому році райком направив її завідувати дитячим будинком для сиріт — дітей фронтовиків; з того часу через її руки пройшла не одна тяжка дитяча доля, і не одна з них виправилась. Дружина поводилася так, ніби в сім'ї нічого не трапилось, і навіть у магазин за покупками посилала Альошку, як і раніше, незважаючи на його милиці. Смирнов розумів, що вона поводиться правильно, не допускаючи, щоб у душі Альошки укріпилася свідомість своєї неповноцінності, розумів — і мучився ще більше.

Думаючи про старого капельдинера, він розумів, що ця самотня людина, яка прожила складне, невдале життя, збожеволіла від болю та страху за сина і зробила злочин. Але в той же час у характері цієї людини знайшлися сили осудити себе за легкодухість і прийти з повинною. Дуже важливий був також момент, у який прокинулося в ньому почуття відповідальності, — це трапилося після випивки з кравцем, коли він відчув у словах кравця загрозу Батьківщині, загрозу народові.

Ні, старик повинен справитися.

Відклавши в сторону інструкцію, Смирнов пішов до Захарова.

Коли він ввійшов у кімнату, капітан розмовляв з якимсь незнайомим, надзвичайно засмученим хлопцем.

— Чудак ти, розумієш! — з досадою говорив Захаров відвідувачеві. — Хіба на хороші справи так гроші кидають? Чесна людина — це обов'язково трудящий, а трудящий копійку шанує! Чого ж ти раніше не прийшов?

— Та я все думав… — заїкався від розгубленості хлопець. — З одного боку, начебто нічого особливого немає. Поспішала людина, ну й попросила через світлофор стрибнути. А з другого боку, якщо розсудливо міркувати, виходить, що я гроші взяв за незаконну справу. Порушення, одним словом.

— Отже, він тобі спочатку сто дав, потім іще сто?

Смирнов кивком подав капітанові знак продовжувати розмову і сів рядом до столу.

— Спочатку він повісив мені на баранку сто карбованців, коли ще через світлофор стрибали! — старанно пояснював хлопець. Він навіть бровами рухав од старанності, намагаючись пояснити якомога зрозуміліше. — А вдруге він раптом причепився: «Обжени — мені треба подивитися, хто в другій машині сидить!» Я кажу: «Тут не можна обганяти». Тоді він знову сотню на баранку вішає…

— І ти обігнав?

— Обігнав… Чого ж я тепер відмовлятимусь? Винен у цьому ділі. Мені й батько сказав: нехай вони там як хочуть, а ти кажи все, як було…

— Виходить, ти з батьком радився? А хто такий твій батько?

— Теж шофер. Тільки він на грузовику, хліб возить. Він, значить, з'їздив до свого брата, до мого, значить, дядька, порадитись, і дядько теж сказав: «Нехай Борис зараз же йде, куди треба, і все розповість, — каже. — Хіба мало різних людей є? При теперішній міжнародній обстановці від них усього можна чекати…»

— Отже, і з дядьком радились… А дядько хто ж буде?

— Викладач військової академії. Артилерист.

— Гроші у тебе цілі, ті, що цей тип дав?

— Аякже, цілі! Мені батько одразу сказав: «Поклади і не чіпай тих грошей!» Ось!

— Добре! Отже, давай ще раз усе по порядку. Спочатку ти одвіз його на Велику Грузинську.

— Еге ж! Він, значить, спочатку до мене сів, на друге сидіння. А коли ми на Велику Грузинську завернули, перша машина під'їхала до будинку і зупинилася. Клієнт вийшов, почав розплачуватись. Друга машина пройшла мимо, не зупиняючись, і мій, значить, каже: «їдь за другою!» Ну, я потягнув за другою машиною. Тепер клієнт із другої машини на ходу зіскочив і вже нам назустріч іде. Я його в кабіні помітив, коли машину обігнав, такий собі юнак, у білій тенісці, волосся світле. А зараз він іде нібито прохожий. І ось тут мій, немов кіт, через сидіння назад перескочив і в заднє скло дивиться…

Я йому, звичайно, кажу: «Громадянине, що ж це ви, наче й не п'яний, а дозволяєте собі!» Він промовчав, і я чогось теж змовчав, вирішив не заводитися з ним… Потім він командує: «Завертай зараз же назад!» Я розвернувся, поїхали назад. Таксі, яке було першим, стояло ще біля будинку, клієнт усе ще розплачувався, мабуть із здачею не могли розійтися. Ну, ми проїхали мимо, вийшли на Пресню, і тоді мій каже: «Добре, давай до Ермітажу!..» Я одвіз його в будинок двадцять сім біля Ермітажу…

— А чому ти будинок запам'ятав? — спитав капітан Захаров.

— Чорт його знає! Коли від'їжджав, узяв та й подивився для чогось на дощечку з номером. Ну от. Спочатку я ніби навіть задоволений був, — от, думаю, дві сотні за якихось двадцять п'ять хвилин заробив. А потім чогось почав хвилюватись… Увечері батькові розповів, він каже: «Дурень ти і паразит! Відняли б, — каже, — у тебе права на півроку за порушення, от тоді й живи на ці дві сотні…» Після цього три дні нічого не говорив. Потім сказав, що треба до дядька з'їздити, порадитись. У неділю з'їздив, увечері повернувся, вилаяв мене та й каже: «Іди і все розкажи, бо при сучасній міжнародній обстановці…»

Смирнов підвівся і сказав Захарову:

— Коли закінчите з товаришем, зайдіть до мене.

У дверях він знову почув сповнений досадою голос капітана Захарова:

— Чудак ти, більш нічого! Де ж ти раніше був?

Смирнов зачинив двері.

Відпустивши шофера, капітан Захаров зайшов до Смирнова і потім, не затримуючись у нього, пішов з відділу..

Він повернувся через день і поклав на стіл Смирнова дві фотокартки — Юлії і Горелла.

— Живе у цієї громадянки. Прописаний як Клебанов Костянтин Іванович.

— Та-а-ак!.. — зосереджено протягнув Смирнов, розглядаючи фотографії. — Шофер пізнав? Ну що ж, тепер можна спокійно чекати відповіді з Челябінська. Новин для нас у ній не буде. Ви не розкрили себе?

— Все благополучно, товаришу полковник! Ручаюся, що вони не підозрівають, коли і як їх сфотографували.

— Це дуже важливо. У мене на вас серйозні види, Олексію Даниловичу! — повільно промовив полковник, розминаючи папіросу в пальцях. — Ви повинні йти у відпустку?

— Повинен був, Гарасиме Миколайовичу! Нічого, почекаю.

— Родина ваша у матері в селі?

— Так… Літо ще тільки почалося. Встигну, Гарасиме Миколайовичу.

— Я думаю, що встигнете. Навряд чи операція затягнеться. Передайте всі поточні справи капітанові Берестову. Ні про що стороннє більш не думайте. Треба в кулак зібратись, Олексію Даниловичу!

— Зрозуміло, Гарасиме Миколайовичу. Дозвольте йти до Берестова?

— Так, виконуйте. Скажіть йому, коли прибуде повідомлення з Челябінська, нехай подзвонить мені додому. Я приїду.