Захеканий, Ленґдон добіг до сходів, що вели в нішу паліїв, і подивився вниз. У золотавому сяйві лампад він побачив камерарія — той біг до скляних дверей, що вели до приміщення, де зберігалася знаменита золота скринька.

Що він робить? здивувався Ленґдон. Не думає ж він, що в цій золотій скриньці…

Камерарій розчахнув двері і вбіг до кімнати зі скринькою. Дивно, але він не звернув на неї жодної уваги, а натомість кинувся до залізних ґрат, що заступали отвір у підлозі. Ставши навколішки, він намагався підняти ґрати.

Ленґдон із жахом спостерігав за цим. Нарешті він збагнув, куди прямує камерарій. Боже милосердний, ні! Він кинувся сходами вниз.

— Отче! Не треба!

Відчинивши скляні двері і підбігши до камерарія, Ленґдон побачив, що той тягне важкі ґрати на себе. Урешті-решт залізним люк піддався й голосно брязнув об мармурову підлогу. За ним Ленґдон побачив вузьку шахту й круті сходи, що вели в чорну безодню. Камерарій рішуче ступив до отвору в підлозі. Ленґдон схопив його за голі плечі й потягнув назад. Шкіра в того була слизька від поту, але Ленґдон тримав міцно.

Камерарій обернувся, щиро здивований.

— Що ви робите?

Подивившись йому в очі, Ленґдон збентежився. Погляд камо рарія вже не блукав і не був безумний, як у людини, що перебуваї в трансі. Його очі дивилися ясно, і в них світилась спокійна рі шучість, попри тавро на грудях, яке виглядало жахливо.

— Отче, — звернувся Ленґдон якомога спокійніше, — не спус кайтесь туди. Нам треба йти звідси.

— Сину мій, — відказав камерарій на диво лагідно, — я щой но дістав звістку. Я знаю…

— Камерарію! — Це був Шартран. Він та інші гвардійці саме збігли вниз у супроводі Макрі та її відеокамери.

Побачивши відкритий отвір у підлозі, Шартран сполотній Він перехрестився і з вдячністю глянув на Ленґдона, радий, що той спинив камерарія. Ленґдон зрозумів. Він достатньо читап про архітектуру Ватикану і знав, що знаходиться за цими ґра тами. Це було найсвятіше місце в усьому християнському свіч і Terra Santa. Свята земля. Хтось називав це некрополем. Хтось катакомбами. За розповідями тих небагатьох священнослужн телів, що спускалися туди, некрополь був темним лабіринтом підземних переходів і міг назавжди поглинути того, хто заблу кає в ньому. Шукати камерарія в підземному некрополі було и ой як нелегко!

— Сеньйоре, — благав Шартран, — ви переживаєте шок. Трг ба йти звідси. Туди спускатись зараз не можна. Це самогубство.

Камерарій відреагував несподівано стримано. Він спокійііч поклав Шартранові на плече руку.

— Дякую, що турбуєшся про мене, сину. Я не можу тобі цього пояснити. Але мені було одкровення. Я знаю, де знаходиться антиматерія.

Усі здивовано витріщились на камерарія. Той повернувся до всіх обличчям.

— «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву свою»! Я почув ці слова. І мені все стало зрозуміло.

Ленґдон далі не міг повірити, що камерарій щойно спілкувався з самим Богом. Ще скептичніше він поставився до заяви, що гой буцімто розшифрував послання. «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву свою»? Ці слова промовив Ісус, обравши Петра своїм першим апостолом. Як вони можуть стосуватися теперішньої проблеми?

Макрі підійшла ближче, щоб зняти камерарія більшим планом. Глік уже нічого не коментував.

Камерарій заговорив швидко:

— Ілюмінати поклали своє знаряддя знищення на сам наріжний камінь цієї церкви. У її фундамент. — Він показав униз, туди, куди вели сходи. — На ту саму скелю, на якій побудована ця церква. І я знаю, де ця скеля.

Ленґдон іще раз переконався, що треба просто силоміць вивести камерарія із собору. Попри ясний і спокійний погляд, він явно плів нісенітницю. Скеля? Наріжний камінь у фундаменті? Сходи, що були перед ними, вели не у фундамент, а в місто мертвих!

— Цей вислів метафоричний, отче! Насправді ніякої ске-пі немає!

Камерарій дивно посмутнів.

— Скеля є, мій сину. — Він показав у чорну діру. — Pietro е Іа pietra.

Ленґдон вкляк. Умить йому все стало зрозуміло.

Від простоти розгадки його кинуло в холодний піт. Стоячи разом з іншими перед довгими сходами й дивлячись униз, Ленґдон збагнув, що там, у темряві, під цією церквою, і справді є скеля.

Pietro e la pietra. Петро — це скеля.

Віра Петра була така непохитна, що Ісус назвав його «скелею». Це був відданий апостол, на плечах якого Ісус збирався побудувати свою Церкву. Ленґдон згадав, що власне на цьому місці — на Ватиканському пагорбі — Петра розіп’яли і поховали. Перші християни збудували над його могилою маленьку капличку. Із поширенням християнства ця капличка розросталась і з часом перетворилась на цей величезний собор. Уся католицька віра побудована буквально на святому Петрі. На скелі.

— Антиматерія — на могилі святого Петра, — мовив камерарій дуже чітким голосом.

Попри явно надприродне походження цієї інформації, Ленґдон відчув у ній досконалу логіку. Те, що ілюмінати поставили антиматерію на могилу святого Петра, тепер здавалося до болю очевидним. Як найвищий вияв зухвальства, вони заклали бомбу в саме серце християнства, як у прямому, так і в переносному значенні. Абсолютне проникнення.

— А якщо вам потрібний матеріальний доказ, — нетерпляче додав камерарій, — то знайте, що ці ґрати були незамкнені. — Він показав на залізні двері на підлозі. — Такого не буває ніколи. Це означає, що хтось туди спускався… нещодавно.

Усі мовчки подивилися вниз.

Наступної миті камерарій несподівано спритно схопив одну з лампад і рішуче попрямував до сходів.

119

Кам’яні сходи круто спускалися в глиб землі.

Тут я й помру, думала Вітторія. Тримаючись за грубу мо тузку, що слугувала поручнем, вона бігла вузьким переходом за іншими. Ленґдон спробував було ще раз спинити камерарія, але Шартран схопив його за руки й відтягнув убік. Очевидна, молодий гвардієць переконався, що камерарій повністю свідомий своїх дії.

Вивільнившись від Шартрана, Ленґдон поспішив услід за камерарієм. Шартран теж побіг. Вітторія інстинктивно кинулась за ними.

І тепер вона мчала стрімголов цими крутими сходами, де кожний невдалий крок міг обернутися смертельним падінням. Далеко внизу вона бачила сяйво лампади, яку ніс камерарій, Позаду чула квапливі кроки репортерів Бі-бі-сі. Прожектор на камері освітлював Шартрана й Ленґдона, і від нього перед Вітторією тяглися довгі химерні тіні. їй не хотілося вірити, що за цим божевіллям спостерігає весь світ. Та вимкни ж ти цю кляту камеру! З іншого боку, вона усвідомлювала, що тільки завдяки прожектору вони всі бачать, куди йдуть.

Чудернацька, незбагненна гонитва тривала, а думки Вітторії кружляли вихором. Що камерарій може там зробити? Навіть якщо знайде антиматерію? Часу вже не залишилося!

Дивно, але тепер інтуїція підказувала Вітторії, що камерарій, мабуть, таки має рацію. Рішення ілюмінатів поставити контейнер з антиматерією на глибині трьох поверхів тепер здавалося майже благородним і милосердним. Глибоко під землею — так само як і в камері для небезпечних матеріалів у ЦЕРНі — наслідки від анігіляції будуть м’якші. Не буде ні вибуху, ні уламків, що розлітаються на всі боки і можуть поранити людей, — просто земля розверзнеться, як сказано в Біблії, і величезний собор провалиться у кратер.

Що це — Колер так виявив гуманність? Пожалів людські життя? Вітторія досі не могла повірити, що все це — справа рук директора. Його нелюбов до релігії вона могла зрозуміти… але Ця страшна, неймовірна змова була аж ніяк не в його стилі. Невже ненависть Колера така сильна? Щоб аж наважитися знищити Ватикан? Найняти вбивцю? Убити її батька, Папу й чотирьох кардиналів? Це здавалося немислимим. І як Колер зумір завербувати когось у самому Ватикані? Агентом Колера був Рошер, сказала собі Вітторія. Рошер був ілюмінатом. Капітан Ро-шер, поза сумнівом, мав ключі до чого завгодно — до апартаментів Папи, II Passetto, входу в некрополь, де могила святого Петра, — до всього. Ніщо не заважало йому поставити контейнер з антиматерією на гробі святого Петра — куди доступ мають одиниці — а тоді наказати своїм гвардійцям не витрачати часу на обшук закритих зон Ватикану. Рошер знав напевно, що антиматерію ніхто не знайде.