Голос, який він почув у голові, пролунав, наче грім.

— Чи давав ти обітницю служити Богові?

— Так! — вигукнув камерарій.

— Чи готовий ти вмерти за свого Бога?

— Так! Забери мене!

— Чи готовий ти вмерти за свою Церкву?

— Так! Прошу, звільни мене від цієї нечисті!

— Але чи готовий ти вмерти за… людство?

Запала тиша, і камерарієві здалося, що він летить у безодню. Він падав далі, швидше, не міг зупинитися. Але відповідь він знав. Він знав її завжди.

— Так! — закричав він у морок безумства. — Я готовий віддати життя за людей! Я умру за них, як умер Твій Син.

Минуло багато годин, а камерарій досі лежав, тремтячи, на холодній землі. Він побачив обличчя матері. Бог має великі плани щодо тебе, казала вона. Камерарій іще глибше поринув у безумство. Саме тоді Бог заговорив до нього знову. Цього разу без слів. Але камерарій усе зрозумів.

Віднови їхню віру.

Як не я… то хто?

Як не тепер… то коли?

Коли гвардійці відімкнули двері Сікстинської капели, камерарій Карло Вентреска відчув, як по його жилах розтікається сила… точнісінько так само, як відчув колись у дитинстві. Бог обрав його. Давним-давно.

Нехай вершиться воля Твоя.

Камерарієві здавалося, наче він знову народився. Швейцарські гвардійці забинтували йому груди, омили його й одягнули в чисту білу мантію. Щоб полегшити біль, вони зробили йому ін’єкцію морфію.' Камерарій шкодував, що йому вкололи знеболювальне. Ісус терпів біль три дні і аж тоді вознісся на небо! Він уже від чував, як наркотик притуплює його відчуття… як паморочить-ся в голові.

Увійшовши до каплиці, він зовсім не здивувався, що кардинали з подивом розглядають його. Вони благоговіють перед Богом, нагадав він собі. Не переді мною, а перед тим, як Бог ЧЕРЕЗ мене вершить свою волю. Йдучи центральним проходом, він у кожнiму обличчі читав збентеження. А крім того, у поглядах кардинал і п було іще щось. Що саме? Камерарій намагався було уявити, як кардинали його зустрінуть. З радістю? З пошаною? Він заглядаи їм у вічі і не бачив ані того, ані іншого.

Тоді камерарій подивився на вівтар і побачив Роберта Ленґдон.і.

Камерарій Карло Вентреска зупинився в центральному проході Сікстинської капели. Кардинали з’юрмились біля вівтаря й мовчки дивилися на нього. Роберт Ленґдон був поряд із телевізором, який знову й знову прокручував той самий сюжет. Камерарій відразу впізнав сцену на екрані, але не мав поняття, звідки вона там узялась. Вітторія Ветра зі змарнілим обличчям стояла поруч із Ленґдоном.

Камерарій на мить заплющив очі, сподіваючись, що це під впливом морфію у нього виникли галюцинації, і коли він розплющить очі знову, картина зміниться. Але нічого не змінилося.

Вони все знають.

Дивно, але він не відчував страху. Укажи мені шлях, Отче. Підкажи слова, які змусять їх зрозуміти Твій задум.

Але відповіді камерарій не чув.

Отче, разом ми подолали надто довгий шлях, аби тепер відступити.

Мовчання.

Вони не розуміють, що Ми з Тобою зробили.

Камерарій не знав, чий голос він почув у голові, але зміст його був абсолютно чіткий.

І правда тебе звільнить…

Високо скинувши голову, камерарій Карло Вентреска рушив до вівтаря Сікстинської капели. Коли він наблизився до кардиналів, то навіть мерехтливе світло свічок не могло пом’якшити жорстких поглядів, зосереджених на ньому. Поясни свої дії, говорили обличчя. Розтлумач це божевілля. Скажи, що наші страхи безпідставні!

Правда, сказав собі камерарій. Тільки правда. Ці стіни зберігали надто багато таємниць… і одна з них була настільки темна, що довела його колись до божевілля. Але з цього божевілля з’явилося світло.

— Якби ви могли віддати душу, щоб урятувати мільйони, — почав камерарій, йдучи до вівтаря, — чи ви б погодилися?

Кардинали лише мовчки дивились на нього. Ніхто не ворухнувся. Ніхто не вимовив ані слова. Крізь стіни з майдану Святого Петра долинав радісний спів.

Камерарій підійшов ближче.

— Що більший гріх? Убити ворога? Чи стояти осторонь, коли душать того, кого ви любите? — На майдані Святого Петра співають! Камерарій на мить замовк і глянув на стелю Сікстинської капели. Згори на нього дивився Бог, створений пензлем Мікеланджело… і він здавався задоволеним.

— Я більше не міг стояти осторонь, — сказав камерарій. Він уже був зовсім близько, однак ні в кого в очах не побачив ані найменшої іскри розуміння. Невже вони не розуміють блискучої простоти його дій? Невже не розуміють, що ці дії були конче необхідні?

Розрахунок був такий простий.

Ілюмінати. Наука й сатана в одному.

Треба воскресити давніх демонів. А потім їх розгромити.

Страх і надія. Вони змусять їх знову повірити.

Цієї ночі могутність ілюмінатів виявилася знову..із чудови ми наслідками. Байдужості як не було. Страх, неначе блискавка, пронизав увесь світ й об’єднав людей. А тоді Бог у всій своїй величі переміг тьму.

Я більше не міг залишатися осторонь!

Натхнення камерарію прийшло від самого Бога — в ту жах ливу ніч страждань воно було наче промінь світла. Ох, цей бел душний світ! Хтось мусить їх звільнити. Ти. Якщо не ти, ти хто? Тебе Бог урятував задля високої мети. Покажи їм давніх демонів. Воскреси в їхніх душах страх. Байдужість — це смерть. Без темряви немає світла. Без зла немає добра. Нехай вони самі зроблять вибір. Темрява чи світло. Де страх? Де герої? Якщо не зараз, то коли?

Камерарій ішов центральним проходом просто до кардиналів Він почувався Мойсеєм — море з червоних пасків і шапок ро ї ступалося перед ним. Роберт Ленґдон вимкнув телевізор, узяв Вітторію за руку й відійшов від вівтаря. Камерарій знав: Роберт Ленґдон міг вижити тільки волею Бога. Бог урятував Роберта Ленґдона. Камерарій не розумів навіщо.

Тишу порушив голос єдиної жінки, присутньої в Сікстинській капелі.

— Ти вбив мого батька? — запитала вона, виступивши вперед.

Камерарій подивися на Вітторію, і вираз її обличчя його здивував. Біль — це зрозуміло, але чому гнів? Не може ж вона не розуміти… Геній її батька був небезпечний. Його треба було спинити. Заради блага людства.

— Він робив Божу справу, — сказала Вітторія.

— Божу справу не можливо робити в лабораторії. Вона вершиться в серці.

— У батька було чисте серце! І своєю працею він довів…

— Своєю працею він тільки зайвий раз довів, що розум людини розвивається швидше, ніж душа! — Голос камерарія прозвучав різкіше, ніж він сподівався. Він заговорив тихше: — Якщо така духовна особа, як твій батько, змогла створити зброю, потужність якої ми мали нагоду спостерігати цієї ночі, то уяви, що зробила б із цією технологією звичайна людина.

— Така, як ти?

Камерарій глибоко вдихнув. Невже вона не бачить? Людська мораль прогресує не так швидко, як наука. Людство духовно не дозріло до тих можливостей, які має. Ми ще ніколи не створювали зброї, якої потім не застосовували б! Утім, він розумів, що антиматерія — це ніщо, просто ще один вид зброї у величезному арсеналі людини. Людина й без неї може знищити світ. Вбивати людина навчилася давним-давно. І кров йогоматері лилася кривавим дощем. Геній Леонардо Ветри був небезпечний з іншої причини.

— Упродовж століть Церква мовчки спостерігала, як наука відбирає в релігії то те, то інше. Наука розвінчала чудеса! Наука навчила розум панувати над серцем. Наука засудила релігію як опіум для народу. Наука заявила, що Бог — це лише галюцинація, ілюзорна опора для тих, хто надто слабкий, щоб визнати, що життя не має сенсу. Я не міг мовчки спостерігати, коли наука зазіхнула на могутність самого Бога! Доказ, кажете ви? Так, доказ невігластва науки! Чому просто не визнати, що існує щось вище за наше розуміння? Що в цьому поганого? Як тільки наука доведе існування Бога в лабораторії, віра стане людям непотрібна!