Ленґдон розгублено спостерігав, як камерарій швидко відімкнуи металевий багажник, закріплений між сидіннями, і витягнуи звідти великий чорний нейлоновий ранець. Він поклав рансці. на сидіння біля себе. Думки в Ленґдона закружляли вихором. Уі і рухи камерарія були спокійні й виважені, так начебто він у^кг давно знайшов вихід.

— Дайте контейнер мені, — суворо сказав він.

Ленґдон уже не знав, що й думати. Він тицьнув контейнер священику.

— Дев’яносто секунд!

Те, що вчинив камерарій, Ленґдона цілковито спантеличило. Обережно тримаючи контейнер двома руками, він поставив його в багажник. Тоді опустив важку металеву кришку і двічі повернув ключ у замку.

— Що ви робите?! — закричав Ленґдон.

— Відводжу нас від спокуси, — незворушно відказав камерарій і викинув ключ у відчинене вікно.

Ключ полетів у темряву, і Ленґдонові здалося, що разом із ним полетіла і його душа.

Камерарій надів нейлоновий ранець на спину і затиснув на талії пасок. Тоді повернувся до занімілого Роберта Ленґдона.

— Мені шкода, — сказав він. — Усе мало статися інакше. — Із цими словами він відчинив двері і вистрибнув у темряву.

Цей образ палив непритомний мозок Ленґдона, і з ним повернувся біль. Реальний біль. Фізичний біль. Він ламав усе тіло. Обпікав вогнем. Ленґдон відчайдушно благав невидимі сили повернути його туди, де він щойно був, просив припинити його страждання, але вода плескотіла щораз голосніше, а в свідомості замигтіли нові образи. Пекло для нього тільки розпочиналося. Перед очима пролітали якісь уривки, безладні картини панічного страху. Він перебував на межі між смертю й жахіттям, благав про порятунок, але страшні образи тільки яскравішали.

Контейнер з антиматерією був недосяжний. Він невблаганно відлічував секунди, а гелікоптер злітав усе вище. П’ятдесят секунд. Вище. Вище. Ленґдон панічно метався по кабіні, намагаючись осягнути побачене. Сорок п’ять секунд. Він попорпався під сидінням у пошуках іще одного парашута. Сорок секунд. Парашута не було! Мусить же бути якийсь вихід! Тридцять п’ять секунд. Він кинувся до відчинених дверей, у які вривався різкий прохолодний вітер, і подивився вниз на вогні нічного Рима. Тридцять дві секунди.

І тоді він зробив вибір.

Незбагненний вибір…

Роберт Ленґдон скочив униз без парашута. Ніч поглинула його тіло. Гелікоптер стрімко полетів угору, і звук двигуна незабаром потонув у заглушливому свисті вітру.

Летячи до землі, Роберт Ленґдон відчув щось таке, чого не відчував від часу, коли захоплювався стрибками у воду — невблаганну дію сили тяжіння під час вільного падіння. Чим швидше він летів, тим сильніше притягувала його земля, засмоктуючи вниз. Проте це не був стрибок з п’ятдесятифутової вишки у басейн. Цього разу він мав пролетіти тисячі футін і під ним був не басейн, а місто — нескінченні милі бруківки й бетону.

Десь у вихорі вітру й відчаю йому почувся голос покійного Колера… Слова, що їх він сказав уранці в ЦЕРНі біля камери вільного падіння. Один квадратний ярд поперечної поверхні сповільнює падіння тіла майже на двадцять відсотків. Ленґдон подумав, що двадцять відсотків при такому падінні його аж ніяк і.е врятують. Але радше машинально, ніж свідомо, він досі стискав у руках єдиний предмет, який прихопив із собою, вистрибу ючи з гелікоптера. Це був доволі дивний сувенір, але на коротку мить він вселив у Ленґдона надію.

Захисний брезент для вітрового скла лежав ззаду в кабіні гелі коптера. Він був прямокутний — приблизно чотири на два яр ди — і випуклий… найпримітивніша подоба парашута, яку тіл і. ки можна уявити. На ньому не було жодних ремінців — тільки по одній петлі з кожного боку, щоб закріпляти його на вигнутії! поверхні кабіни. Ленґдон схопив його, затиснув петлі в долоняч

і вискочив у порожнечу.

Останній наївний виклик лихій долі.

Тепер ілюзій у нього не залишилося.

Ленґдон падав, як камінь. Ноги внизу. Руки вгорі, долоні стін кають петлі захисного брезенту. Той тріпотів над толовою, немои капелюх гриба. У вухах різко свистів вітер.

Десь угорі почувся глухий вибух. Він здавався далі, ніж Ленґдон очікував. Майже одночасно його накрила вибухова хвиля. Він відчув, як йому стиснуло легені. Тоді раптом повіяло теплом. Ленґдон намагався триматися. Згори ринув потік гарячого повітря. Край брезенту почав плавитися… але швидко згас.

Ленґдон стрімко летів униз на самій межі світлової сфери, почуваючись, як серфінгіст, що намагається випередити тисячофу-тову хвилю. Тоді тепло несподівано відступило.

Він знову падав у темну прохолоду.

На якусь мить у нього зажевріла надія. Але вона швидко зникла, так само як і спека над головою. Попри напруження в руках, яка свідчило, що брезент таки сповільнює його падіння, вітер свистів у вухах щораз сильніше. Ленґдон не сумнівався, що летить надто швидко, щоб вижити після такого падіння. Від удару об землю він розіб’ється на смерть.

У голові мелькали якісь цифри, але він був надто приголомшений, щоб реально щось порахувати… Один квадратний ярд поперечної поверхні… сповільнює падіння тіла на двадцять відсотків. Єдине, що Ленґдон знав, — то це те, що брезент, який він тримає над головою, достатньо великий, щоб сповільнювати його падіння більше, ніж на двадцять відсотків. Однак свист вітру свідчив, що, попри всю користь від цього брезенту, його, на жаль, замало. Ленґдон все одно летів надто швидко… Удару об бруківку йому не пережити.

Під ним навсібіч розлягався Рим у вогнях. Згори місто було схоже на безкрає зоряне небо. Досконалий візерунок зірок порушувала тільки темна смуга, що розтинала місто надвоє, — широка неосвітлена стрічка, що звивається між вогнів, наче товста змія. Ленґдон подивився вниз на нерівну чорну латку.

Раптом, як гребінець нової хвилі, що несподівано виникає з-за обрію, у нього знову з’явилась надія.

Правою рукою він несамовито потягнув свій імпровізований парашут донизу. Брезент затріпотів сильніше і, обираючи лінію найменшого опору, з’їхав праворуч. Ленґдон відчув, що його теж зносить убік. Він потягнув іще раз, сильніше, не зважаючи на біль у долоні. Брезент роздувся сильніше, і Ленґдон відчув, що його тіло зміщується вбік. Не дуже. Але зміщується! Він знову подивився вниз на чорну звивисту стрічку: Вона була ще далеченько праворуч, але й він був іще досить високо. Чому він так довго чекав? Він потягнув брезент щосили і сказав собі, що тепер усе в руках Божих. З надією дивився він на найширший відрізок ріки і… вперше в житті молив про чудо.

Усе інше відбулося, як у сні.

Темрява мчить йому назустріч… інстинкти пірнальника повертаються… він автоматично напружує м’язи спини і відтягує носки… глибоко вдихає повітря, щоб захистити внут рішні органи… напружує ноги, готуючись до зіткнення з водою… і нарешті… радіє, що Тібр такий бурхливий… що вода в ньому спінена, з безліччю бульбашок… і втричі м’якша за стоячу воду.

Тоді удар… і чорнота.

Голосне лопотіння брезенту привернуло увагу групи людей, що спостерігали за вогняною кулею в небі. Цієї ночі в небі над Римом видовищ не бракувало… Гелікоптер, що стрімко, як ракета, злітні вгору, вибух неймовірної сили, а тепер от ще й цей дивний об’єм, що звалився з неба в бурхливі води Тібру просто біля крихітно го острівця, що має назву Ізола Тіберіна.

Від 1656 року, коли під час епідемії чуми на цей острів звозили хворих, йому почали приписувати містичні цілющі властивосі і З цієї причини пізніше тут на руїнах храму Ескулапа збудували лікарню.

Тіло, яке люди витягнули на берег, було сильно потовчені' Потерпілий іще мав слабкий пульс, що видалося дуже дивним Цікаво, подумали люди, чи це завдяки цілющим властивостям Ізола Тіберіна його серце досі б’ється? А через кілька хвилин коли чоловік почав кашляти і повільно приходити до тями, нони вирішили, що цей острів і справді має чудодійну силу.

Кардинал Мортаті знав, що в жодній мові світу немає слів, щоб описати цю дивовижну мить. Тиша, що запала над майданом Святого Петра від чудесного видіння, промовляла голосніше, ніж цілий хор янголів.