Ленґдонові все це не вкладалося в голові. І сила Бога всіх нас об’єднає.
— Невже містер Ветра справді спромігся продемонструвати зв’язок між частинками?
— Він навів неспростовні докази. Нещодавно «Сайнтифік аме-рикан» опублікував статтю, автор якої називає нову фізику прямішим шляхом до Бога за саму релігію.
Ці слова влучили в ціль. Раптом Ленґдон згадав про антирелі-гійність ілюмінатів і змусив себе на мить уявити неможливе. Якби ілюмінати й справді існували дотепер, то чи могли б вони убити Леонардо, аби не допустити поширення його поглядів на релігію? Ленґдон швидко відігнав цю думку. Дурниці! Ілюмінатів давно немає! Це знають усі науковці!
— Ветра мав чимало ворогів серед наукової громади, — знову заговорив Колер. — Навіть тут, у ЦЕРНі. Його недолюблювали поборники чистоти науки. Вони вважали, що використання аналітичної фізики для захисту релігійних принципів — це зрада науки.
— А хіба сучасні науковці не ставляться до Церкви дещо толерантніше?
Колер презирливо фиркнув.
— З якої б це рації? Так, Церква більше не спалює учених на вогнищі, але якщо вам здається, що вона залишила науку в спокої, запитайте себе, чому чв половині шкіл у вашій країні не дозволено викладати теорію еволюції. Запитайте себе, чому Американська спілка християн — найзапекліший противник наукового прогресу у світі. Жорстока битва між наукою й релігією триває дотепер, містере Ленґдон. Вона лише перенеслася з відкритих майданів до залів засідань, от і все.
Ленґдон знав, що Колер каже правду. Тільки минулого тижня в Гарварді студенти факультету богослов’я влаштували демонстрацію біля кафедри біології на знак протесту проти експериментів із застосуванням генної інженерії, що є частиною магістерської програми. Керівник кафедри біології, відомий орнітолог Річард Аароніан, на захист своєї навчальної програми вивісив з вікна кабінету величезний плакат із зображенням християнського символу — риби, якій, утім, прималювали чотири маленькі лапки на честь виходу на сушу африканської дводишної риби. Під рибою замість слова «Ісус» великими літерами було виведено «ДАРВІН!»
Раптом щось різко запищало. Ленґдон здригнувся. Колер витягнув з футляра пейджер і прочитав повідомлення.
— Чудово! Дочка Леонардо за мить буде на гелікоптерному майданчику. Зустрінемо її там. Думаю, краще їй не йти сюди й не бачити батька в такому вигляді.
Ленґдон погодився. Звичайно, це було б надто жорстоко.
— Я попрошу міс Ветру розповісти про той проект, над яким вони працювали разом із батьком… можливо це щось прояснить.
— Ви гадаєте, що Ветру вбили через його роботу?
— Цілком можливо. Леонардо казав мені, що працює над чимось грандіозним. І більше — ані слова. Він тримав цей проект у великій таємниці. Мав окрему лабораторію і просив, щоб йому дозволили працювати там на самоті. Я охоче пішов йому назустріч, адже він був непересічним науковцем. Останнім часом на його експерименти йшла величезна кількість електроенергії, але я нічого не розпитував. — Колер розвернувся й поїхав до дверей. — Перш ніж ми звідси підемо, я мушу сказати вам ще дещо.
Ленґдон не був певний, що хоче це чути.
— Убивця викрав у Ветри одну річ.
— Яку?
— Ідіть за мною.
Директор рушив назад до вітальні, наповненої крижаним туманом. Ленґдон пішов за ним, не знаючи, чого й сподіватися. Колер під’їхав майже впритул до тіла Ветри й зупинився. Жестом підкликав Ленґдона. Той неохоче підійшов, пересилюючи приступ нудоти від запаху замерзлої сечі вбитого!
— Подивіться на його обличчя, — сказав Колер.
Подивитися на обличчя? здивувався Ленґдон. Ви, здається, сказали, що вбивця щось украв.
Повагавшись, Ленґдон став навколішки. Він спробував поглянути на обличчя Ветри, але в того голова була скручена на сто вісімдесят градусів, а обличчя притиснуте до килима.
Колер ціною неймовірних зусиль спромігся нахилитися й обережно повернути замерзлу голову Ветри. Почувся голосний хрускіт, і з’явилося спотворене стражданням обличчя вбитого. Колер потримав його так якусь мить.
— О Боже милосердний! — скрикнув Ленґдон і з жахом відсахнувся. Обличчя Ветри було все закривавлене. З нього на Ленґдона дивилося одне-єдине згасле око. Друга очна яма була пошматована й порожня. — Вони що — вкрали його oko...
14
Ленґдон вийшов з корпусу С. на свіже повітря неймовірно щасливий опинитися подалі від помешкання Ветри. Сонце допомогло відволіктися від жахливого образу порожньої очної ями, що міцно вкарбувався в пам’ять.
— Сюди, будь ласка. — Колер звернув на стежку, що круто йшла вгору. Інвалідне крісло з електродвигуном набирало швидкість без жодних зусиль. — Міс Ветра буде тут з хвилини на хвилину.
Ленґдон наддав ходи, щоб не відставати.
— Ну що, — запитав Колер, — ви й досі не переконалися, що це справа рук ілюмінатів?
Ленґдон уже не знав, що й думати. Релігійні погляди Ветри, безумовно, насторожували, однак він не міг змусити себе відкинути численні наукові факти. І до того ж це око…
— Я й далі вважаю, — рішуче сказав Ленґдон, — що ілюмінати не причетні до цього вбивства. Викрадене око — зайвий доказ.
— Що?
— Безглузда жорстокість дуже. ..не в традиціях ілюмінатів, — пояснив Ленґдон. — Фахівці, що знаються на культах, кажуть, що калічити жертв задля розваги властиво передусім недосвідченим маргінальним сектам — усіляким фанатам, що стихійно коять насильство. Ілюмінати ж завжди діяли надзвичайно виважено.
— Виважено? Із хірургічною точністю вирізати людині око — це що ж, не виважено?
— Не зрозуміло, який у цьому сенс! Це не слугує ніякій вищій меті.
Інвалідне крісло різко зупинилося на вершині пагорба. Колер повернувся.
— Повірте, містере Ленґдон, це око справді слугує вищій меті… набагато вищій меті.
Ідучи через зелений пагорб, чоловіки почули з заходу стрекотіння гелікоптера. За мить з’явився й він сам — пролетів над долиною, зробив віраж і завис над злітно-посадковим майданчиком, позначеним на траві.
Ленґдон розсіяно спостерігав за гелікоптером, застановляючись, чи повноцінний нічний сон допоміг би йому впорядкувати думки, що кружляли, наче лопаті гвинта гелікоптера. Він не був у цьому впевнений.
Шасі торкнулося землі. Пілот вистрибнув з кабіни й почав викладати багаж: вовняні спортивні костюми, пластикові сумки, балони зі стиснутим повітрям і ящики з чимось, схожим на найсучасніше обладнання для підводного плавання.
Ленґдон був спантеличений.
— Це все спорядження міс Ветри? — прокричав він Колерові через ревіння двигунів.
Той кивнув і теж прокричав у відповідь:
— Вона проводила біологічні дослідження у Балеарському морі.
— Але ви ж, здається, казали, що вона фізикі.
— Так і є. Точніше, вона біофізик. Вивчає взаємозв’язок між різними біологічними системами. Її праця тісно пов’язана з батьковими дослідженнями в галузі фізики елементарних частинок. Нещодавно, спостерігаючи за допомогою атомарно синхронізованих камер за зграйкою тунців, вона спростувала одну з фундаментальних теорій Айнштайна.
Ленґдон пильно подивився на Колера, намагаючись зрозуміти, чи той не жартує. Айнштайн і тунці? Він уже почав підозрювати, що космічний літак Х-33 випадково закинув його на якусь іншу планету.
За хвилину з гелікоптера вийшла Вітторія Ветра, і Роберт Ленґдон зрозумів, що сьогодні його чекає сюрприз за сюрпризом. Жінка в шортах кольору хакі й білій майці аж ніяк не скидалася на того занудного науковця, якого він очікував побачити. Висока, тоненька й граційна, вона мала смагляву шкіру й довге чорне волосся, яке розвівав вітер від гвинта гелікоптера. Обличчя явно італійське — не прекрасне в класичному розумінні, зате з виразними земними рисами; навіть за двадцять ярдів здавалося, що воно випромінює щире тепло. Від вітру одяг обліпив її тіло, підкреслюючи тоненьку талію і маленькі тугі груди.